Наземні роботизовані комплекси в Україні стрімко перетворюються на стратегічний інструмент війни.

Вони вже довели свою ефективність у логістиці, евакуації, розвідці та бойових операціях, а обсяги закупівель і кількість підрозділів, які їх використовують, зростають. Фактично НРК сьогодні перебувають на тому етапі розвитку, де безпілотники були на початку 2023 року: з високим потенціалом, але ще без повністю сформованої системи.

Втім, на відміну від БПЛА, цей напрям значно складніше масштабувати. НРК потребують інфраструктури, сервісу, підготовлених фахівців, стабільної логістики та узгоджених підходів до навчання і застосування.

Сьогодні ця екосистема в Україні вже формується, але розвивається фрагментовано: без єдиного центру координації, узгоджених стандартів і чіткого пріоритету на рівні системи. Унаслідок цього бойовий досвід масштабується повільніше, ніж це дозволяє темп війни.

Чому наземні роботизовані комплекси складніше масштабувати, ніж БПЛА? Навіщо Україні потрібен єдиний координаційний центр розвитку НРК і якими мають бути його функції? Ці та інші питання кореспондент АрміяInform поставив бойовому офіцеру Віктору Павлову, засновнику Школи НРК, військовослужбовцю батальйону НРК Третьої штурмової бригади Третього армійського корпусу.

— Коли ви говорите про створення єдиного органу координації НРК, якою ви бачите цю структуру в ідеалі? Це має бути жорстка управлінська вертикаль на кшталт штабу чи, ймовірніше, гнучкий майданчик для взаємодії? Хто має увійти до його складу і якими реальними повноваженнями вона повинна володіти?

— Перше, що ми маємо зробити — це відмовитися від термінів «штаб» чи «централізована структура», адже вони створюють хибне уявлення про те, як це має працювати. Мова йде виключно про необхідність створення Координаційного центру. Це зовсім різні поняття. Координаційний центр — це консультативно-дорадчий орган, який призначає Кабінет Міністрів України.

В ідеалі на чолі цієї структури має стояти міністр оборони, тобто центр повинен функціонувати в орбіті Міноборони. До його складу мають увійти проєктні менеджери, які прицільно займатимуться розвитком усіх складових екосистеми. Важливо розуміти, що сама екосистема вже існує: є виробники, бойові підрозділи, благодійні фонди, громадські організації та інші інституції.

Координаційний центр не є авторитарним управлінням, що наказує всім, що робити. Це майданчик для об’єднання стейкхолдерів заради спільної мети. Він потрібен саме зараз, тому що через його відсутність завдання розпорошуються, пріоритети розмиваються, і, як наслідок, масштабування НРК сповільнюється.

— Ми бачили еволюцію «Армії дронів». Які помилки в масштабуванні безпілотників нам варто врахувати вже зараз, щоб не наступити на ті самі граблі з наземними комплексами?

— Я б не хотів давати оцінку помилкам «Армії дронів», оскільки не був глибоко залучений у ті процеси. Але я точно можу сказати, що найголовніша і найфатальніша помилка, якої ми можемо припуститися з наземними комплексами, — це зволікати, чекати і сумніватися, корисні вони чи ні. Нам потрібно якомога швидше створювати штатні структури.

Рано чи пізно ми прийдемо до роботизованої армії, де НРК будуть у кожному підрозділі. Але чим швидше ми подолаємо етап сумнівів, тим більше життів врятуємо. Вже сьогодні є підрозділи, де евакуація поранених та логістика відбуваються повністю за допомогою НРК — наприклад, такий досвід ми маємо у 3 ОШБр 3-го армійського корпусу. Водночас є підрозділи, де наземних дронів немає взагалі. Так не повинно бути.

— Сьогодні закупівлі НРК відбуваються одночасно: з одного боку є державні замовлення, з іншого — сотні розрізнених запитів від фондів та підрозділів. Як має змінитися цей процес, щоб індустрія могла масштабуватися, і якою в цих змінах має бути роль Координаційного центру?

— Процес закупівлі вже трансформується, але нам важливо бачити реальну картину. На сьогодні близько 70% усіх наземних роботизованих комплексів купують за недержавні кошти: це ресурси благодійних фондів, волонтерів або кошти самих підрозділів.

