Будівельні матеріали м.Ніжин Будівельні матеріали м.Ніжин
Україна і світ

Голодомор 1932-1933 років: як заселяли росіянами вимерлі села та що Україна втратила назавжди

За даними науковців, у роки Голодомору-геноциду померли понад 10 млн українців. Перепис після Голодомору у 1937 році показав, що українців на 10 млн менше, ніж мало б бути. Тож виконавців цього підрахунку розстріляли.

Перерахунок показав майже таке ж скорочення населення. Сьогодні дослідники підрахували, що якби не було Голодомору, на початок 90-х років населення України становило б 100 млн осіб, тобто вдвічі більше.

Фото: Музей Голодомору

96-річна Олександра Пилипівна Леонтьєва пережила Голодомор у селі Лук’янівка (тоді — Леніно) Баштанського району Миколаївської області. Спогади жінки записала команда Національного музею Голодомору-геноциду.

Олександра Пилипівна була однією з чотирьох дітей. Усі – дівчата. Батька не пам’ятає, бо він помер, коли їй було чотири роки. Ростила та рятувала в роки голоду їх мама. Сьогодні вона відверто говорить про те, що радянська влада хотіла вбити саме українців.

— І так якось ми вижили. Я й сама не знаю, як це. Дуже їсти хотілося. Хліба геть немає, нема хліба ні кусочка. Люди говорили: що вони хочуть із нас? Я думаю, взагалі хотіли, мабуть, шоб ми повмирали, українці. Шоб ми повмирали, розумієте? – запитала Олександра Пилипівна.

Навіть коли в людей уже не було ані жмені зерна, борошна чи шматка хліба, активісти продрозверстки обшукували кожен куток.

— Зайшли у хату до нас два дядьки. Я запам’ятала. І звернула увагу на оту їхню палку жилізну, а вони почали тикати скрізь у хаті, де треба було. Вони тикали, шукали, може, найдуть зерно або муку. А в нас цього не було. Не було. Вони не з нашого села. А це чужі люди були. Обурення таке було. Як це так? Бачуть, шо люди пухнуть, голодні, а вони ще забирають, – згадала Олександра Пилипівна.

Одну з чотирьох сестер мама відправила до родички в інше село, щоб всім було легше прогодуватися. Інші добували їжу як могли.

— Мої сестри, ці дві старші, ходили до річки, залазили в воду, назбирали багато черепах. Ми так і казали, шо це черепахи. Назбирали черепахи, потім ці панцирі розбивали. Там таке м’ясо було пухленьке та м’якеньке. Отака в нас була сковорода здорова. І мама жарила їх, а вони так шкварчали. Я підійду, так мені хочеться, ше не готове, я хвать рукою, ше не готове, не жарене, але з’їла я. Я це пам’ятаю добре, шо дуже їсти хотіла, – розповіла вона.

Їли різні трави, згадала Олександра Пилипівна. Серед них – пасльон, молочай, кульбабу, калачики. Як у кого була хоч якась їжа, то люди ділилися.

— Люди якісь у нас дружні були, дружні. Ніхто не виказував нічо, ні за кого. А як? Звісно. У кого шо є, то ділилися. Вони хотіли нас заморить голодом, шоб нас не було. От тільки так. Так ми вважали всі, не тільки я, а всі вважали так. А ми, слава Богу, бачите, чим ми харчувалися і шо їли, я ж вам кажу, і траву їли, і ховрахів їли, і собак їли. Все. А як? Як людина хоче їсти, так шо? – запитала вона.


Це лише одна із мільйонів історій українців, яких влада фактично пограбувала та прирекла на смерть. Музей Голодомору-геноциду щодня встановлює нові імена тих, хто помер у ті роки, хоча це дуже непросто.

— Наша робота триває. На жаль, багато інформації стерто, загублено, знищено. Це було цілеспрямовано, щоб не можна було довести Голодомору-геноциду. Багато смертей не фіксувалися. Багато людей у надії на виживання йшли з дому, щоб знайти кусень хліба чи влаштуватися на роботу. Багато хто помирав у дорозі до надії на виживання. Багато з них біля дороги поховані у загальних могилах.

