Будівельні матеріали м.Ніжин Будівельні матеріали м.Ніжин
Україна і світ

Каральна психіатрія в СРСР: як репресії “лікували” дисидентів

Щороку 16 травня Україна вшановує пам’ять жертв політичних репресій. За часи існування Радянського Союзу мільйони українців постраждали під тиском системи, яка викорінювала будь-яке інакодумство, яке суперечило політиці партії.

Каральна психіатрія в СРСР залишила особливий слід в історії минулого століття. Її феномен полягав у тому, що якщо з таборів чи заслання можна було повернутися, час перебування в психлікарні ніхто не визначав.

Найвідомішими пацієнтами і водночас жертвами режиму були генерал-майор Петро Григоренко, математик Леонід Плющ, драматург Віктор Рафальський, греко-католицький дисидент Йосип Тереля, перший директор Музею Шістдесятництва Микола Плахотнюк, російський поет Йосип Бродський, письменник Володимир Буковський, публіцист і політик Валерія Новодворська.

Усі вони пройшли “примусове лікування”, не втративши здорового глузду та людської гідності, а також залишили по собі збірки спогадів та мемуарів, що викривають справжнє обличчя радянської психіатрії.

Проти соціалізму виступали тільки божевільні

Каральна (або репресивна) психіатрія у широкому розумінні була однією із форм боротьби з дисидентами.

Після встановлення сумнівних діагнозів на людину чекала цілковита ізоляція від світу, що нагадувала повноцінне ув’язнення, проте з обов’язковим курсом сильнодійних препаратів.

Використання психіатричної науки задля політичних цілей досягло свого апогею у 1960-х роках, коли завершився період хрущовської відлиги.

Тоді в КДБ зрозуміли, що повернутися до відкритого терору часів Сталіна вже не вийде, однак боротьбу з противниками СРСР згортати не можна.

На вимогу радянських спецслужб психіатри почали пояснювати дисидентську активність ментальними порушеннями.

На підставі закону

У жовтні 1961 року Міністерство охорони здоров’я СРСР затвердило Інструкцію з невідкладної госпіталізації психічно хворих, які є суспільно небезпечними.

Документ практично узаконював позбавлення волі пацієнта без рішення суду.

З погляду радянської юрисдикції це не було репресивною санкцією, оскільки замість реального покарання людину відправляли у спеціалізовані заклади до “цілковитого одужання”.

Однак те, як довго протікає психічне захворювання і чи насправді пацієнт потребує лікування, виявити практично нереально, тому тривалість таких заходів ніким не визначалася.

Водночас де проходити лікування, обирав суд. Існувало два типи психіатричних клінік: загальні та спеціальні (тюремного типу).

Як розповів Фактам ICTV відомий український історик Олег Бажан, збільшення випадків примусових госпіталізацій, відомча неузгодженість поставили на порядок денний створення спеціальної психіатричної лікарні в Україні.

– Спецслужби, як не парадоксально, були глибоко переконані у тому, що збільшення спеціальних психіатричних лікарень сприятиме скороченню “розповсюдження злісних антирадянських документів, вчинення хуліганських написів у громадських місцях, зменшенню кількості листів, направлених у різні інстанції”.

Розширення функцій каральної психіатрії обумовило подальші кроки в цьому напрямі, їх обґрунтування було викладене, зокрема, в 1967 році у доповідній записці ЦК КПРС про розширення мереж лікувальних закладів для психічно хворих.

Її авторами були голова КДБ при Раді Міністрів CPCP  Юрій Андропов, Генеральний прокурор CPCP Роман Руденко, міністр внутрішніх справ CPCP Микола Щолоков та перший заступник міністра охорони здоров’я CPCP Данилов.

Партія підтримала викладені у згаданому документі пропозиції, після чого Держплан CPCP отримав доручення про будівництво нових та розширення наявних психіатричних лікарень, а виконкоми Ленінградської та Київської обласних та міських Рад – “відшукати додаткові площі для переобладнання їх під спеціальні психіатричні заклади”.

– Окрім цього, чиновники на місцях мусили “негайно вирішити питання госпіталізації проживаючих у Москві, Ленінграді, Києві психічно хворих громадян, з боку яких можливі суспільне небезпечні дії”.

Діагноз – сповільнена шизофренія

Усіх політично звинувачених для встановлення діагнозу привозили на експертизу в московський Інститут імені Сербського.

