Автозапчастини магазин AvtoBot м.Ніжин Автозапчастини магазин AvtoBot м.Ніжин
Місто і регіон

Ланкова з ніжинської Шатури і луганський шахтар: на перехрестях доль

Микола ТИМОШИК

До 85-річчя стахановського руху в Україні

Цього літа виповнюється 85 років стахановського руху. Молодші покоління українців нині мало знають про це  дивне явище радянської дійсності. Вигадана ідеологами кремлівських кабінетів  мильна пропагандистська акція мала на меті в чергове підняти на нові трудові подвиги знекровлені й зневірені  від правління недолугою комуно-більшовицькою владою села та міста. Але у висліді – провалилася, поламавши на колишніх неозорих радянських  просторах немало людських доль.  

Штучно створений рекорд 

Після нечуваного погрому українського села штучно створеним голодомором 1932-1933 років більшовицька влада всіляко намагалася поправити ситуацію і в колгоспах, і в промисловому виробництві.
 
Донедавна застосовувані адміністративні заходи (висилка на місця уповноважених, чистки колгоспів, відкриті суди найбільш злісним порушникам, зняття з роботи голів колгоспів, масована критика зі сторінок районної газети тощо) бажаних наслідків не давали. Цілком очевидно, що потрібний був якийсь позитив, орієнтир для наслідування. Таким на середину 30-х років виявився стахановський рух по всьому СРСР  та розрекламована через пресу ідеологічна акція із його розгортання в колгоспах. 

Варто бодай коротко сказати за це вже призабуте історичне явище, про яке в ту добу багато говорили  й писали. 

1 вересня 1935 року всі транслятори московського радіо піднесеним голосом диктора  передавали сенсаційну новину: звичайний шахтар із луганського міста Ірмине Стаханов встановив рекорд із видобутку вугілля: за норми на одного забійника сім тонн від видав за одну зміну на гору 102 тонни вугілля. 
 
Прості люди в місті й селі, слухаючи таку інформацію й захоплюючись нечуваним трудовим подвигом шахтаря, не могли й підозрювати, що той рекордний показник був спланований завчасно: він робився не однією людиною, а кількома членами бригади.  Для цього було спеціально обладнане освітлення в шахті, організовано безперебійне вивезення  породи. 

Втім, за вказівкою високопоставлених ідеологів усе добуте вугілля в час тієї акції було приписане одному виконавцеві, а сам факт створення нового героя нового часу правляча партія вирішила використати для розгортання в країні пропагандистської кампанії, яка увійшла в історію як стахановський рух.  

Як газета «Правда» перехрестила Андрія Стаханова на Олексія

Справжнє ім’я Стаханова до встановлення того рекорду було Андрій. Однак, Олексієм його «перехрестила» найголовніша газета країни рад  «Правда». А сталося це за таких обставин.

Відразу за радіоповідомленням про новий виробничий рекорд, на запит Москви до редакції газети «Правда» із луганського шахтоуправління надійшла листом коротка біографічна довідка про А. Стаханова. Ініціал А. не був розшифрований і журналісти «Правды», не маючи надійного телефонного зв’язку, взялися це зробити на власний розсуд – в спеціальному випуску головної газети СРСР новий  всесоюзний герой був іменований як Алєксєй (Олексій) Стаханов. 
 


Портрет українського героя-шахтаря – на заголовній сторінці американського журналу Times. 1930-ті роки



Після публікації з’ясувалося, що з вини журналістів сталася прикра помилка. Це дійшло й до Сталіна. Втім, той владним тоном виніс такий вирок: «Газета «Правда» помилятися не може». Таким чином, за вказівкою генсека товаришу Стаханову було видано новий паспорт з новим ім’ям – Олексій. 

Після зустрічі в Кремлі товариша Сталіна із продовжувачами справи Стаханова – представниками промислових підприємств – черга дійшла й до села. Центр вимагав від місцевих партійних комітетів  постійної інформації про хід розгортання стахановського руху в колгоспному виробництві.  
 
Як не дивно, але приводом для розгортання стахановського руху в селах, скажімо, Чернігівщини послужив… скандал довкола молодої  й енергійної колгоспниці із  ніжинської Шатури Варвари Кичко.

