Будівельні матеріали м.Ніжин Будівельні матеріали м.Ніжин
Місто і регіон

Королева траси з Ніжинщини. До заміжжя — комбайнерша, після — поштарка на мотоциклі

На зеленому спориші двору Бочковських у Яблунівці (колишній Шлях Ілліча) на Носівщині (Ніжинський район) — два трактори. З критою і відкритою кабінами.

Поряд — сівалки, копалки, причепи. Біля «критого» порається 63-річний Микола Віталійович. Це його техніка. «Відкритий»

— 59-річної Ганни Петрівни (односельці її звуть Галею). Пів року жінці нездоровиться, має проблеми з хребтом, а колись з-за керма не вилазила. Замолоду навіть комбайнершою працювала в сусідніх Степових Хуторах (жінка звідти родом).

«Як побачу комбайн, трусить починає»

— У батька вдалася, — посміхається, сидячи за кухонним столом, Ганна Бочковська.

— З десяти років на батьковому мотоциклі їздила, всю осінь з ним на бурякозбиральному комбайні каталася. Цікаво мені було, подобалося: Це зараз кволію. Позвоночнік підкосив, чотири хрящі зламані. Вони зрослись, та не до ладу. Лікарка казала: «Звикайтесь, тепер треба так жити». Наплакалсь, депресанти п’ю. Ото тільки згадками про минуле і живу. Боюсь до рук фотоальбом брати, бо сльози градом — стільки хорошого було, а тепер…

Ганна Петрівна відвертається. Нишком підтирає сльози під очима. Повертається уже усміхнена:

— Ой, а згадати ж є що! — тремтячими руками поправляє зачіску. — Моя улюблена техніка
— комбайн і мотоцикл з коляскою МТ-10. Як бувало їду мотоциклом до батьків у Степові, зупинюсь обов’язково, помрію, позгадую, як я по тих полях зерно збирала. Тепер уже і «МТ» продала, ще року не минуло. Тільки з покупцем домовились, що даватиме мені прокататися. Уже був. Проїхала, охоту збила. А як побачу комбайн у кого на городі, аж трусить починає — так хочеться за кермо скочить та проїхатись.

— Зараз же нові комбайни, сучасні.

— І з новим би впоралась. Нема наземного транспорту, який би я не підкорила, — упевнена жінка. — Я ж королева траси була!

Читайте також: Єдиний бондар на Чернігівщині живе у Ніжині 

Перший сезон — без прав

Трудова кар’єра Ганни Бочковської почалася з комбайна, 17-річною.

— Права мала тільки на мотоцикл, у школі отримала, — пригадує. — Бригадир тракторної бригади лаявся, що я без документа, а голова колгоспу Микола Рудь каже: «Нікого не слухай. Я тут хазяїн, сідай і їдь».

Так перший рік і віджнивувала на СК-4. Як згадаю той четвертий СК, то куди ж йому до нинішніх з кондиціонерами! У ньому ж кабіна відкрита була. Жнивуєш, а пісок і осот з поля в очі летить, в лице коле… На осінь, щоб суперечок не було, голова відправив мене навчатися до Ніжина. Квартиру оплачував колгосп. За пів року отримала права на легкову машину і на вантажівку. У квітні виповнилося 18 років і отримала документ. І знов повернулася в колгосп, у Степові. Якраз батько моєї однокласниці помер, його машина в господарстві вивільнилася, бортовий «ГАЗ-52». Мені дали. А в жнива знову пересідала на комбайн.

Поповозила тим «ГАЗом» усякого! І з поля, і з різних міст будматеріали, бо колгосп якраз розстроювався.

Найкраще Ганні Петрівні запам’яталася дальня поїздка у тодішній Ворошиловград (нині Луганськ). Тиждень на поїздку витратили. Туди везли картоплю, а назад —- вугілля з шахти.

— Голова каже, щоб їхала, а я боюсь, — зізнається Ганна Волконська. — Це ж зараз навігатори та мобільні телефони, а тоді — дорожній атлас і телеграма додому.