Ми зіткнулися з розривом у забезпеченні. На початку року на складах закінчилися НРК, раніше закуплені державою, а нові контракти через Агенцію оборонних закупівель тривалий час не підписувалися. На щастя, зараз питання зрушило з мертвої точки: держава знову почала контрактувати виробників.

Але ми вже втратили близько трьох місяців, і маємо враховувати, що від моменту підписання паперів до фізичної появи робота на складі та його відвантаження у підрозділ минає від 3 до 6 місяців. Тому результати сьогоднішніх контрактів фронт відчує не завтра.

Щоб система працювала на випередження, вона має базуватися на гармонійному поєднанні двох підходів. Централізована закупівля необхідна для стратегічного планування. Коли виробник отримує велике державне замовлення, він може планувати закупівлю компонентів, розширювати виробничі лінії та масштабуватися.

Децентралізована закупівля має відбуватися одночасно. Вона забезпечує живу конкуренцію на ринку. Військові на місцях купують те, що реально працює, і це змушує виробників постійно вдосконалювати продукт, щоб бути затребуваними.

Важливий елемент системи — це механізм роботи з інноваціями. Ринок постійно пропонує нові розробки, але щоб зрозуміти їхню реальну ефективність, держава має закуповувати дослідні зразки та передавати їх безпосередньо передовим підрозділам. Військові можуть тестувати техніку та надавати виробнику якісний зворотний зв’язок для її вдосконалення. Ба більше, такий підхід дозволяє самим підрозділам зрозуміти, чи є цей зразок ефективним саме для їхніх завдань і чи варто надалі замовляти його децентралізовано.

Роль Координаційного центру в цій схемі — бути стратегічним фільтром. Він не займається закупівлями безпосередньо, але він допомагає державі не розпорошувати ресурси. Завдання Центру — масштабувати не просто «залізо», а спроможність війська його використовувати.

— З точки зору навчання та експлуатації: наскільки критичним є запровадження єдиних стандартів для модулів зв’язку, акумуляторів та систем керування? Чи не стане стандартизація перепоною для інновацій?

— Стандартизація не повинна ставати перепоною, вона має бути впроваджена зважено. Не треба вигадувати штучні обмеження, треба спрощувати те, що вже існує. Це не означає, що всі дрони стануть однотипними.

Але стандартизація розмірів акумуляторів, певних типів роз’ємів, протоколів зв’язку та камер спростить обслуговування і взаємозамінність деталей між різними комплексами.

— Наземний робот не діє сам собою. Як Координаційний центр має вирішити проблему інтеграції різних брендів НРК у загальну мережу, наприклад, із ситуаційними центрами чи іншими типами дронів?

— Це питання скоріше стосується не Координаційного центру, а безпосередньої взаємодії на рівні підрозділів. Інтеграція відбувається саме там. Бойові підрозділи вже сьогодні працюють злагоджено: вони використовують НРК у тандемі з БПЛА, постійно комунікують з підрозділами РЕБ, радіоелектронної розвідки (РЕР) та іншими суміжними силами.

Координаційний центр має не керувати кожним дроном на полі бою, а створювати умови, щоб екосистема виробників, військових та інституцій працювала як єдиний механізм.

— Часто техніка виходить з ладу через відсутність польового сервісу. Яку роль Координаційний центр має відіграти в тому, щоб налагодити систему техобслуговування НРК?

— Проблема в тому, що наразі у новостворених ротах НРК, які планують переформатовувати, майстерні не передбачені. А без них роботизовані комплекси не працюватимуть.

Майстерні мають бути всередині підрозділу: роти чи батальйону НРК. Це база, де фахівці адаптують дрони до конкретного бойового завдання та обслуговують їх одразу після його виконання. Водночас із цим у виробників мають працювати сервісні центри та служба підтримки 24/7, щоб у будь-який момент допомогти військовим порадою, встановленням софту чи ремонтом.

Але для цього нам треба робити фокус на підготовку інженерів, їх потрібно вчити. Навчання — це фундаментальна складова екосистеми. Координаційний центр має розвивати цей напрям, залучаючи всіх гравців, які вже є на ринку.

