Корумповані, бідні, холодні та голодні: яким було життя сиротинців на Чернігівщині під час Голодомору

20 березня 1933 року з Харкова до Чернігова у товарних вагонах прибули 45 дітей. Їх супроводжували чотири сестри Червоного Хреста та стрілець залізничної охорони. Діти прямували до сиротинця в селі Черешеньки, яке нині входить до Коропської громади. У Чернігові ж сталася якась заминка, відтак діти дві доби провели у холодних вагонах, практично не виходячи надвір. Увесь цей час вони отримували лише маленькі шматочки хліба. 27 березня, вже після прибуття дітей до місця призначення, до Черешеньок приїхала комісія, аби обстежити дитбудинок та його мешканців. У акті написали, що в тій подорожі помер від виснаження, тобто голоду, 15-річний Андрій Єровой. Чотирьох дітей ізолювали від колективу через високу температуру та виснаження. Чи вижили вони, невідомо. 12 дітей обморозили руки та ноги. Цей акт та інші документи про дитбудинок зберігаються серед документів у Державному архіві Чернігівської області. В ньому ж описали, в якому стані були місцеві діти та сам сиротинець. Йшлося про 43 дитини. Вони займали лише дві кімнати. В одній жили хлопці, їх було 34. В іншій – дівчата. Всі спали на підлозі, встеленій соломою, виснажені, босі, брудні й у лахміттях.

У 1930-х роках в Україні було багато безпритульних дітей. Їхня присутність на вулицях “напружувала” містян та владу. Відтак дітей насильно забирали звідти й везли до різних закладів для сиріт. При цьому забезпечити їх хоча б нормальним харчуванням не спромоглися. Чому процвітала безпритульність та як Голодомор 1932-1933 років пережили найнезахищеніші, – розбиралася Наталія Найдюк.

Було щонайменше три шляхи, аби стати безпритульним у 1930-х

Історик Артем Харченко детально досліджував сиротинці 1920-1930 років, які були в Радянській Україні.

“У ті часи в Україні жили близько 37 мільйонів людей. Медіанний вік населення – 19 років. Тобто це було молоде суспільство. 40% складали діти від до 14 років. Це були наслідки демографічного вибуху, викликаного успіхами медицини щодо подолання дитячої смертності в пізній Російській імперії та Європі загалом. Жінка вже не просто народжувала, умовно, вісім разів, більшість із цих дітей виживала. А в міжвоєнний період далеко не всі родини могли їх прогодувати”, – пояснює Артем Харченко.

На жаль, немає точних даних, скільки дітей фактично жили на вулицях. Історик каже, що максимальна цифра, яку йому доводилося зустрічати в документах та дослідженнях, – півтора-два мільйони. Дослідник розповів про кілька шляхів, як і чому діти могли стати безпритульними.

Перший – приїхати до міста з села у пошуках роботи. Із закінченням НЕПу село не могло прогодувати таку кількість людей. Тому діти з родин їхали до міст у надії на краще життя. А оскільки охорони праці тоді не існувало, то це могли бути ранні чи середні підлітки.

Другий – втекти з бараків, де жили їхні родини, і опинитися на вулиці. Йдеться про родини, які переїхали до міста працювати ще за часів пізньої Російської імперії чи пізніше.

“Тоді була величезна проблема з житлом. Навіть статусні люди – офіцери, чиновники – могли мати лише десять квадратів житлової площі. Що вже казати про переселенців, робітників. Вони переважно жили в бараках. У часи пізньої імперії вони ще мали заробіток, а в СРСР зарплати зменшилися. Відтак ці люди не могли навіть прогодувати родини, а не те що купувати одяг чи якісь речі. Місця в бараці було мало, робити там не було чого, тому діти таких родин у пошуках їжі та пригод йшли жити на вокзали, базари, де можна було заробити, випросити чи вкрасти їжу”, – пояснює Артем Харченко.