Часто у рідних немає даних, що вони померли від голоду. Бригади ховали в загальні могили. Коли у людини не було жодного документу (а в ті часи люди, які жили в селах, часто не отримували паспорти) встановити, хто це був, було неможливо, – розповіла заступниця директора Національного музею-геноциду Юлія Коцур.

Геноцид мав декілька ключових кроків. У 1928 році керівництво СРСР оголосило курс на колективізацію, селян-господарників змушували об’єднуватися в колективні господарства державної власності. Але на практиці це мало вигляд відвертого грабунку: у людей, які мали землю, худобу та техніку, відібрали все. Масові виступи селян на початку 1930-х років.

Фото: Depositphotos

Та все ж тоталітарна машина затиснула будь-яке підприємництво. Наступний крок – для України встановили нереальний план хлібозаготівлі. Ще один репресивний закон “про п’ять колосків” присуджував розстріл чи 10 років в’язниці всім, хто спробує збирати залишки зерна на полі.

Наслідки Голодомору відчуваються і сьогодні, адже якби тоді Україна не втратила такий великий пласт господарників, сьогодні була б значно економічно стабільнішою.

— Внаслідок Голодомору люди просто перетворилися в матеріальному сенсі на ніщо. Люди втратили все, попродавали останнє. Це були голодні обідрані велетенські маси людей, які зовсім нещодавно мали хороший дохід. Тобто опустила до такого стану навмисне влада, щоб просто їх винищити, – сказав політолог та історик Олександр Палій.

Водночас радянська влада завдала удар саме найбільш працьовитій ланці населення – українському селянству.

— Найпродуктивнішій ланці суспільства – селянам, які знали, як працювати, які хотіли працювати, які володіли ресурсами. Їх просто-на-просто пограбували. І наслідки цього грабунку ми відчуваємо сьогодні, коли ми повертаємо голову вбік нашого сільського господарства та розуміємо, що його треба реформувати, – зазначив доктор історичних наук та заступник декана історичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка Тарас Пшеничний.

Це був геноцид саме українського народу – немає жодних сумнівів. Це підтверджують численні документи, оприлюднені сьогодні. І Ленін, і Сталін казали, що боротьба з українським націоналізмом – це боротьба з українським селянством. Тобто якщо знищити українське селянство, вдасться знищити й український націоналізм.

— Ще з початку 20-х років радянська система почала тиснути на українське селянство. А його була більшість. У 1932-33 роках серед усіх убитих Голодомором і репресіями 80% становило селянство, тобто удар зробили на найпродуктивнішу верству населення. Тобто держава, використовуючи майно селян, хотіла побудувати рай на землі.

Створюючи колгоспи, держава нічого не мала, окрім силових структур і механізму репресій, як людину змусити працювати на державу. Вона не мала ані техніки, ані худоби, навіть не мала посівного матеріалу. Це все забиралося з села на розбудову держави. Це виглядає так, що держава просто пограбувала село заради свого інтересу, – сказав він.

Але Голодомор – це не лише людські втрати, а й глибоко культурні. У період голодомору було втрачено великий пласт української культури назавжди. Влітку 1933 року, а потім у 1934 році в українські села, які вимерли, почали завозити населення з північно-східних регіонів Росії – Івановської та Тверської області.

— І звичайно, ці люди привозили свою культуру, яку лобіювала держава. Хоча вони не завжди вживалися з українськими селянами, а могли ввійти в культурний простір. У документах є багато свідчень про те що “ми завезли декілька сімей з Івановської області, а через місяць вони виявили бажання повернутися, тому що не можуть збагнути особливостей роботи в українських селах”. Це були не поодинокі випадки.

У контексті втрат було зруйновано, або розпочався процес знищення української політичної еліти, бо вона формувалася на вихідцях із села, родин священиків чи вчителів. І Голодомор пришвидшив цей процес. Далі було Розстріляне Відродження. Спочатку знищили село, потім всю інтелігенцію. Це теж така колосальна втрата, яку ми вже не зможемо, певно, заповнити, – переконаний Тарас Пшеничний.


Джерело ФАКТИ. ICTV
2021-11-27 13:23:20

Магазин Автозапчастин м.Ніжин