Місто і регіон

Грабували і вбивали: жахи російської окупації села Піски на Ніжинщині

«Росіяни зайшли в Піски 1 березня десь о 5-ій вечора великою колоною, –розповідає староста Пісківського старостинського округу Бобровицької ТГ Валентина Олешко. — Вони рухалися через село, але пішли не всі, частина залишилася стояти на території наших підприємств і фермерських господарств. Відколи вони вперше з’явилися, щодня, тільки світало, туди-сюди рухалася техніка, їздили бензовози, було чути постріли. Ми боялися виходити на вулицю, а виїхати з села вже ніхто не міг».

У перші дні обшукували хати, особливо ті, що опинилися біля місць стоянки окупантів, відбирали мобільні телефони, брали машини для власних потреб (переважно щоб вивезти щось із хат), якщо господарів не було — грабували. А через тиждень стоянку окупантів на тракторному стані підприємства «Земля і воля» розбомбили…

 «Це було 8 березня, нашим Збройним Силам вдалося накрити їхню стоянку. рашисти й відігралися. Одним з провулків ішов молодий чоловік з дівчиною і її подругою. Розповідали, що почули постріл, він штовхнув дівчат на землю, а сам вже не встиг — росіяни важко поранили його в голову», — продовжує Валентина Іванівна.

Чоловіка звуть Олег Тимошенко. Постріли застали молодих людей на шляху до його матері.

«Першу невідкладну допомогу надала ветлікар, — продовжує староста, — але він був дуже важкий, потрібно було в лікарню. Розраховувати, що приїде швидка допомога, нам не доводилося, тож зрештою порадилися й вирішили — треба йти домовлятися про зелений коридор, щоб вивезти пораненого. На наступний день ми з його матір’ю взяли білий прапор — і пішли».

«Росіяни нам тоді казали: «Зачєм вам бєлий флаг, ми же нє фашисти». А довкола стоять чоловіків з п’ять з автоматами, — згадує жінка. — Зелений коридор дати відмовилися. Але на диво сказали, що можуть забрати хлопця в свій військовий госпіталь… У нас не було з чого вибирати — і ми погодилися. Коли йшли назад, його мати не могла й слова вимовити. А потім прийшла звістка, що він опинився аж у Курську…».

На щастя, Олег вижив, і його невдовзі вдалося обміняти й повернути в Україну.

У Пісках тижні минали без підвозу продуктів і ліків, без нормального зв’язку і електроенергії — трансформатор окупанти розтрощили ще в перший день. Місцевим чоловікам спочатку вдалося його полагодити і відновити постачання хоча б у половині села — але ненадовго. Просто зарядити телефон стало для багатьох випробуванням.

«Ще в перші дні вони пограбували обидва місцеві магазини, — продовжує розповідь Валентина Іванівна. — В одному так і не змогли вибити двері, то пробили дірку під вікном — через неї і лазили. Продуктів і речей першої необхідності ми завезти не могли. Тільки раз вдалося одному чоловікові прорватися в центр громади і привезти трохи борошна, круп, олії і інших речей — поділили все, роздали тим, хто потребував найбільше. Ще місцевий фермер мав млин і трохи роздавав борошна – а так жили на своєму, ми всі запасливі, є картопля, якась консервація, ділилися між собою. Ліків не було де дістати, але люди в цей час, здається, аж якісь здоровіші стали через ту напругу, у якій тоді жили».

За кілька тижнів з’явилася можливість виїхати. У Пісках було багато дачників, які приїхали з міст і яким з продуктами було важче, бо не тримали запасів. Тож машини почали намагатися прорватися – переважно в напрямі Бобровиці.

«19-20 березня росіян у селі десь не було, тож люди наважилися ризикнути, — згадує Валентина Іванівна. — На жаль, не всім вдалося доїхати безпечно. Одна машина поїхала на Соколівку. Було шестеро пасажирів: жінка з сином і дочкою та їхня сусідка з дочкою і онуком. Їхню машину окупанти розстріляли — вижили тільки троє».

А потім росіяни почали готуватися до відходу. Саме тоді вони й обстріляли село.

«Усі ці дні я якось трималася — то те треба зробити, то комусь допомогти, то щось вирішити, та й вдома нас було дев’ятеро, а мама лежача. На щось відволікався і чимось був зайнятий. А 27-го вони наше село й Стару Басань обстріляли… Кілька хат у селі повністю зруйновані, а по головній вулиці кожне подвір’я обстріляне. Їхав бтр, частина росіян ішли пішки — і просто стріляли по дворах. Тоді наче якийсь злам наступив».

В останні дні перебування в селі окупанти «похазяйнували» на повну.

«Усі заклади в Пісках розташовані компактно в центрі на Тичинівському майдані: адміністративна будівля, відділ зв’язку, будинок культури — у всіх приміщеннях росіяни лишили по собі вибиті двері й безлад. Забрали в сільраді принтер і подовжувач, зник чайник, не знайшли жодної флешки, вся документація була розкидана. Враження, що просто хотіли напаскудити скрізь», — згадує староста.

У центрі розташований і Пісківський історико-меморіальний музей Павла Тичини.

«Ще на початку війни в селі познімали таблички з усіх закладів, — розповідає директорка музею Наталія Олександрівна Головко. — Тому думаю, що вони не дуже й знали, куди намагалися залізти. 28 березня вибили в музеї двері, але з наступними впоратися не змогли. Намагалися вирізати у дверях якусь дірку — не допомогло. Увечері ми двері забили — а вони наступного дня знову давай вибивати. У них так нічого й не вийшло, змогли залізти тільки в технічне приміщення. Але під музеєм встановили блокпост, їм було зручно ховати бтр під високими ялинами. Пошкодили огорожу, з меморіальної хати зсунулася стріха».

Ледве не зруйнували окупанти місцевий меморіал «Скорботна мати», який у Пісках встановили в пам’ять про трагедію 1942 року: на цьому місці німецькі фашисти спалили заживо в церкві близько трьох сотень місцевих мешканців. А 80 років по тому уже російський бтр проїхався по їхній могилі, сильно пошкодивши основу пам’ятника.

«У ці останні дні окупації сталася ще одна трагедія — чоловік, якому було за 70, їхав машиною по молоко, чи-то не почув попередження росіян, чи то злякався й тому не зупинив машину — але росіяни її розстріляли. Машина загорілася, а водій загинув на місці», — згадує події Валентина Іванівна.

«Все, що ми пережили за час окупації, маємо добре пам’ятати, — говорить Наталія Олександрівна. — Тому наш музей готує експозицію, присвячену цим трагічним подіям. Люди потроху зносять експонати, ми вже власними силами відремонтували двері й огорожу музею — і приймаємо відвідувачів. Музеї існують для того, щоб люди пам’ятали. І ми березень 2022-го точно не забудемо».

Джерело: Український кризовий медіа-центр

cheline.com.ua

Джерело: uezd.com.ua
2022-09-22 16:38:04

Магазин Автозапчастин м.Ніжин