«Клієнт пропонував мені виїхати до Маямі — але я залишився»: історія «Банкая», його три роки на фронті і мета на наступні п’ять

«Я постійно працював у секторі, в зоні бойових дій. Лише три місяці тому я вперше виїхав із сектора за три роки повномасштабного вторгнення», — каже старший лейтенант з позивним «Банкай».

28 років. Військовослужбовець 12-ї бригади спеціального призначення НГУ «Азов».

«Банкай» — етнічний чеченець. Народився у Києві у 1996 році. У 1995 році батьки, тікаючи від війни в Чечні, переїхали в Україну. У 1998 році родина повернулась в Чечню, а в 1999 році батьки загинули на війні з РФ. «Банкай» разом з рідною тіткою повернувся в Україну.

Проживав у Києві та Черкасах. 9 років професійно займався бойовим самбо, виступав на змаганнях. Згодом відкрив власний бізнес — возив товари з Китаю. Перед повномасштабним вторгненням мав власну охоронну фірму.

У війську з першого дня повномасштабного вторгнення: спочатку в лавах ТрО, а у 2023 році приєднався до «Азову». Ізюм, Довгеньке, Мар’їнка, Вугледар, Харківський контрнаступ, Кліщіївка — це не весь перелік населених пунктів з бойової біографії «Банкая».

У Серебрянському лісництві він отримав уламкове поранення — через 10 днів повернувся в стрій. «Банкай» поєднує зараз три посади: офіцер відділу по роботі з особовим складом, керівник підрозділу інтеграції, а віднедавна ще й речник 12-ї бригади спеціального призначення НГУ «Азов».

Про все це та чимало іншого розпитувала під час розмови з військовослужбовцем кореспондентка АрміяInform.

«В „Азові“ 85% важких поранених хочуть залишитися в строю»

Знаю, що зараз реалізовуєте проєкт, котрий спрямований на інтеграцію важкопоранених бійців з ампутацією, інвалідністю та не боєздатних бійців, які, проте, хочуть залишитися в бригаді. Розкажіть детальніше про цей проєкт. Чи можете озвучити статистику щодо динаміки повернення в стрій азовців після важких поранень станом на липень 2025 року?

Я працюю з бійцями з ампутаціями, важкими пораненнями, групами інвалідності, тими, хто повернувся з полону. Підрозділ має інтегрувати як в цивільне життя, так і в військову справу.

Ідея виникла, коли я ввечері не міг заснути через купу думок і щось починав генерувати (усміхається). Так я придумав концепцію, прописав її на п’ять років. Зараз, у досить терміновому порядку, опрацьовуємо штатну структуру нового підрозділу. Працюємо поки в режимі інформаційної тиші. Це буде перший в Силах оборони підрозділ такого типу.

Концепція вже презентувалася командиру корпусу другу «Редісу» і його заступникам. Вони сказали: «Плюс».

Основні напрямки роботи цього підрозділу: рескілінг (опанування нових професійних навичок — ред.), перенавчання, у нас є власна офлайн-школа. Головне завдання — не допустити відтоку кадрів. Бо ми завжди дивимось, як би нам взяти у бригаду цивільного, навчити його військовій справі. А для цього треба певний проміжок часу. Разом з цим, ми не дивимось на ветеранів, які є колосальним ресурсом та мають великий потенціал.

В «Азові» 85% важких поранених після відновлення хочуть залишитися в бригаді. Я приїхав у Superhumans, поспілкувався з 20 людьми. Один не визначився, 19 — хочуть залишитися. І це я говорю про людей з ампутаціями однієї чи двох кінцівок. Тому моя задача — поставити цих людей на посади з максимальним ККД. Це по-перше.

По-друге: ми завжди запитуємо, чим наш боєць хоче займатися, які в нього є спроможності, які в нього сильні морально-ділові якості. Ми аналізуємо запити від підрозділів. Зараз ми вже закінчуємо місячний курс — я його називаю базова мозкова підготовка бійця — де люди проходять навчання з різних дисциплін, де відбувається свого роду ріскілінг: маю на увазі зміну навичок військового, щоб він приносив користь на будь-якій іншій посаді.