Третій – втратити батьків. Це могло статися фізично, через смерть. Або ж їх могли посадити до в’язниць, репресувати тощо. Артем Харченко каже, що в сиротинцях останніх маркували “дітьми ворогів народу”. Тобто безпритульні діти не завжди були сиротами в класичному розумінні. Містяни, з одного боку, жаліли їх, а з іншого – побоювалися.

“Безпритульність була величезною соціальною проблемою, яку неможливо було не помічати. Ці діти виглядали страхітливо. Сталін оголосив боротьбу з безпритульністю, тому цей процес постійно моніторили. Відповідні органи отримували звіти з міст про те, як проходить боротьба. Проте системі було байдуже на тих дітей, скільки з них помруть, як вони житимуть, в яких умовах, головне – прибрати з вулиць”, – зауважує Артем Харченко.

У СРСР створили спеціальні комісії з боротьби з безпритульністю та бродяжництвом. Силовики відловлювали дітей на вулицях та поміщали їх до розподільчих колекторів, а звідти направляли до сиротинців чи в’язниць.

За півтора року Голодомору кількість дитзакладів подвоїлася

Сиротинці в ті часи створювали при колгоспах, підприємствах, різних організаціях. Їхня мережа розросталася швидко. За інформацією історика з Інституту історії України НАН України Романа Подкура, у 1931 році в Україні було 226 дитбудинків, в яких перебували 39 318 дітей. У 1933-му – їх стало 452, де утримували 96 057 дітей. Окрім того, понад 96 тисяч дітей жили у патронатах при колгоспах. Там вони отримували притулок та працювали.

Також до сиротинців дітей часто здавали батьки чи родичі, які не могли їх прогодувати. Це було особливо актуально в роки голоду. Співробітники Інституту дослідження Голодомору Роман Молдавський та Інна Шульганова пишуть, що іноді відбувалося щасливе возз’єднання родин. Але часто діти або їхні батьки помирали, так більше й не побачившись. Інна Шугальова зауважує, що сиротинці в народі називали “катівнями” або “дитячими концтаборами”.

Ситуацію дітей ускладнювало те, що часто їх перевозили з одних дитбудинків до інших. Про це свідчать документи в архівах. Зокрема, йдеться про історію переїзду дітей з Харкова до Черешеньок на Чернігівщині, з якої починається цей текст. Достеменно незрозуміло, навіщо радянська влада відривала дітей від коріння. Проте Артем Харченко має свою гіпотезу:

“Я вважаю, що дитячий будинок і вся «система опіки» над дітьми були майданчиком соціальних експериментів. І всі ці переміщення були для того, аби перетворити дітей в так званий плавильний тигель. Тобто створити нових радянських людей. У ті часи на родину дивилися підозріло. Вважали її застарілим інститутом. Вбачали майбутнє в колективізмі і появі нової людини. Отак і формували її, відриваючи від коріння”.

А це ще один приклад переміщення дітей. У листопаді 1932 року була телеграма з Коропського диткомбінату про те, що до району прибуває 720 дітей із Чернігова. Так переселяли дитячий комбінат “Городок Комінтерна”. Хліба та інших харчів у закладі не було. Згодом цей диткомбінат перевірили.

Виявилося, двоє дітей померли, 60 були хворими. Стан 30% сиріт-переселенців описали так: “Якщо не дати їм нормального харчування з мінімальною кількістю жирів, то вони помруть від істощенія”. 70% місцевих дітей почувалися так само. Але попри це на момент огляду не було досягнуто домовленості, хто візьме цих дітей на утримання і надсилатиме харчові продукти та необхідні речі.

“Друзі дітей” проти корупції та системи утримання сиротинців

У 1930-х роках мережа сиротинців була під “парасолькою” Центральної комісії допомоги дітям. Також у 1924 році створили радянське добровільне товариство “Друзі дітей”. Щось на кшталт громадської організації. Воно існувало до другої половини 1930-х, аж поки Йосип Сталін не заявив про “подолання безпритульності”. Хоча діти на вулицях, каже Артем Харченко, залишалися й після Другої світової війни.

