День добровольця – історії бійців 32 окремої механізованої бригади Дмитра Остапчука та військового із позивним Красунчик

14 березня в Україні відзначають День українського добровольця.

Цього дня в 2014 році просто з Майдану вирушили перші 500 бійців-добровольців для формування першого добровольчого батальйону.

Після цього ще сотні тисяч українців пішли захищати Україну.

До Дня українського добровольця Факти ICTV вирішили розповісти історії двох захисників – бійців нещодавно сформованої 32 окремої механізованої бригади.

Сержант Остапчук

Один із бійців бригади – Дмитро Остапчук – головний сержант механізованого батальйону 32 бригади.

Дмитро – двічі доброволець. Сам – із села П’ятигори на Київщині.

2014 року після подій на Майдані та початку АТО прийшов у добровольчий батальйон Київська Русь, який згодом увійшов до ЗСУ.

На той момент Дмитро був непридатний до військової служби, але домігся, щоб його таки взяли.

– Формувався батальйон Київська Русь на основі однієї з майданівських сотень. Батальйон на 95% був із добровольців. Був молодий тоді батальйон, здебільшого було до сорока років. 21 серпня наш батальйон вже заїхав в зону АТО. 25 серпня ми вже приймали перший серйозний бій, – розповідає Дмитро Остапчук.

Доброволець додає: несли службу в Дебальцевому. Там був до самого виходу з оточення. Кільце вже замикалось, але командир вирішив: поки можна — вивозити техніку.

– Було кільце. Російські війська вже нас оточували. Прилітало незрозуміло звідки. Ми були на одній позиції, на іншій позиції… Нас командир вивів трішки раніше. Вийшли ми з Дебальцевого… І нас перевели в 128 бригаду, – пригадує Дмитро.

Потім тримав позиції в Краматорську, біля Станиці Луганської. Після звільнення Дмитро разом із побратимом підписав контракт ще на пів року. Після того повернувся до цивільного життя. І працював переважно за кордоном.

Саме за кордоном, у Нідерландах, Дмитра застала повномасштабна війна. Сповістила про те, що Київ бомблять, наречена.

– Це був ранок. Я мав прокидатися вже на роботу. Мені зателефонувала на той час моя дівчина і сказала: Київ бомблять. Я кажу: Та ну, не може бути. Я зараз перетелефоную. Відкриваю інтернет, дивлюся – так, почалася війна, – каже боєць.

Перший день Дмитро гортав новини, наступного дня зв’язався телефоном із товаришем, і вирішили – повертаються.

– На кордоні нас довго не пускали. Ми майже добу провели на кордоні, бо було дуже багато біженців. Відвіз товариша до Радомишля. Уже були бої біля Макарова, нас уже не пускали далі. Довелося зробити великий крюк, щоб доїхати до військкомату, – говорить Дмитро Остапчук.

Оскільки Дмитро в оперативному резерві був номером один, найближчою бригадою була 72, попросив зробити так, щоб уже до вечора був у бригаді.

– Працівник військкомату відчинив двері до іншого кабінету, а там стояла парта з такими стопками військових квитків, які теж хотіли туди. Кажуть: Чекай, викликатимемо по черзі, бо дуже багато людей хочуть іти воювати, – розповідає сержант Остапчук.

Дмитро зачекав три-чотири дні. Потім не витримав, зателефонував знайомому, який працював у іншому військкоматі під Києвом і попросив допомогти мобілізуватися. Зрештою, Дмитра таки взяли в роту охорони військкомату Бучанського району.

– Після того, як російські війська відійшли, ми першими, фактично на другий день, разом із поліцією туди заїжджали на патрулювання, на контроль порядку, недопущення мародерства, виявлення трупів. Наша робота була така. Перше місто, в яке ми заїхали, – Ірпінь. Місто ще горіло, – розповідає Дмитро Остапчук.

Дмитро пригадує: росіяни розстрілювали абсолютно всіх, хто намагався виїхати полями, польовими дорогами.

– Одну машину ми знайшли. Чоловік випав із машини і згорів. А жінка заховалася між заднім і переднім сидінням. І теж так і згоріла, – каже Дмитро.

Потім прийшов наказ про переведення Дмитра в 32 бригаду. Тепер він тут, оскільки має бойовий досвід, допомагає готуватися іншим.

– Вчимо людей, передаємо свій бойовий досвід. Це доволі важко. Майже 90% людей у моєму підрозділі не служили до цього. Але працюємо, вчимо, стараємося. Значна частина людей зацікавлені навчитися, бо розуміють, що ми йдемо в пекло. Ніхто їх за руки водити не буде. Вони самі покладатимуться на свої вміння, – каже Дмитро.

Саме в таких добровольців, як Дмитро, найвищий рівень мотивації.

– Я би сказав, що зі 100% у мене 100% мотивації. Жодної секунди я не сумніваюся, що переможемо. Ми вільний народ. Завжди боролися за незалежність, за вільний дух наш, козацький дух. Через те і мотивація. Жодних питань іти чи не йти не виникало, – підсумовує сержант Остапчук.

Чоловік вірить у перемогу і планує одружитися з нареченою.

– У моєї дівчини ніжна душа, вона дуже переживає. Але мене підтримує. Обидва мої брати теж в армії. Моя доля – захищати… Яка вже є. Що б я сказав Путіну, якби його побачив?.. Я б з ним не говорив. А сенс? Головне, щоб був хоча б один патрон, – каже Дмитро Остапчук.

Красунчик

Є в 32 бригаді і значно старший доброволець. Боєць на позивний Красунчик довго оббивав пороги, аж доки його таки взяли на службу, адже йому вже 57 років.

– Оббивав пороги, бо мені давали і пенсію, і групу. Мабуть, разів чотири чи п’ять ходив. Підкараулював військкома. Каже: Старий вже, йди додому. А я йому: Доки не візьмеш мене, не відчеплюся! Потім сказали: Ну проходь комісію! І я пройшов, – розповідає боєць.

Прийшов Красунчик у військо через сина. Син Андрій воював у Нацгвардії. Був у Маріуполі. Тримав Азовсталь. Звідти потрапив у полон.

– Рік я про нього нічого не чув, а потім через волонтерів дізналися, що він живий-здоровий у полоні. І я вирішив іти за свого сина і захищати неньку Україну, – розповідає Красунчик.

Син Красунчика був певний час у Горлівці. А зараз начебто його перевезли до Росії. Але достеменно ніхто не знає.

– Лист наче від нього волонтери надсилали. Там нічого конкретного. Просить передати продуктів, чаю.

Знаходили сестри і фото, як він сидить на бетонній підлозі, прикутий за талію та праву руку через трубу, на якій, ніби розтяжка, гиря, – розповідає боєць.

Але чоловік переконаний: син витримає і обов’язково повернеться додому.

– Я вирішив піти визволяти не тільки сина, а й усіх тих полонених. Та навіть коли син вийде за обміном (він має вийти, я знаю, що він має вийти), доки війна не закінчиться, я воюватиму. Бити кацапів треба, і сина визволять. Оце я хочу, – каже Красунчик.

Боєць чудово розуміє тих бійців у старшому віці, які теж рвуться захищати країну.

– Це люди українські, вони народилися в Україні, виросли, прожили, хочуть, щоб Україна залишилася Україною, не під тими кацапами, – каже боєць.

Тому і сам готовий іти на передову.

– Як потраплю на передову, я їх голими руками давитиму! Доки хоча б сотню не задушу, не повернусь. Вони не люди. Діти батьків мають ховати, а не батьки дітей! – каже боєць.