Чим займається сам підрозділ інтеграції — не можу поки розповідати. Ідею такого підрозділу ми масштабуємо на корпус, Національну гвардію, але, як сказав друг «Редіс», це має перерости з групи ініціативних людей в систему. А на систему потрібен час. І ми доволі швидкими темпами рухаємось вже два місяці. Я планував це зробити за рік — а ми вкладаємося в 3-4 місяці.

Але моя амбітна особиста мета: щоби протягом 5 років всі «азовці» із важкими пораненнями отримали житло. Я над цим наразі працюю.

Що означає ваш позивний?

Він з аніме «Бліч». Банкай — це остання форма сили дзампакта (духовного меча — ред). Себто, банкаєм може оволодіти боєць, коли досягає найвищого рівня своєї майстерності. Цей позивний — це, свого роду, алегорія. Таких позивних мало.

Розкажіть про ваше цивільне успішне життя до повномасштабного вторгнення.

З останнього — у мене була приватна охоронна фірма. Ми займалися наданням послуг у сфері охорони. У нас були об’єкти під охороною: заміські комплекси, наприклад. Також надавали особисту охорону, в нас були клієнти з-за кордону, зі США. Також ми задіювалися під час перевезення готівки, коли укладалися, наприклад, якісь великі угоди — для супроводу задіювалися мої люди.

Така робота — дуже тонка історія, бо ти працюєш на репутацію. Добре відпрацював — спрацює ефект «сарафанного радіо», і до нас прийдуть нові клієнти.

До цього в мене було дві крамниці з речами — я возив одяг з Китаю. Десь з 2017 року працював у цій сфері — але потім зрозумів, що мені це не заходить.

Сфера охорони була мені близькою. У юному віці я був професійним спортсменом, займався бойовим самбо. Виступав по різних дисциплінах, брав участь у змаганнях. І де ти будеш в 17-18 років, якщо ти спортсмен? Охорона. Тому я в цій сфері як риба у воді. Станом на лютий 2022 року у моєму підпорядкуванні було 43 людини.

«Давайте зараз ми перетинаємо кордон, летимо в Маямі, я вам даю роботу і ви працюєте на мене?»

Пам’ятаєте ранок 24 лютого 2022 року? Чому і коли ухвалили рішення стати до лав Сил оборони?

Так, це цікава історія. У мене був дуже серйозний клієнт з Америки, який за два місяці сказав, що буде широкомасштабне вторгнення. Ми з колегами скептично сказали: «Окей», мало хто з нас був дотичний до армії. Хоча кілька хлопців з УБД у мене вже були працевлаштовані. Тоді клієнт попросив забезпечити охорону: в час Х ми мали вивезти його за кордон. Він розрахувався, була домовленість, ми мали надати послугу.

24 лютого. Я прокидаюся в Києві від вибухів. І тут дзвінок від клієнта: «Час настав». Тоді я зрозумів, що щось він таки знав. Вирушило два авто із супроводом, забираємо клієнта, добу їхали до кордону в Ужгород, на Закарпаття. Тоді клієнт сказав: «Давайте зараз ми перетинаємо кордон разом, летимо в Маямі, я вам даю роботу і ви працюєте на мене?». Вийшло так, що мої колеги поїхали з ним, а я і ще один співробітник — «Єгерь» — залишилися.

Хоча до повномасштабки я був несвідомим громадянином. Я це кажу відверто. Для мене війна і зона АТО були десь далеко; щось таке, що мене не стосувалося. А тут я все це на власні очі побачив — і вже знав, що піду у військо.

Ми з «Єгерем» у місцевих на Закарпатті помилися, поїли, і 27 лютого пішли у військкомат — там же, на Закарпатті, в Перечині. Так я потрапив у ТрО, в 101 Закарпатську бригаду, 68-й батальйон. Мені пощастило, що були якісь певні навички володіння зброєю, навички екстреного кермування — мене і «Єгеря» одразу забрали в розвідку. Потім місяць невеликої підготовки, введення в курс військової справи й ми виїхали під Ізюм, де вперше взяли участь у бойових діях.