“Друзі дітей” створювали дитячі садки, клуби, майстерні, санаторії, а також брали шефство над наявними закладами, збирали кошти для них тощо. Це товариство мало свої обласні, районні, міські осередки.

“Це була доволі популярна історія – стати активістом, долучитися до таких організацій. Туди масово йшли люди. Як і будь-яка організація, вони функціонували під наглядом держави. Загалом їхня роль була позитивною, вони викривали нестачі продуктів, одягу, тиснули, аби ситуацію виправляли”, – говорить історик Харченко.

У Державному архіві Чернігівської області є чимало звітів, звернень до організації, як від керівників дитячих закладів, так і від окремих громадян.

Ось у листі, датованому березнем 1933 року, завідувач Липівської колонії в Прилуцькому районі писав до товариства, що діти перебувають “без хліба, картоплі, буряка, бобових”. Вони голодують, падають без сил і не встають з ліжка. Далі завідувач пояснює, що через голод підлітки не можуть ремонтувати машини для посівної. Цей факт ще раз підтверджує використання дитячої праці в ті роки.

Невідомо, що вплинуло більше – співчуття до дітей чи можливий зрив посівної через поламану техніку, але, в усякому разі на паперах, на запит колонії відреагували. В документах сказано, що “Друзі дітей” просять направити до колонії їжу та одяг.

Також збереглися індивідуальні звернення до організації. Так, колгоспниця Харитона Лишофай просила допомоги грошима її сину, який навчався в Чернігові у школі імені Леніна. Зараз там розташований Чернігівський обласний художній музей імені Галагана.

Практично в усіх звітах, актах обстежень сиротинців вказано про важкі умови життя дітей. Артем Харченко вважає, що сама державна система була неефективною. “Дитячу політику” реалізовували випадкові люди, часто без педагогічної освіти.

“Наприклад, був такий керівник дитячого містечка в Києві Борис Манжос. Він постраждав від репресій. Його в 2000-2010-х хотіли реабілітувати. Але це була людина, в дитячому містечку якої процвітала корупція, були зґвалтування дівчат-підлітків. Цей освітянин керував абсолютно деградованою системою і я не бачу, щоб він щось робив, аби змінити її. Поліпшення могли стосуватися хіба рецептури – черговості додавання цукру в напій. Це все. Він мав університетську освіту, але при цьому навмисно відбирав персонал без педосвіти”, – каже Артем Харченко, який вивчав відповідні документи.

За таких умов неможливо було створити дитячі будинки, які б нормально функціонували. Сиротинцями опікувалися різні підприємства, заводи, фабрики, колгоспи, навіть НКВС. Тож усе залежало від фінансової спроможності опікунів та порядності керівників цих закладів.

“Я бачив спогади чоловіка на ім’я Микола Крикун. Він розповідав, що потрапив у Житомирі до дитбудинка, який був під контролем НКВС. Він пам’ятає, як працівники цієї структури приїжджали на свята: зі зброєю, ситі, гарно вбрані. Авжеж, НКВС мав ресурси, тому приїзд цих людей супроводжувався подарунками”, – розповідає Харченко.

І додає, що в 1932-1933 роках сиротинці вже стали системою, їхню діяльність фінансували з держбюджету. Були певні норми постачання продуктів, одягу, мила тощо.

“Проте навіть у кращі часи існувала низова корупція, коли персонал міг красти в дітей продукти. Що вже казати про Голодомор, коли працівники не могли прогодувати власні родини, тому забирали додому те, що призначалося сиротам. Окрім того, спосіб життя в сиротинцях часто копіював кримінальний світ із чіткими ієрархіями. Старші і сильніші забирали хліб у слабших. Голодомор та різкий стрибок чисельності дітей стали для системи несподіванкою, вона просто не була готова. Тільки влітку 1933 року з вулиць забрали понад 150 тисяч дітей. Це неймовірна кількість”, – пояснює проблеми з утриманням сиротинців історик.

Корупцію в дитбудинках підтверджують численні документи. Ось тут йдеться про зловживання в Черешенському диткомбінаті в 1933 році: завищували кількість дітей, аби отримати більше нарядів на їжу.