— Як сьогодні на практиці влаштований цикл вдосконалення НРК: від моменту, коли боєць на передовій виявив недолік, до внесення змін у конструкцію системи? Яку роль у цьому процесі має відігравати Координаційний центр?

— Наразі комунікація між бойовими підрозділами та виробниками вже існує, але вона часто тримається на прямих горизонтальних зв’язках. Щоб цей процес став системним, нам потрібен повноцінний механізм lessons learned.

Координаційний центр має стати тим органом, що забезпечить розвиток цілісної екосистеми, де досвід не втрачається. Треба збирати практичні знання з передової, акумулювати їх, передавати у навчальні заклади та на основі цього виховувати фахівців, які вміють будувати сучасне виробництво.

— Чи відчувається сьогодні дефіцит кваліфікованих операторів, які здатні керувати НРК та фахово обслуговувати їх у польових умовах? Наскільки критичним є цей кадровий голод для масштабування застосування НРК на фронті?

— Кадровий голод відчувається вкрай гостро. Нині на рівні системи немає пріоритету щодо цілеспрямованого пошуку фахівців саме для НРК. Бойові підрозділи фактично кинуті напризволяще у питаннях рекрутингу. А потім, як це було влітку 2025 року, виникають ситуації, коли підрозділ хочуть розформувати, бо він нібито «не набув спроможності». Але чи хтось допоміг їм знайти людей? Чи забезпечив якісне навчання?

Нам критично не вистачає інженерів. Потрібні фахівці з радіотехніки, електротехніки, мережеві інженери, спеціалісти з програмного забезпечення, а також кваліфіковані механіки, слюсарі та зварювальники. Зараз в Україні системно інженерів для НРК ніхто не готує. Саме тому одна з головних складових екосистеми — це рекрутинг і глибоке профільне навчання.

Державним навчальним центрам треба допомагати: створювати матеріальну базу, забезпечувати технікою. Ми в Школі НРК практикуємо постійний збір досвіду. Наші інструктори регулярно проводять After-Action Reviews, виїжджають у прифронтові міста, спілкуються з бойовими підрозділами. Цей досвід живий, він дихає, адже тактика застосування на фронті змінюється щотижня. Відповідно, і навчальні програми мають оновлюватися безперервно.

— В Україні вже діють державні навчальні центри та спеціалізовані школи, як ваша, що мають унікальні програми. Як Координаційний центр має синхронізувати цей передовий досвід з державною системою підготовки, щоб навчання стало більш масовим і відповідало єдиному високому стандарту?

— Завдання Координаційного центру — запитати в навчальних закладів, у чому їхня проблема і чим їм допомогти. Нам потрібно об’єднати всі діючі навчальні центри та школи, щоб виробити спільну навчальну програму.

Ми маємо постійно збирати досвід, оновлювати матеріали і ділитися ними одне з одним. Наприклад, ми у Школі НРК плануємо створити окремий інженерний курс. Якщо ми всі почнемо обмінюватися цими напрацюваннями, ми зможемо набагато швидше і якісніше закривати потребу в тих самих дефіцитних механіках, техніках та ІТ-спеціалістах.

— Чи є в нас сформована тактика застосування НРК на рівні статутів? Чи може Координаційний центр стати тим містком, що перетворить «експерименти на місцях» у загальновійськову доктрину?

— На рівні статутів сформованої тактики наразі немає. Водночас нормативно-правові та доктринальні документи є однією зі складових нашої екосистеми. На це обов’язково треба впливати. Досвід застосування роботів на передовій потрібно систематизувати, акумулювати та інституалізувати на державному рівні, і в цьому може допомогти Координаційний центр.

— Якщо завтра з’явиться Координаційний центр, наскільки швидше ми зможемо перейти від сотень роботів на фронті до десятків тисяч?

— Тут немає прямої математичної залежності, адже Координаційний центр не займається безпосередніми закупівлями, держава і так уже контрактує комплекси. Але головна завдання Центру — пришвидшити саму роботизацію війська.

Його поява дасть можливість злагоджено збільшити кількість операторів, інструкторів, розширити спроможності навчальних закладів та грамотно впровадити техніку в новостворені підрозділи. Це критично прискорить ефективне застосування НРК у бойових умовах, а головне — врятує багато життів.