Мати в Степових ледь не здуріла, переживала за мою поїздку. Був листопад, тумани такі стояли…

І на кожному посту ДАІ мене зупиняли. Це зараз жінок за кермом багато, а тоді майже не було. А тут іще і вантажівка на чернігівських номерах. Міліція думала, може, вкрала дівка машину.

Потім на СК-5 «Нива» пересіла. Він уже критий був, то легше. Хоч і брудною додому приїдеш, та в очі не так летить на роботі.

— Відремонтувати техніку самі можете?

— Як що просте та в дорозі поломка, то могла. А як що складніше, то хлопців за могорич просила. Тільки ж зроблять тяп-ляп, бо не своє. До вечора знову готуй могорич, щоб ремонтували. Було ж таке, що не по силі для жінки, колесо помінять, наприклад, воно ж велике Тепер як прошу чоловіка колесо накачати, а він пручається: «Ти ж шофер з першим класом (тоді за першокласніть доплачували), то сама роби». «Ага, кажу, перший клас, щоб їздить та командувать».

Вівця — у шнек

— Швидко їздити любите?

— Та куди ж без цього, — сміється. — всякого було. Могла і чарку за кермом випити: день шофера, день колгоспника. Батько говорив, мовляв, ти ж там робиш, то не відбивайся від колективу, дарма, що дівчина. Шашлики смажили, сюрло (так називає шурпу, традиційний східний суп) варили.

А то раз прикол був. Перший рік на комбайні робила. Збирала рижій окремо від інших. Бо комбайн менший. За моєю технікою була закріплена одна машина, за кермом — молодий хлопець. Попросився на комбайні проїхати, а мені дав машину. Я на ній вперед рвонула. Стою, чекаю його. Не їде. Вернулась. А там поряд паслася колгоспна отара овечок. Овечка під шнек попала. Давай ми її викручувать. До діда-пастуха: «Що нам робить?». А він: «Та не переживайте, ніякий чорт ліку овець у колгоспній отарі не знає. Заберіть вівцю, та вечором сюрпо наварите». Так і зробили.

Чоловіка привезла з відпочинку

Три сезони на комбайні, п’ять років на вантажівці відпрацювала Ганна Бочковська. Та заміжжя змусило залишити улюблену справу і піти в поштарки. Листи, телеграми і газети Ганна Петрівна розносила 33 роки. За пресою у Тертишники своїм МТ гасала.

— Робота водія в колгоспі — цілоденна, а треба ж було дому час приділяти. Як у батьків жила, то приїдеш на все наготоване мамою, а як заміж вийшла та в інше село виїхала, треба було вже собі про сім’ю дбати, — зітхає.

— Як вийшла заміж у Шлях Ілліча, тут ні доріг не було, нічого. Я плакала, просила Миколу у моїх батьків жити, у хорошому селі. Не хотів. Добре, що Микола Рудь перейшов одразу після мене сюди, відбудував і це село.

Заміж вийшла у 1984 році, через три роки народила сина Колю. Важко він мені дався, ото і один. А він сам уже з дружиною десять років живуть, діток нема. Також мої нерви, хочеться ж внуків бавити, а нема кого. Єдиному сину Бог маля не дає.

— Чоловіка на роботі знайшли?

