«Гармата, що змінила бік»: як б’ється серце фронту на позиціях Вовків Да Вінчі
Сірий метал під сонцем, запах мазуту і пороху. Вітер, що носить пил полем. І гул — у голові, в небі, у тілі. Він не стихає. Це не просто артилерійська позиція. Це нерв. Це точка опори, де війна стає щоденною працею.
Вона стоїть замаскована посеред дерев на відкритому полі. Сіра, масивна, із подряпаним корпусом — МСТА-Б. Російська гармата. Колись вона працювала по наших позиціях. Сьогодні — по їхніх. Трофей, здобутий у Харківському контрнаступі, став не просто знаряддям — символом. Символом того, що правда озброєна. І що вона б’є влучно.
Тут, на позиції неподалік Новопавлівки, артилеристи з 108-го окремого батальйону «Вовки Да Вінчі» вже четвертий рік б’ють ворога його ж зброєю. «Це — наша МСТА. І вона працює краще, ніж у тих, хто її випустив. Бо ми за свою землю, а вони — за чиїсь імперські амбіції», — каже один із бійців з позивним «Свояк».
«Свояк» — не новачок на війні«. У його голосі — спокій досвіду. Він починав ще в ДУК «Правий сектор», в Пісках. Воював разом із Да Вінчі. Пройшов добробат, фронт, повернення, спробу цивільного життя. У 2021-му вступив на режисуру телебачення в Карпенка-Карого. Хотів почати нове. Але війна не відпустила.
«Я щойно почав адаптуватися до цивілки, почав вчитись. А через півроку почалась повномасштабна. І я знову пішов. Такий у нас шлях», — розповідає воїн.
Сьогодні він не просто командир гармати. Він — носій культури підрозділу. У «Вовках» командир — це і лідер, і психолог, і вчитель, і розвідник, і логіст, і батько.
«У нас усе інакше. Ще з добровольчих часів. Тут кожен командир — це людина, яка тягне на собі не лише стрільбу. А й весь побут, підготовку, взаємини. Це важко. Але інакше ми не можемо», — каже «Свояк».
У теперішньому житті — командир гармати. У тій війні, яка триває вже понад десять років, — ветеран, який пройшов все. Його голос рівний, спокійний, але в кожному слові — досвід і гідність:
«Моє БЗВП — це все моє життя на війні. Бо війна змінюється. Треба змінюватись разом із нею. Вчитись, шукати нові рішення, рости. Без цього — не виживеш. Без цього неможливо командувати».
І він командує. Не лише вогнем, а й людьми. Бо командир — це і навчання, і підтримка, і відповідальність. Тут — по-іншому не буває.
Поруч — молодші. Позивний «Грей». Він — новий рекрут. У цивільному житті — киянин. Демобілізувався, а потім повернувся через рекрутинг.
«Бо чув. Бо знав. Бо тут — справжні. І якщо вже йти — то тільки до них», — пригадує «Грей».
Потрапив сюди через програму 18–24, пройшов 45-денний курс БЗВП у Вінницькій області. З інструкторами з 59-ї бригади, з бойовим медиком, з тими, хто сам нещодавно повернувся з передової:
«У нас було багато практики. Не просто теорія. Нас вчили реально. Те, що знадобилось уже тут».
А перед тим — ще й жорстке КМБ від самих «Вовків». Почалося з тижневого курсу молодого бійця — інтенсив, розроблений самим батальйоном. Виживання, витривалість, фізика.
«Нас вижили по повній. Із дванадцяти лишились дев’ять. Це була перевірка: хто витримає, той піде далі, — згадує він. — Але це було правильно — ти або проходиш це, або ні».
Сьогодні Грей на гарматі — або заряджає, або підносить заряди. У четвірці артилеристів кожен — як механізм, як м’яз. Робота технічна, монотонна, але важлива. Усе злагоджено, швидко. Від пострілу до пострілу — десять секунд, іноді хвилина. Все залежить від коригування дронів, від обстановки, від нервів. Гарматна команда — це живий організм.
«На гарматі нас четверо. Раніше було п’ятеро. Але хтось у відпустці, хтось поранений. Усі роблять трохи більше, ніж мають. Зараз уже й до нас долітають FPV-дрони, — каже він. — Раніше такого не було. Але ми вже втягнулися. Звикли».
Снарядів завжди не вистачає. Дронів — теж. Один день — один штурм — і все зникає. Все, що було «достатньо», стає «було». Однак про нестачу говорять обережно. Бо знають: скаржитись — справа невдячна. І тоді знову починається пошук, логістика, сподівання. Вони діють. Бо знають: якщо не вони — то хто?
Вони бачать молодих, які приходять за програмою 18–24. Кажуть:
«Такі хлопці — вмотивовані. Вони хочуть вчитись, воювати, бути частиною чогось справжнього. І з ними хочеться йти далі. Стільки, скільки вистачить здоров’я».
«Свояк» і «Грей» вірять у підкріплення. І в молодих. У тих, хто приходить за програмою 18–24. «Свояк» не просто чув про них — він їх консультував, розповідав про батальйон, радив, допомагав зорієнтуватись.
«До нас приходять молодші брати побратимів. Ті, хто шукає сенс. І хто хоче не просто відслужити — а навчитись, зробити, залишитись частиною чогось важливого», — каже він.
Ми не питаємо, коли буде кінець. Бо знаємо, що поки є такі, як вони — «Свояк», «Грей», гармати, що повернулись проти окупанта — ми тримаємось. І триматимемось.
Вони — не просто бійці. Вони — опора. Вони — ті, на кому тримається цей край.
І навіть якщо їхнє цивільне життя залишилось десь «далеко», як каже «Свояк», — вони тут, на своєму місці. Вони стали тим, ким мали стати. Не заради війни. Заради перемоги.
І це надихає. Бо війна — це марафон. І переможуть не тільки ті, хто перші стартував. А ті, хто передає естафету. Хто навчає. Хто виховує наступників.
Цей репортаж — про них. Про гармату, що б’є по ворогу. Про командирів, які несуть більше, ніж у книжках. Про рекрутів, які проходять пекло, але лишаються. Про війну, яка стала щоденною працею. Про Україну, яка тримається.
Тут, на дніпровській землі, у пилу, в реві металу, в погляді артилеристів, — є щось більше за фронт. Є стрижень.
І як би не змінилась війна — вони змінюються разом із нею. Щоб вижити. Щоб перемогти. Щоб передати далі.
Фото можна публікувати, кажуть хлопці. Ці обличчя — це обличчя нашої боротьби. Адже ті, хто за гарматою — не просто стріляють. Вони тримають країну. І варті, щоб їх знали в обличчя і шанували.
Спецкореспондент «Армія TV» Вʼячеслав Міневич
Джерело: Інформаційне агентство АрміяInform
2025-06-07 14:26:00
