З нагоди Дня матері в Ніжинській громаді відбувся надзвичайно чуттєвий захід, де кожна мама загиблого Захисника відчула, що її син не забутий, що її біль розділений.

Цього дня у залі не було офіційного пафосу чи формальностей. Лунали пісні, які огортали ніжністю й тугою. У кожній мелодії, в кожному слові промовців звучав голос тих, кого вже нема… Але вони вічно живі. Бо серце матері не здатне забути. Бо мати – це та, що чує голос сина навіть у тиші.

Кожна жінка мала змогу розповісти свою історію. Історію, омиту кров’ю її сина. Історію, написану її сльозами. Це були не просто розповіді – це був живий біль, який виривався назовні крізь тремтіння голосу, крізь обірвані фрази, крізь мовчання, що часом говорило більше, ніж будь-які слова.

Та поруч інші мами. Інші серця, розбиті війною. Вони обіймали одна одну, тримали за руки, плакали разом. І ці сльози, ці обійми стали підтримкою. Бо найстрашніше – це самотність у горі. А тут – була єдність. Було розуміння. Був Ніжин, який сказав: “Ми пам’ятаємо. Ми поруч. Ми дякуємо.”

Від мами до мами, від серця до серця лунала тиха, але вперта надія: Україна вистоїть. Бо має таких синів. Бо має таких матерів. Бо навіть у найглибшому горі вони залишаються незламними.

Цього дня у Ніжині промовляли не лише слова. Промовляли сльози. Промовляли погляди. Промовляло мовчання.

І кожна мама чула: «Мамо, я з тобою…»