— На курорті, — попоавляє Ганна Петрівна. — Була у мене на роботі парторг Наталія Іванівна Авраменко. Я її трохи возила. Ото вона мене двічі на відпочинок умовила. Перший раз відправила на 24 дні в Адлер (Росія). Я так переживала. Сільська, не знаю куди і як самій їхати. З жіночкою в потязі познайомилась, а вона туди само їде. Та відпочинок свій я не добула. У мене тоді був кавалер. Мама дає телеграму, що його в армію забирають. Мене додому здавило. Помінялася з іншим відпочивальником квитками на поїзд. І я повернулася раніше. Наталія Іванівна тоді мене так лаяла. А я ж все одно не встигла кавалера в армію провести, тільки до сусіда на проводи попала. Парторг мене знову відправляє на відпочинок. З 20 по 30 грудня круїз по Чорному морю на кораблі «Колхіда». Батько умовляв, щоб їхала. Це зараз би хто путівку запропонував, то я б з радістю, а тоді молоде-дурне… Ну, таки поїхала. І хлопці з Шляху Ілліча їхали. На вокзалі в Києві дивлюся: торбешники, село таке, як я, і все «Колхіда-Колхіда». Миколу я наглядно знала, по водійській роботі перетиналися, але далі «драстє» діло не йшло. Уже ж ми разом і їхали. Пам’ятаю у Новоросійську така качка була, що ми нічого і не їли, тошнило, ледь витримали той відпочинок. Так і прийшлось познайомитись з Миколою. Так мені голову закрутив, що я і монетки в море забула кинути, ото більш на відпочинок і не попала. Повернулися додому, він став до мене їздить. Встрєчі, любов, а через рік свадьбу відгуляли. Було велике комсомольське весілля. Я поставила умову: як естради в шалаші не буде, весілля гулять не будемо. Микола найняв музикантів.

Усе тягнулися. Будували хату, машину «п’ятнадцяту» купили. Дівчата часто мене просили куди-небудь відвезти. І на синовій «Яві» моталась.

І син пішов за батьками

—Звикли цілий день ганять та літать, а тепер зло бере, що нічого не можемо, — сердиться жінка. — Телевізор не люблю, навіть з пультом довго не хотіла розібратися. Зараз змушена, бо полежать треба. Групу дали. Лікар сказав ні сапу, ні лопату до рук не брати. Розчесатись навіть не можу, руки не піднімаються. Сусідка приходить, заплете раз-два на тиждень, так і живу.

Тепер і чоловік не годен. Пухлину знайшли, п’ять чи шість «хімій» зробили, поправився. Ні він на городі не може робить, ні я. Колись три корови мали, коня. Свині, птиця. Тоді оце два трактори купили, кожному свій. Обробляли ними гектар городу. Люди на курорти їдуть, а ми на городах сидимо, копійку заробляєм. Поки робив, то великі гроші заробляв, а зараз пенсії по інвалідності копійчані. Тепер 26 рядків картоплі, самі не вберемо, треба буде толоку наймать. Син з невісткою в Носівці, своє господарство велике, роботи, нема коли нам помагать. Жили б разом, так не схотіли. Трохи пожили і пішли в своє. Там хоч і хатинка не дуже, перебудови та добудови потребує. Та так схотіли, то нехай.

Хотілося б синові іншого життя, але він по наших стопах, водієм на фуру у сільське господарство націлився. Хоча міг у стоматологію піти. У школі вчився не дуже, але слухняний.

З пластиліном чудово вправлявся. Довго навіть гулять не ходив. Хлопці парубкують, а він на печі ліпить. Виставки навіть робили. Зате всі знали, що на свята Колі дарувать — пластилін. 1 Колись малим батько взяв сина на «КамАЗі» покататися, ввечері Коля в дрібних деталях машину виліпив. То діда-бабу на лавці. Коло них курчат виліпить і навіть дрібнесеньке зерно в мисці. Раніше на кухні на столику його роботи стояли. Якось із Носівки зубний лікар побачив його роботи, каже: «Заберу в зубні техніки. Там не учоба треба, а вправність рук». Коля і хотів зразу. А тоді пішли мотоцикли, техніка, то сказав: «Вони мені треба ті зуби, краще за кермо». Так ніде і не вчився (ох, шкода! А міг би у скульптори піти. — Авт.).

Ганна Бочковська виходить у двір, щоб провести мене. Погляд падає на китайський тракторець.

— Оце мій, — підходить до синього металевого коня.

Обережно гладить. Повільно береться обома руками за кермо. Ногами, що трясуться, тупотить східцями. За декілька хвилин—уже на водійському кріслі. Посміхається.

— Ой, як же добре, — уявно крутить кермо. — Нічого-нічого, ще поїжджу…

gorod.cn.ua, Вікторія Товстоног, «ВісникЧ» №35 (1842) від 2 вересня 2021

Джерело: mynizhyn.com
2021-09-07 11:26:02