«Інтерес до техніки з’явився ще в дитинстві»: «Фрея» працювала з мостовим краном, а нині застосовує знання у 152-й бригаді
Валентина з позивним «Фрейя» до війни працювала з промисловим обладнанням, керувала багатотонним мостовим краном і розбиралася у складних механізмах.
Історію жінки оприлюднила 152 бригада.
Валентина родом із села Маломихайлівка Покровського району. Дитинство, юність і молодість провела у Просяній, яку нині російські війська систематично атакують авіабомбами.
Інтерес до техніки з’явився ще в дитинстві. Жінка згадує, що була активною, захоплювалася мотоциклами й автомобілями, грала у футбол та допомагала батькові ремонтувати техніку. Їй завжди було цікаво розбиратися в механізмах, а фізично важка робота не лякала.
Працювати Валентина почала ще до повноліття. Спершу була нянею в дитячому садку, згодом працювала дояркою, телятницею, кухарем у тракторній бригаді та продавцем. На промислових підприємствах опанувала низку професій: дробильниці, транспортувальниці, сушильниці, пакувальниці та ливарниці пластмас.
Робота з промисловою технікою вимагала від неї точності, уважності та відповідальності. Валентина переконана, що в будь-якій професії важливо любити свою справу й сумлінно виконувати обов’язки.
«Щоб працювати на кожній професії, яку я здобула, треба любити свою роботу, бути відповідальним і максимально вкладатися», — говорить вона.
Водночас Валентина — мама трьох дітей і бабуся двох онучок. Старшій доньці 31 рік, синові — 28, молодшій доньці — 20. Жінка зізнається, що дуже пишається своєю родиною.
Повномасштабне вторгнення завдало родині непоправних втрат. У Просяній знищено батьківський будинок Валентини, оселю її старшого брата, а також будинок доньки з родиною. Місця, з якими пов’язана значна частина її життя, перетворилися на руїни.
Від перших днів великої війни жінка допомагала українським військовим: разом з односельцями готувала їжу, прала одяг і забезпечувала захисників необхідним. Деякий час військовослужбовці навіть жили на її подвір’ї. Син Валентини також долучився до оборони України в перші місяці повномасштабного вторгнення.
Два роки тому війна забрала її чоловіка — він загинув на Харківщині.
«Мені його дуже не вистачало і не вистачає», — зізнається Валентина.
Після загибелі чоловіка жінка вирішила сама стати до лав ЗСУ. Так допомога військовим, яку вона надавала від початку повномасштабної війни, перетворилася на її власний шлях захисниці.