У вас багата бойова біографія — Ізюм, Харківський контрнаступ, Бахмут тощо. На якій ділянці фронту вам було найважче і чому? Як починався рух із Закарпаття в східні області?

Біля Довгенького виконували бойові задачі протягом чотирьох місяців, потім було два тижні підготовки в 74-му окремому розвідбаті, і ми виїхали на напрямок Піски-Вугледар, в район Мар’їнки. Там нас прикомандирували до 1-ї танкової бригади, ми мали йти як піхота. Місяць ми розгорталися, тільки мали заходити на позицію — на нас спускається бойове розпорядження: терміново вирушити на Харківський контрнаступ.

За два дні батальйон згорнувся, на човнах переправився через Сіверський Донець, і приступив до зачистки населених пунктів. Брали полонених. Одного дня ми зробили 10-кілометровий марш-кидок — йшли по залізничних коліях у повному спорядженні, несли БК та Starlink, пальне.

У нас була БРка: зайти в село і зайняти його до 12:00. Ми заходимо о 12:00, а місцеві кажуть, що росіяни вже пішли. Тоді ми взяли трьох полонених, один був з простреленими ногами — свої ж підстрелили.

Далі ми пішли на кордон, на Великий Бурлук у Харківській області. Там сталася неприємна ситуація: Deep State показує, що це вже повністю наша територія, але ми ще продовжували вести бойові дії. Там працювала група російських спецпризначенців «Сєнєж» — в їхню засаду потрапило два наші автомобілі. Це дві машини, які їхали на «рекон» (група рекогностування — ред).

Моє відділення та наш взвод почали працювати по контрдиверсійній боротьбі: ми йшли на точки, де працював «Сєнєж». Але у прямий контакт не вступили ні ми з ними, ні вони з нами.

Потім ротно-тактичною групою ми потрапили на Бахмут, у Кліщіївку, десь на 37 днів. Це кінець 2023 року. Потім нас ще перекинули на Козачу Лопань. І після тих боїв я перевівся в «Азов».

Десь тоді, коли ми стояли на Кліщіївці, відбувся обмін полоненими, коли з полону повернувся кістяк «Азову» після оборони Маріуполя. Потім в інстаграмі я побачив допис «Тавра» про те, що всі охочі стати до лав «Азову» можуть заповнити заявку. Я заповнив. Хоча мав сумніви: хто ж мене переведе, якщо я командир розвідвзводу у лавах бригади ТрО?

Але через два чи три місяці прийшов наказ Залужного на моє переведення. Всі були шоковані, бо були налаштовані скептично.

Переведення в «Азов» — моє найправильніше рішення за все життя

З 25 березня 2023 року ви — в Азові. Чому і за якими критеріями обрали цю бригаду для подальшої служби?

Так, переведення в «Азов» — це моє найправильніше рішення за все життя. Я дивився відео «Фроста» та «Хіміка» з Маріуполя і розумів, що в цьому підрозділі я б повоював… Я прийшов у 3-й новостворений батальйон, коли «Азов» із полку переріс у бригаду. Ключовим було те, що якось на полігон приїхав комбат, поспілкувався, сів із нами їсти… Одразу помітили, що в цього офіцера класна поведінка — тому й попросилися із ще кількома свідомими військовими саме в третій батальйон.

На БКПП мене призначили командиром взводу. Це була відповідальність за 40 людей. Потім одразу був сержантський курс. Далі я потрапив у другу роту третього батальйону — спочатку взводним, якраз перед виїздом на Серебрянське лісництвом, а перед проходженням злагодження роти й батальйону мене призначають заступником командира роти по роботі з особовим складом.

Бої в Серебрянському лісництві: у чому була складність (чи перевага) боїв у такій місцевості? На якій посаді ви перебували тоді?