Важке життя у дитбудинках та колекторах

В архівах знаходимо документи, в яких пишуть про смерті дітей у колекторах, колоніях, дитбудинках. Так, у Ніжинському колекторі померли 36 людей. Причина – вони були хворі та попухлі, вочевидь, з голоду. До речі, колектор – це місце тимчасового утримання безпритульних дітей. Після виловлення з вулиць їх селили до таких тимчасових закладів, а потім розподіляли по диткомбінатах чи колоніях.

А це документ про обстеження дитячого колектора в Бахмачі від 10 липня 1933 року. У звіті сказано, що там немає належного догляду за дітьми. Вони ходять городами, жують траву і через це отримують ускладнення хвороб шлунку та помирають. Діти покриті вошами. Змінної білизни немає: одягнені в те, в чому їх забрали з вулиць. Так само немає рушників. Сплять по двоє-четверо на одному матраці, набитому соломою. Звісно, на підлозі та без простирадла. Також перевіряючі відзначили псування продуктів через немиту тару. Таку безгосподарність допускали попри те, що їжі й так було обмаль.

Маючи необмежені ресурси після відбирання хліба та продуктів у селян, радянська влада все відправляла за кордон, не лишаючи достатньої кількості їжі навіть для найбільш незахищених. Реальної турботи про дітей не було, попри бажання мати лояльних нових радянських людей.

“Справа в тому, що держава не збиралася нікого рятувати. У неї були плани, про які Сталін оголосив у 1928 році: зробити великий стрибок, аби подолати розрив між Францією, Великобританією та СРСР. Це щоб захистити себе від «капіталістичних ворогів». І про ціну цього стрибку ніхто не хотів думати. Державі люди не були потрібні, ці діти й поготів. Їм ніхто не збирався давати більше їжі”, – наголошує Харченко.

Кількість загиблих від голоду в сиротинцях не встановлена

Артем Харченко каже, що життя у сиротинцях та колоніях були схожими. У колонії чи розподільнику могло бути більше насильства з боку каральних органів. Проте і в дитбудинках були жорстокі представники персоналу.

“Очевидно, що добрі люди існували в системі. Але сама вона не вимагала дбайливого ставлення до дитини. Загалом у сиротинцях, колекторах, колоніях був чіткий розпорядок дня. Діти вчилися та працювали років із восьми. Бувало, влада використовувала дітей у політичних цілях: при колгоспних патронатах їх відправляли виловлювати селян, які могли красти колоски з поля. Тобто їх масово натравлювали на своїх же батьків”, – каже Артем Харченко.

Ієрархія в сиротинцях нагадувала кримінальний світ. Історик розповів жахливі факти: дівчата з 11 років могли займатися проституцією, старші хлопці – красти на вулицях. Заробіток ділили з вихователями, які дозволяли їм ходити на такий промисел.

Через голод та жахливі умови життя в 1932-1933 роках у сиротинцях, колекторах та колоніях померло багато дітей. Артем Харченко каже: хоча б приблизну кількість важко порахувати.

“Однозначно, був стрибок смертності. Але все залежало від регіону. Йдеться про кілька сотень тисяч дитячих смертей. Щодо сиротинців, то в найбільш постраждалих областях смертність доходила до 80%. Таке могло бути на Харківщині, Донеччині, Полтавщині”, – вважає експерт.

Але голод і недолуга політика боротьби з безпритульністю, яка не мала нічого спільного з турботою, залишили й інші відбитки. Діти, які вижили під час Голодомору, назавжди втратили зв’язок зі своїми родинами. Також система відбила в них бажання проявляти громадянську активність. До того ж досі не дослідженим залишається питання, як колективна травма Голодомору та пережитого вплинула на цих людей, коли вони стали дорослими. І зробити це буде непросто, адже виживші мешканці тих дитбудинків уже, переважно, померли.

Підписуйтесь на Суспільне Чернігів і на інших платформах: Telegram, Facebook, Viber, YouTube, WhatsApp, TikTok.