Тоді за право ставити потрібні КДБ діагнози боролися дві школи науковців, і в результаті перемогла сповільнена шизофренія академіка Андрія Снєжневського.

Більшість країн світу цей діагноз не визнали, а от КДБ він дозволяв оголосити будь-яку людину ненормальною, а відсутність симптомів пояснити млявістю перебігу хвороби.

Роль Інституту імені Сербського як знаряддя каральної психіатрії набула широкого розголосу лише завдяки зусиллям дисидентів, які свого часу також отримали діагноз сповільнена шизофренія.

Історик Олег Бажан зауважує, що в радянській Україні конвеєр примусового лікування (а точніше – соціально-медичного перевиховання) працював досить активно.

Зокрема, про це свідчить інформація від 2 листопада 1971 року за підписом прокурора УРСР Федора Глуха, голови КДБ при Раді Міністрів УРСР Віталія Федорчука, голови Верховного Суду УРСР Олександра Якименка.

Лише в 1967—першому півріччі 1971 pоків за антирадянську пропаганду та агітацію, розповсюдження наклепницьких вигадок на радянський державний та суспільний лад в судовому та позасудовому порядку через правоохоронні та медичні органи було примусово госпіталізовано 249 громадян.

Методи лікування

В архівних документах значиться, що до початку 1980-х років на території Радянського Союзу було 11 спецпсихлікарень. Найвідоміші з них – Ленінградська, Казанська, Дніпропетровська, Черняхівська.

У деяких закладах пацієнтів змушували пити галоперидол – синтетичний антипсихотичний препарат, що провокує гострі неврологічні розлади. Його дію науковці порівнюють із “хімічним шоком” та “електрошоковою терапією”. Десятки країн світу визнали використання галоперидолу тортурами.

– Звичайна схема застосування галоперидолу: один місяць, потім робили перерву у зв’язку з тим, що побічним ефектом галоперидолу була хвороба Паркінсона. А мені давали його майже десять місяців поспіль, без будь-яких перерв, – згадувала дисидентка Наталія Горбаневська.

У Казанській спецпсихлікарні практикувалося використання бормашини та підшкірне введення газоподібного кисню.

За свідченнями в’язнів, найнепокірнішим кололи сульфазин або сірку, що завдавали нестерпного болю. Рідше застосовували електросудомну терапію.

Здорових людей узаконено катували струмом, що призводило до порушень пам’яті та роботи мозку.

Ще страшніше діяв інсулін: шок, який він викликав, призводив до часткового знищення пам’яті та розуму.

Міжнародний осуд має значення

Незважаючи на нелюдські страждання, радянські дисиденти знаходили способи передавати інформацію на Захід.

Європейські держави одна за одною виступають на захист жертв каральної психіатрії, а на наукових конференціях критика радянських делегацій стає дедалі частішою.

У 1983 році напередодні чергового психіатричного конгресу Радянський Союз припиняє своє членство у Всесвітній асоціації психіатрів. Радянська психіатрія зайняла заслужене місце міжнародного вигнанця.

Саме тоді дисидент і відомий правозахисник Володимир Буковський написав – Немає для здорової людини страшнішої долі, аніж безстрокове перебування у психіатричній лікарні.

Він та багато інших сміливців, які не боялись висловлювати свої думки та боротись за свої права, змогли вистояти проти знущань радянської психіатричної науки.

Не маючи вагомої підтримки з боку заляканого суспільства, дисиденти не побоялись піднятися та знайти сили заявити про свої права і відстояти їх.

– Різного роду політичні та ідеологічні кампанії, комплекс “соціально-медичного перевиховання” не змогли зламати волю активістів дисидентського руху в Україні. Перебуваючи у в’язницях, таборах, психіатричних лікарнях, вони продовжували чинити опір режимові, активно домагалися статусу політв’язнів, – підкреслив історик Олег Бажан.

Разом з крахом комуністичного режиму припинилась і практика систематичного використання психіатрії як засобу усунення політичних опонентів.

Однак заради припинення випадків зловживань психіатрією як одного з видів політичних репресій потрібно здійснювати кроки подальшого реформування системи психіатричної допомоги на всьому пострадянському просторі.

Фото: Музей Сахарова, Фотоархив Мемориала, Некрасов Виктор

Джерело ФАКТИ. ICTV
2021-05-16 11:32:08