Дві Марії, один портрет: чому Малиш-Федорець досі видають за Заньковецьку
Парадоксально, але минуло вже понад століття відтоді, як перетнулися долі Марії Малиш-Федорець та Марії Заньковецької, а їхня історія й досі залишається дивовижно переплетеною. Складається враження, що час не зміг остаточно розвести цих жінок у різні боки драми. Якщо за життя Малиш-Федорець стала однією з причин остаточного розриву непростих стосунків Марії Заньковецької та Миколи Садовського, то сьогодні вона знову опинилася поруч із корифейкою українського театру – цього разу через історичну помилку.
Напередодні дня народження Марії Заньковецької (4 серпня 1854) журналісти MYNIZHYN вирішили розібратися, чому в мережі, публікаціях і навіть телевізійних сюжетах поширюють портрет іншої актриси, видаючи його за зображення легендарної театральної зірки.
Іронія полягає в тому, що жінка, яка колись увійшла в особисту історію Заньковецької, нині мимоволі втрутилася й у її історичну пам’ять. Адже на відомому портреті, який часто підписують ім’ям Марії Заньковецької, насправді зображена Марія Мінченко, більш відома під сценічним псевдонімом Малиш-Федорець. Як сталося, що двох видатних актрис почали плутати навіть через століття після їхньої смерті, та звідки взялася ця помилка – розбираємося далі.
Тож розпочнемо із знайомства цих двох непересічних жінок.
У квітні 1906 року Заньковецька повертається з Галичини до Ніжина і розпочинає роботу над створенням у місті молодіжної театральної групи на базі гуртка любителів драматичного мистецтва із числа учнівської молоді. Для першої вистави було обрано п’єсу Івана Карпенка-Карого «Суєта». Душею спектаклю, зрозуміло, була сама Марія Костянтинівна.
Із листа від 11 травня 1906 року до Наталії Лазурської вона писала: «Я повернулася з Європейського смітника й почуваю себе не зовсім добре, а тому прошу тебе приїхати розважити мене. До речі, пограємо, бо тут налагодилися аматорські вистави, в одній я вже брала участь, а в другій – у неділю. Приїзди ж скоріше».
Із цього листа стає зрозуміло, що театральна зірка світового рівня виходила на одну сцену разом із робітниками та студентською молоддю, які були далекими від професійного театру. Але Марія Костянтинівна ніколи не пригнічувала своїх партнерів по сцені. Навпаки, вона допомагала кожному розкрити свій талант.
Однією з її учениць була та сама Марія Мінченко, яка згодом стане відомою під псевдонімом Малиш-Федорець.
У своїх спогадах вона згадувала: «Марія Заньковецька була нашою доброю знайомою. Вона мене й намовила брати участь на сцені. Мені було тоді ще без двох місяців 17 років, як я вперше грала. Але я дуже боялася…»
…«Марія Констянтинівна тоді сиділа в коричневій сукні. Була проста й ласкава. Вона відразу сказала: «Маруня, не бійся, не святі горшки ліплять!» І я тремтячими руками взяла роль…»
Саме Заньковецька відкрила для молодої Марії двері у великий театр. Вона не лише дала їй першу роль, а й навчала сценічної культури, пояснювала характер персонажа, допомагала подолати страх перед публікою. Важко було тоді навіть уявити, що через кілька років ця учениця стане причиною одного з найбільших особистих потрясінь у житті своєї наставниці.
У травні 1906 року вистави були зіграні, кошти зібрані, і Ніні Наркевич передала їх революціонерам. Молоді актори сфотографувалися в садку біля будинку Заньковецької, завдяки чому назавжди залишилася пам’ять про цей творчий початок. Після успіху Марія Костянтинівна порадила поставити нову виставу – п’єсу Любові Яновської «Лісова квітка».
У 1906 році на територі Миколаївського саду в Ніжині було споруджено літній театр за ініціативою Федора Проценка, І. Гомоляки, Михайла Сперанського, Михайла Лілеєва та за підтримки ніжинських купців.
Саме сюди в серпні того ж року приїхав Микола Садовський. Він поділився із Заньковецькою своєю мрією створити перший український професійний стаціонарний театр – із постійною сценою, власною базою та постійною трупою. Марія Костянтинівна підтримала цю ідею.