У лісі ми виконували завдання протягом року. Важко було через місцевість, ландшафт. Це пісок: все, що ти викопаєш — від прильоту артилерії чи FPV закопується назад. Також в лісі дуже легко заблукати. Тому орієнтирами для пересування були або згоріла техніка, або стежки. Спочатку дуже важко було адаптуватися. Через 2-3 місяці ми вже зрозуміли, як треба будувати укріплення тощо. Спочатку ми закріпилися, а потім почали просуватися вперед.

Коли у 2024 році вся карта України була червона від наступу росіян — маленька зелена відмітка про рух українського війська вперед свідчила про дії «Азову» в Серебрянському лісництві. Ми пройшли, якщо не помиляюся, 2 км в глибину фронту.

Рухалися за рахунок того, що повністю подавили ворога — вони не могли підняти голови.

Ще в нас була кампанія на Тернах, на Лиманському напрямку. Ми сформували БТГР «Сокіл» і зупинили просування росіян на ключові стратегічно важливі дороги й населені пункти. Саме на Тернах за місяць ми знищили понад 100 одиниць техніки. Наприклад, наші оператори FPV знищили за один день два «Солнцепьока».

За місяць ми не просто зупинили противника, а й відбили певну кількість позицій, працювали малими групами, брали полонених із 20-го армійського корпусу ЗС РФ, який повністю знищили за місяць. І ми це можемо підтвердити кадрами з дронів та радіоперехопленням.

Цифри по втратах, до речі, ми рахуємо дуже ретельно. Наприклад, ліквідованих росіян в спаленій техніці чи тіла, які були в зруйнованому бліндажі — ми не рахуємо. Бо візуально цього не бачимо.

Після Тернів ми повернулися до Серебрянського лісництва — і на початку вересня 2024 року нас повністю забирають на Торецький напрямок.

«Досвід Маріуполя допоміг нам на Торецькому напрямку»

Чи складно вам давалася адаптація переходу з боїв у лісі до боїв у міській забудові?

Це було, мабуть, найшвидше, за моєї пам’яті перенавчання особового складу (усміхається). Ми одразу почали відпрацювання боїв в умовах міської забудови, бо, нагадаю, більшість інструкторів «Азову» мають за спиною великий досвід в маріупольській кампанії. Тому перенавчання і навчання далося досить швидко: так, досвід Маріуполя допоміг нам працювати на Торецькому напрямку.

Це зовсім інша місцевість, а в нас середній вік бійця «Азову» — 24 роки, і в декого з них не було іншого бойового досвіду.

Ситуацію нам передали складну: ми виводили з оточення підрозділи однієї з механізованих бригад, не було жодних позицій. Почалися точкові операції, піхотні штурми, загін снайперів і загін розвідки зробили дуже велику роботу. Ми спочатку навіть почали відбивати ті позиції, які втратили наші попередники, почали заходити потроху в Нью-Йорк. Але було складно ще й тому, що в росіян тактична обстановка була набагато ліпшою, бо вони зайняли ключові висоти, які були в Нью-Йорку, а ми залишилися в низині.

Була операція на фенольному заводі; була операція, де ми з напівоточення виводили особовий склад однієї з механізованих бригад. І потім потрошку ми почали покращувати своє тактичне положення, займати більш вигідні рубежі й створювати буферну зону між нами й росіянами. Ми створювали «сіряк», де не було нічого. Так, на початок 2025 року ми створили собі буферну зону в декілька кілометрів.

Розкажіть, будь ласка, як отримали поранення, за яких умов.

Це було в серпні 2023 року. Я — перший «300» із третього батальйону (усміхається). Це сталося в перший день, коли я виїжджав на позиції. Я їхав зі своїм ротним, була задача завести піхоту на позиції. У нас був провідник із суміжної бригади. Ми їхали колоною вночі «Серебрянкою». Я був за кермом, і останнє, що я бачив: проїжджає «хамві» та якась ББМ, горить ліс, триває обстріл, дерево падає на дорогу і перекриває нам прохід.

