Будівельні матеріали м.Ніжин
Україна і світ

Діти малювали на стінах їжу, бо не було чого їсти: історія жінки, яка пережила блокаду Азовсталі

Ці люди більше двох місяців прожили за нестерпних умов у підземеллях Азовсталі, де опинились ще на початку повномасштабної агресії Росії.

Та вже незабаром, коли комбінат потрапив у щільну облогу рашистів, сотні цивільних маріупольців, так само стали заручниками ворога.

Витягнути їх звідти вдалося ціною чималих зусиль урядовців, ООН та Червоного хреста. Перша гуманітарна колона зі 156 знесиленими містянами дісталася Запоріжжя 3 травня.

Серед них була й молода мати, 24-річна Ганна Зайцева із шестимісячним немовлям на руках, яка, за її словами, вижила разом із сином лише завдяки оборонцям Азовсталі.

– Пані Ганно, коли ви із сином опинилися у бункері на Азовсталі і хто крім вас там перебував?  

– До бункеру разом із синочком Святославом ми прийшли 25-го лютого, нас туди привів мій чоловік. Тобто, по суті, ми були там від самого початку. Лише в нашому бомбосховищі було близько 70 людей, з них, до речі, десь 17 дітей. Були діти яким лише три, чотири, сім років. Загалом, такий вік.

Їм, звісно, було дуже тяжко перебувати у замкненому просторі, де складалося враження, що бракує повітря. Це постійний галас, біганина. Діти найбільше сумували за звичайною, для мирних часів, їжею.

– Вони дуже часто навіть малювали на стінах харчі – яблука, різні фрукти, тістечка. У всіх була мрія – коли вони будуть на волі просто поласувати якимось тортиком. Вони геть всі про нього мріяли, – каже Ганна.

– Ви разом із шестимісячним Святославом потрапили на той відеозапис, де українські вояки виводять людей з-під завалів цеху, під яким знаходився бункер, та саджають у проміжний евакуаційний бус. Як стався той обвал?   

Приблизно 25-го квітня до нас прилетіла величезна авіабомба. Тонна, чи, навіть, три тони, судячи із розмов. І в будівлі над нами обвалилися два поверхи, нам доводилося просто видиратися з-під завалів.

– Яким чином молода матуся із немовлям на руках виживала у тих нестерпних умовах?

– У мирному житті непросто, коли народжується дитина. А у бункері – це вдвічі складніше.

– Велика подяка нашим військовим, які доправляли нам підгузки, засоби гігієни, харчування, які вони, ризикуючи життям, брали з потрощених аптек та крамниць. Бо на той момент, я вже не могла годувати грудьми, адже сама погано харчувалася. Але, завдяки їм, ми із дитиною вижили і протрималися, – каже Ганна.

Коли вже не було де дістати дитяче харчування, хлопці знаходили упаковки із молоком, ми мали змогу розводити суміші. Або – кип’ятили воду на свічках. Самі їли якість каші та сухпайки, які нам часто-густо віддавали військові, а самі голодували. Усі виживали – як могли.

– Ваш малюк, якому напередодні вашої евакуації з бомбосховища виповнилося шість місяців, майже половину свого життя не бачив білого світу?

Так, він не бачив світу, він не бачив сонця, він не бачив трави. Коли ми уперше вийшли з бункера, перше, що я йому сказала: “Святику, дивись, (стримує сльози) це – небо, а це сонце, а це травка, яку ти бачиш уперше”, – розповідає жінка.

– Є думка, що у таких надтяжких умовах – атеїстів майже немає. Правда, що там молилися усі?

– Так, правда. Я, звісно, молилася за свого сина. Бо ж, хоч трохи, але вже пожила, а він лише починає жити. І найбільше мене лякало те, що мене після чергового вибуху присипе бетоном, а він ще лишиться живим і його просто не буде кому нагодувати.

– Або, приміром, якщо я загину – ніхто за ним, сиротою, не доглядатиме. Для мене, як для молодої мами, ці думки були там найстрашнішими, – каже молода мама.

– Після вдалої евакуації – яким ви бачите своє подальше життя?

– Разом із сином я планую вирушити за кордон. Бо не хочу знову переживати цей жах. Але, я сподіваюсь, ще повернутися в Україну і так само сподіваюсь, що Маріуполь буде українським містом. Мені б цього дуже-дуже хотілось.

Джерело ФАКТИ. ICTV
2022-05-04 23:37:30

Магазин Автозапчастин м.Ніжин