У своїх спогадах Садовський писав:
«…Я поїхав до Ніжина, де жила Марія Заньковецька… Поміж молодими… аматорами я помітив у декого, як кажуть, іскру Божу…»
Про той самий день залишила спогади й Малиш-Федорець:
«Одного разу під час репетиції нам сказала Заньковецька, що в четвер… приїде Садовський…»
Вона детально описує його появу, елегантний костюм, зовнішність і перше знайомство. Уже тоді молода акторка явно звернула увагу на знаменитого режисера.
Далі вона згадує, як Заньковецька запросила всіх до чаю. Сама Марія зніяковіла настільки, що сховалася за самоваром.
«…А який голос панна має?» – запитав Садовський.
Проте Марія Костянтинівна відразу взяла ученицю під свою опіку:
«Я ще не пробувала голосів, але в драмі ідуть дуже добре…»
Після співу та прослуховування Садовський відібрав кількох найталановитіших аматорів до своєї майбутньої трупи, серед яких була й Малиш-Федорець.
Тоді навряд чи хтось міг передбачити, що саме ця зустріч змінить долі всіх трьох.
Мабуть, якби Заньковецька могла зазирнути в майбутнє і знала, яку роль у її особистому житті відіграє її ж учениця, вона знайшла б спосіб залишити Марію Мінченко в Ніжині. Саме тут історія двох Марій перестає бути лише театральною і стає глибоко особистою.
Як згадував Василь Василько, «Будучи дружиною Северина Паньківського… Малиш-Федорець вписала себе в історію закулісного життя як «причина», через яку були остаточно розірвані і без того хисткі на той час підвалини стосунків між М. Заньковецькою та М. Садовським».
Його оцінка була надзвичайно жорсткою:
«Ця «позиція» не зробила її Марією Другою, а лише підкреслила недосяжну моральну і творчу дистанцію між ними… Вона посягнула на щастя національної святині і була за це покарана на «довічну недовіру».»
Ці слова сьогодні звучать особливо символічно. За життя Малиш-Федорець так і не стала другою Заньковецькою ні за масштабом таланту, ні за місцем в історії українського театру.
Софія Тобілевич також залишила досить стриману характеристику актриси:
«…Садовському довелося попрацювати з нею багатенько, поки він створив з неї цілком пристойну артистку… Правда, в неї не було тієї теплоти й жіночності…»
У 1909 році Марія Заньковецька вже не могла миритися із залицяннями Садовського до молодої акторки й залишила театр. Після цього їхні стосунки так і не відновилися.
Саме тоді Малиш-Федорець посіла провідне місце в театрі, а згодом стала його примадонною. Водночас сучасники неодноразово зазначали, що її сценічний талант поступався амбіціям. Проте за неї завжди стояв сам Садовський.
Її чоловік Северин Паньківський знав про цей роман, довгий час терпів його – можливо, з любові до українського театру та поваги до авторитету Садовського, як припускають дослідники, – однак зрештою залишив дружину.
Коли у квітні 1915 року Любов Ліницька залишила трупу, Садовський довірив роль головної прими Марії Малиш-Федорець. Однак це призначення викликало неоднозначну реакцію серед акторів театру.
Попри це, вона залишалася однією з тих акторок, які пройшли разом із театром майже весь його шлях. На початку січня 1920 року Малиш-Федорець разом із своїм другим чоловіком Іваном Миколаєнком, колегами Іваном Ковалевським, Єлизаветою Хуторною та іншими акторами залишила Миколу Садовського, який вирішив емігрувати за кордон, і повернулася до Києва. Згодом доля закинула актрису далеко від України – останні роки життя вона провела в Австралії, де й померла. Здавалося б, на цьому її шлях остаточно розійшовся з дорогою Марії Заньковецької.
Та виявилося, що навіть після смерті обох актрис їхні імена знову несподівано перетнулися.
Причина цієї плутанини виявилася доволі прозаїчною – багаторічне тиражування одного неправильно підібраного та підписаного фото. З часом помилка перекочувала зі сторінок одних публікацій до інших, потрапила в інтернет і почала сприйматися як факт.
Саме тому важливо не лише пам’ятати обох видатних актрис, а й уважно ставитися до джерел та не дозволяти історичній пам’яті підміняти одну Марію іншою. Адже повернення справжнього імені до справжнього портрета – це не дрібна формальність, а питання поваги до їхніх доль, творчого спадку та історичної правди.
Як повідомляв MYNIZHYN, українська хустка – не просто тканина. Вона зберігає пам’ять про дівочі літа, родинні традиції та старовинні вірування, свята і зміни поколінь. Сьогодні хустка знову стає символом жіночності, національної ідентичності та стилю.
Джерело: mynizhyn.com
2026-08-04 09:28:38