Побутовий сільський конфлікт у тлумаченні райкому партії

У колгоспі ім. Блюхера стався тривіальний конфлікт на особистому ґрунті.   конфлікт   До ланкової Варвари Кичко  непристойно залицявся  бригадир Дмитра Динник. Не отримавши взаємності, почав ставити дівчині перепони. Ці перепони полягали в тому, що ланковій  не дав підводи для перевезення на бурякове поле добрив. Вона сама  змушена були носити гній із колгоспних корівників в поле мішками на плечах; замість обумовлених 15 тонн гною туди було винесено лише третину. Більше того, у час чергової словесної перепалки з ланковою бригадир разом зі своїм братом побив її.

Дівчина виявилася не з лякливих, написала заяву в міліцію. Там швидко взялися за справу й довели її до суду. Братам Динникам дали по два роки в’язниці суворого режиму. 

16 березня 1936 року за матеріалами цієї справи в лосинівській районній газеті «Ударний Труд» з’явилася стаття «Суд пройшов, але справа не закінчена». У ній ішлося про те, що, незважаючи на засудження кривдників, Варці Кичко й далі заважають працювати в колгоспі. 



Передова стаття лосинівської районної газети «Ударний Труд» – «Стаханови бурякових плантацій». 1935

 

Зацікавився цим сюжетом райком партії. Там вирішили використати його для подальших пропагандистських цілей. З області вимагали свіжих даних про стан розгортання стахановського руху в колгоспах та про подоланя перепон на шляху його повсюдного провадження. Ланкова Варка Кичко цілком підходила на роль місцевої стахановки, а брати Динники виглядали цілковитим гальмом загальнонародної  справи.  У такий спосіб особистий  конфлікт між двома молодими людьми у колгоспі ім. Блюхера несподівано і досить швидко переростав у  площину суспільно-політичну. 

Шатуру вирішено було показати на весь район як село, де гальмується  починання луганського шахтаря в цілому краї. Туди була послана спеціальна бригада уповноважених, яка підготувала проєкт ухвали  спільного засідання бюро райкому партії і президії райвиконкому «про перешкоджання поширенню стахановського руху». Окремим пунктом значилося: ухвалу опублікувати в районній газеті. Вона вийшло не лише розгромною для керівників двох шатурських колгоспів, а й повчальною  та застережною для інших. Ось окремі пункти цього документу, опублікованого в «Ударному Труді» 20 березня 1936 року під заголовком «Про розгортання  стахановського руху в колгоспі ім. Блюхера Шатурської сільради»:

«Голову Шатурської сільської ради Бойченка як неспроможного керувати і забезпечити розгортання стахановського руху в с. Шатурі, за систематичне п’янство і хуліганські вчинки, що межують із порушенням революційної законності і що на ділі в справі  розгорнення стахановського руху став на антинародний шлях, з голови сільської ради зняти і притягнути до відповідальності. Райкому ЛКСМУ розглянути питання про перебування Бойченка в комсомолі.

Зауважити голові колгоспу ім. Блюхера т. Денисенку за те, що не дав відсічі бригадирові Диннику, який перешкоджав своїми діями розгортанню стахановського руху».

Крім того, районна влада зобов’язала скликати розширений пленум Шатурської сільради за широкої участі колгоспників та обговорити завдання стахановського руху. 

Окремо дане доручення закріпленому за селом уповноваженому Агєєву провести в Шатурі бригадні збори колгоспників,  на яких обговорити значення стахановського руху, зокрема промову т. Сталіна на нараді стахановців промисловості і транспорту. І ще про один пункт цієї постанови.  Від керівництва села районна влада вимагала організувати конкретну допомогу п’ятисотенницям Кічко Варці і Чорній Улиті в їх боротьбі за високий урожай цукрового буряка. 

Друкування повного викладу цієї постанови в газеті означало, що  керівники сільських рад та колгоспів інших сіл району мали взяти її також для неухильного виконання. 



Відкритий лист товаришеві Сталіну від головної української стахановки буряковода- п’ятисотенниці  Марії Демченко з Черкащини. 1936
 

Стахановка Варка Кичко стає сількором

Історія з Варкою  Кичко мала продовження. 

Після підтримки на районному рівні й до того не боягузлива ланкова настільки осміліла, що правління шатурського колгоспу отримало незабаром гідного опонента. Дівчина, очевидно, не могла простити тамтешньому начальству потуранню знущанням над нею нахабного бригадира, тому стала незабаром активним викривачем усіх колгоспних недоліків зі сторінок районної газети. Притому, на противагу іншим сількорам, які підписували свої критичні сигнали з місць псевдонімами, Варка Кичко не стала ховати своє авторство за анонімами. 
 