Провідник віддав команду «десант — земля», всі спішилися. В цей час нас розбирав 82-й міномет і «васильок», які коригував дрон. Ми думали, що якщо ми вже спішилися — отже, ми вже на потрібних позиціях. Якщо ж ні — там був простір для маневру, щоб розвернутися і поїхати назад.

Але ми відкрили «Кропиву», біжимо туди, де має бути укриття — але його там нема. А провідник… просто зникає. Ось ми стоїмо: невідомий ліс, немає укриття, купа особового складу, а нас точково криє два стволи.

Під час одного з обстрілів прилетіла міна. В темряві я накинув на себе турнікет, ротний допоміг його затягнути — і ми продовжуємо бігати по лісу, шукати укриття.

Згодом, десь через пів години знайшли бліндаж. Нас було четверо поранених під час цього виїзду. І це був мій перший виїзд, після якого я поїхав на стабпункт на операцію, потім ще проміжна точка, далі Павлоград, операція з видалення мертвих тканин. Через 10 днів я повернувся у стрій.

Ви три роки були в секторі — коли вам було найважче за цей період?

Розумієте, у 2022 та на початку 2023 року я сам виконував бойові завдання, таких у війську називають «ходок». Середина 2023 року — початок 2024 року я був в управлінні роти, і фактично бойові завдання я вже не виконував. Потім наказом я був переведений до бригади.

Якщо брати найважчий напрямок для мене особисто — це Кліщіївка під Бахмутом.

Якщо брати найважчий напрямок і для бригади, і для мене особисто — Торецький напрямок, коли військова частина перебуває в процесі ротації.

Я пам’ятаю КП бригади в перші два місяці 2024 року — ніхто майже не спав, штаб працював 24/7. Якщо зазвичай може сидіти 2-3 оперативних чергових, то тоді в нас сиділи 5-7. КП був заповнений. Люди спали на підлозі. Постійно тривали штурми. Але дуже важливо було стабілізуватися та закріпитися.

Кліщіївка була важка тим, що там були «вагнерівці», великі штурми, накати по 15-16 годин. Спочатку вони гнали два штурми зеків, непотріб усякий… А потім в останній накат йшли професійні «вагнери». І от цей останній штурм витримати було найважче…

Вони вживали наркотики. Ми знаходили в їхніх бліндажах шприци… Якось зек помилився окопом і прийшов до нас: зіниці в нього були розширені й він не розумів, де він.

Мрія на майбутнє: пасіка, лазня, гори…

Що для вас буде завершенням російсько-української війни?

Це неспроможність Росії мати наміри й потенціал для наступу на Україну. Це сильна Україна всередині, яка не буде давати росіянам навіть наміру піти війною.

Все решта що буде — або заморозка конфлікту, або припинення вогню. Але це ж було вже: подивіться на чеченські війни, інші війни, просто треба подивитися, як діє Росія.

Припинення вогню — це лише час для того, щоб Росія накопичила свій потенціал, відновила ресурси й почала наступати далі. Тому для мене завершення війни — це те, щоби Росія не могла реалізувати намір йти війною ні військовим потенціалом, ні потенціалом всередині нашої країни.

Тому ми маємо формуватися всередині держави як сильна незалежна Україна, яка може чинити військовий і силовий опір, і наступ на яку буде потенційною поразкою.

Чи є у вас мрія? Що зробите найперше після демобілізації?

Я куплю хатинку десь на Франківщині, в горах, в глухому селі, до якого не можна буде доїхати. Заведу пасіку, у мене будуть коні, буду ходити на рибалку. Матиму сад і город, де буду вирощувати свої овочі і ягоди. Лазня буде обов’язково. І я буду виходити з філіжанкою кави, дивитися на свою пасіку, потім — на гори, на город. І буду жити своє найкраще життя. А ще — буду мандрувати по світу.

Фото з особистого архіву «Банкая» та авторства Віталія Павленка