Будівельні матеріали м.Ніжин
Україна і світ

Хотіла, щоб солдати РФ її теж застрелили: Ірина з Бучі не уявляє життя без жорстоко вбитого чоловіка

Майже два десятиліття Ірина Абрамова та її чоловік Олег будували життя, повне любові та щастя. Тепер, за її словами, вона хотіла б, щоб російські солдати теж її застрелили.

Вони познайомилися майже 20 років тому, коли вона працювала в лікарні, а він, молодий, м’язистий і красивий, увійшов у двері, щоб полагодити дах. Вони заговорили і закохалися одне в одного, за її словами, з першого слова. Вона називала його ласкаво Сонечко, а він її – Кітті…

Але кілька тижнів тому її особливий зв’язок з Олегом, любов всього її життя, і все, що вони побудували разом, обірвав один жорстокий постріл.

Вранці 5 березня, за словами Ірини, російські військові напали на її будинок. Вони кинули у вікно гранату, внаслідок чого почалася сильна пожежа, і під прицілом вивели її і Олега на вулицю, наказали зняти сорочку та встати на коліна.

Наступне, що пам’ятає Ірина, це як вона підбігла до Олега, впала на землю, схопила його за руки, побачила, як із його вух хлинула кров, і відчула, як із неї виривається дика лють.

Стріляй у мене! – закричала вона російським солдатам, які холоднокровно стояли над нею. На ній був халат і тапочки, її будинок горів за її спиною, вона притискала до себе одну зі своїх кішок. – Стріляй у мене! Ну ж бо! Ну ж бо! Стріляй у мене і кішку!

Російський командир з мерзенною посмішкою направив їй в груди пістолет. Вона досі вона шкодує, що він не натиснув на курок.

Історія Ірини Абрамової – це історія Бучі. Вона про розбите серце, кровопролиття і, найголовніше, про втрати.

У цьому українському місті неподалік від столиці були виявлені найжахливіші звірства війни. З плином часу масштаби терору і бійні лише зростають. За офіційними даними, в березні росіяни вбили тут не менше 400 мирних жителів. Через кілька тижнів понівечені тіла все ще знаходять.

Тим часом багато жителів Бучі відкинуті в XIX століття, черпають воду з колодязів, запалюють свічки ночами і готують їжу на багатті.

– Над містом стоїть чорний туман. Щось зловісне залишиться тут назавжди, тому що вбито стільки людей, так безглуздо, ні за що, – каже молода жінка, яка живе через дорогу від Ірини Абрамової.

Життя для Ірини перетворилася на самотню рутину. Вона каже, що важко прожити день, а особливо ніч, без почуття помсти, самогубства або того, що вона називає “кривавими думками”.

Вона втратила майже все: чоловіка, будинок, трьох з чотирьох домашніх тварин. Її заощадження готівкою перетворилися на попіл. У неї немає жодного листка паперу, що підтверджує її особу.

Усе своє життя вона провела в Бучі, яка колись була відома як одне із найбажаніших містечок України – лісисте, з сільською атмосферою і лише за 45 хвилин їзди від Києва. Тепер це місто привидів.

Один із ритуалів Ірини – йти на кладовище, в заціпенінні проходячи повз облуплені берези. Вона приносить улюблені ласощі Олега: вишневі льодяники, печиво Марія, іриски і шоколад. Вона закурює сигарету і кладе її біля узголів’я могили. Попіл росте довго в денному світлі…

Причиною смерті Олега у висновках судмедексперта вказані перелом черепа і вогнепальне поранення голови. Українська прокуратура зараз намагається встановити, хто його вбив. Вони багато разів брали інтерв’ю у Ірини і показували їй на своїх телефонах фотографії російських солдатів.

– Але всі вони на вигляд однакові, – сказала Ірина.

Вона сказала, що не пам’ятає облич тих, хто стріляв в Олега, тільки їхні рушниці і чоботи

У Ірини немає можливості виїхати, навіть якби вона цього захотіла. Без паспорта або документів, що засвідчують особу, її не пропускають на жодному блокпості військових у цьому районі.

Чиновники з Бучі заявили, що поки не можуть їй допомогти, тому що їхні комп’ютерні системи все ще не працюють. І єдиний спосіб отримати нові документи – поїхати в Київ або в інше місто, Боярку.

У неї майже немає грошей, і навіть якщо б вона могла купити продукти, більшість супермаркетів в Бучі розграбовані або підірвані.

Це змусило багатьох жителів, таких, як вона, бродити мокрими вулицями, закутавшись в темні куртки, у пошуках центрів гуманітарної допомоги, де вони можуть отримати буханку хліба, банку солоних огірків, що завгодно.

Ірина розказала: нещодавно її попередили, що без документа, який посвідчує особу, незабаром її можуть позбавити допомоги.

Стоячи у себе у дворі, серед обгорілих балок, поміж яких десь на попелищі трупи її собаки і двох кішок, вона каже: я ніби помилилася поворотом в паралельну реальність, в ту, де мій будинок і мій чоловік все ще існують. А ось у цій реальності я сама.

Вона дозволяє собі мріяти. Є одна сцена, яку вона не може викинути з голови, хороша сцена, яку вона постійно прокручує. Вона хоче залишити її там назавжди.

Я в ліжку дивлюся телевізор, а він входить у двері, знімаючи кепку, і тут чую: “Кітті, я вдома. Де ти, Кітті?”

Джерело ФАКТИ. ICTV
2022-05-03 19:08:56

Магазин Автозапчастин м.Ніжин