Так, уже в числі за 9 квітня газета публікує її першу критичну замітку  з Шатури: 

«Свині в колгоспі ім. Блюхера знаходяться в неприпустимо поганому стані. Особливо занедбані тут поросята. Хоч харчів для свиней достатньо, проте їх зовсім не бережуть. Був такий випадок. Бригадири послали  колгоспників  відкрити кагат і вибрати звідти всі буряки для свиней, але самі не прослідкували за цією роботою. Внаслідок цього більше 30 пудів  буряка  залишилося під землею»

Подвійне враження залишається від цієї публікації. З одного боку, добре, що про таке головотяпство сказано зі сторінки райгазети. А  іншого боку, факти викладені однобічно.  Поза берегами замітки залишалися відповіді на запитання: 

– чому серед винних названо лише бригадирів? 

– чому рядові колгоспники  байдуже ставляться до роботи в колгоспі?

– чому в них немає стимулу  в праці на загал? 

– кому колгоспники завжди мусили працювати з-під палки більшовицьких начальників-осавулів? 
 
У цьому ж місяці (22 квітня, молодіжна сторінка райкому комсомолу «Кімовець») Варка Кичко публікує другу скаргу зі свого села. Цього разу дісталося керівникам молодіжної організації. Варка пише буквально таке: 

«Комсомольська робота в Шатурі занепала, комсомольські  збори  не проводяться, стінгазета не випускається, політнавчання немає. Я кругом зверталася. Але комсорг Свириденко та пропагандист Ярмоленко нічого не роблять. Я звертаюся  з проханням до райкому комсомолу, щоб він допоміг відновити політнавчання, бо нам, комсомольцям, треба вчитися»

Ось таку представницю нового покоління – енергійну і непоступливу комсомолку, стахановку, ланкову Варку Кичко – мала Шатура у 30-х роках минулого століття. На жаль, ні за газетою підшивкою, ні під час розмов із шатурськими старожилами не вдалося простежити подальшу цієї юної особистості. 

А ким став Стаханов?

Варто сподіватися, що система не зламала життя Варки Кичко так, як це сталося із головним призвідцем явища стахановського руху – простим робітником Андрієм-Олексієм Стахановим.

За підтримки центральної влади кар’єра  передового робітника різко підскочила вгору: партія посилає його вчитися до Москви в Промислову академію, направляє на роботу в народний комісаріат вугільної промисловості, поселяє  в одному з кращих урядових будинків на набережній ріки Москви. 



Олексій Стаханов – депутат Верховної Ради СССР. 1937


Не усвідомлюючи того, що став всього лиш знаряддям радянської пропаганди, учорашньому малограмотному і малокультурному героєві не вдалося пройти складний тест на славу, високі матеріальні статки, почесті. Несподівано для нього відкривається другий бік слави, за яку став розплачуватися. Постійна пиятика, одруження з малолітньою дівчиною, втрата під час бійки партійного квитка. Колишньому передовому шахтареві все сходило з рук, допоки в Кремлі правив його творець і покровитель.

Після розвінчання культу особи Сталіна за вказівкою Хрущова Стаханова, як символ однойменного всесоюзного руху – стахановського, – повертають  на Донбас. Московська влада його сповна використала. Такий – зневірений, обілений , нахабний і пропитий – він виявився там не потрібний. Як і родині  – сім’я фактично від нього відмовилася, надавши перевагу розкішному столичному помешканню.

Спровадивши штучно створеного героя до своєї першої домівки – на Донбас, Москва дає вказівку місцевим начальникам поселити його в гуртожитку та… знову дати до рук відбійний шахтарський  молоток.  З ним він міг мав ладувати   краще, ніж із державними справами. 

Помер  Стаханов 1977 року в психіатричні й лікарні на 72-му році життя… 

За часів правління компартійного генсека Брежнєва на відзнаку 40-річчя  стахановського руху давня донецька Кадиївка отримала назву Стаханов. 12 травня 2016 року , на виконання Закону про декомунізацію цьому місту українська влада  повернула історичну назву. Нині воно перебуває на не підконтрольній Україні території  й іменується там і досі Стахановим.
 
***          
Печальна і повчальна історія.  Для багатьох нині сущих. Надто ж для тих, хто за нинішніх умов не порядної, не компетентної і не патріотичної влади  несподівано й незаслужено потрапляє на її високі щаблі. За отим зневажуваним у народі  ганебним і недовготривалим принципом  – «із грязі в князі».  

Село Шатура – Київ

Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на нашу сторінку в Facebook

 

Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram

Джерело: mynizhyn.com
2020-07-31 12:20:03