Автозапчастини магазин AvtoBot м.Ніжин Автозапчастини магазин AvtoBot м.Ніжин
Місто і регіон

Чому українець Гоголь залишився малоросом і не став викладачем історії в Київському університеті

Микола ТИМОШИК

До 200-річчя Ніжинського університету

Здавалося б, про найвідомішого випускника Ніжинської гімназії кн. Безбородька Миколу Гоголя знаємо все. Втім, багато сторінок у контексті цього  неординарного й дещо містичного за своєю долею Великого Українця нам належить і відкривати, і переосмислювати. А україноцентричним ученим – ще й наполегливо знімати ідеологічний глянець, накладений московською пропагандою і потверджений доморощеними дослідниками-малоросами. Є й нагода чи, вірніше, спонука до такого переосмислення: поки що майже не помічена ні місцевими, ні загальнонаціональними засобами масової інформації кругла цьогорічна дата – 200-річчя Ніжинського університету імені М. Гоголя.


Москва боялася засновувати університети для українців 

Здійснювані упродовж ХУІІІ століття  українською шляхтою неодноразові спроби у формі «прошеній» до імперських центрів Петербурга чи Москви засновувати університети в України (а такими мали стати вищі школи в Батурині, Києві та Чернігові)  закінчувалися нічим. Відкривати такі «розплідники інакодумства» на своїх околицях імперія боялася.

Все ж, із значним запізненням, Москва дала дозвіл на заснування в 1834 році  університету в Києві. А першим ректором призначила недавнього випускника Московського університету, ботаніка за фахом, а історика за покликанням Михайла Максимовича.

На той час ученому виповнилося лише тридцять років. Уродженець черкаської землі, перший ректор Київського університету мав до чернігівського краю осібні  сентименти з двох причин: першу освіту він здобув у Новгород-Сіверській гімназії, а з-поміж перших друзів  зустрів у Москві  земляка  Миколу Гоголя. 

Переорієнтація дослідницьких інтересів Максимовича, його повернення до українських витоків відбулася після 1827 року, коли упорядкував і видав (у Москві) унікальну фольклористичну збірку “Малороссийские песни”, яка вперше у Росії представила читачеві кращі зразки історичних, гайдамацьких, чумацьких, обрядових пісень українців. Упродовж 1830-1834 років вийшло три випуски заснованого і редагованого молодим ученим альманаху “Денница”, появу якого схвально зустріла демократична громадськість. То була багатообіцяюча заявка на заснування серйозного літературно-художнього періодичного видання. Знаменно, що в останньому, третьому, випуску альманаху зустрічаємо (чи не вперше в тогочасній російській періодиці) назву “Україна” замість “Малоросія”.

Задумане в Москві Михайло Максимович прагнув утілити Києві. 


«Прошенія» за Гоголя

Зважаючи на атмосферу підозр і недовіри, яка складалася спочатку в університеті, на підбір владою перевіреного контингенту викладачів і професорів для безперечного здійснення політики русифікації передусім студентів і всієї підпорядкованої Росії української території, перший ректор прагнув залучити до співпраці передусім однодумців за духом і устремліннями. 

Найбільше надій Максимович покладав на переведення до Києва свого побратима і друга Миколи Гоголя. Отож, лист із пропозицією співпрацювати разом у Києві відправляється на петербурзьку адресу Гоголя. 

Швидка відповідь була ствердною. З неї дізнаємося, що Гоголю “набрид Петербург” та й Москва, “ця стара товста баба Москва, від якої, окрім щів та матерщини, нічого не почуєш”. В цьому листі він ділиться зі своїм побратимом своєю мрією – закінчити вже розпочату далеко від рідних країв свою “Історію України і півдня Росії”.

Окрилений планами на переїзд в Україну, Гоголь пише другого листа Максимовичу (20 грудня 1833 року) з Петербурга: 

“Туди, туди! В Київ! У древній, прекрасний Київ! Він наш, він не їхній, неправда! Там, або довкола нього діялися діла старовини нашої… Так, це славно буде, якщо ми займемо з тобою київські кафедри. Багато можна буде наробити добра. А нове життя серед такого гарного краю! Там можна обновитися всіма силами. Але мене лякає, якщо це не здійсниться…” .

Микола Гоголь  добре розумів, за якими критеріями добиралися до новоутвореного університету викладацькі й професорські кадри. Тому й не був певний, чи вдасться йому з Максимовичем посісти там належні місця. А мріяв він про кафедру історії. Свої сумніви з приводу майбутніх призначень в університет він виклав у листі до друга:

“Кажуть, що дуже багато призначено туди всяких німців, що також не дуже приємно. Хоч би для святого Володимира побільше слов’ян. Треба буде старатися когось із відомих людей туди впхнути справді освічених і таких же чистих і добрих душею, як ми з тобою”.

У Гоголя справді було велике бажання повернутися в Україну, влаштуватися на роботу саме в університет і саме тут  віддатися сповна своєму новому захопленню, що народжувалося й  розвивалося в його неспокійній душі, – українській історії,  культурі, мові. Одне слово, служінню тому народові, з якого вийшов, життя якого він  добре знав, багату й самобутню душу якого любив. Тому й звертається він до М. Максимовича з проханням у наступній розмові з попечителем Київського навчального округу фон Брадке замовити за нього слово:

«Натякни  йому про мене ось таким чином: що ви б, мовляв, добре зробили,  якби залучили в університет Гоголя, що ти не знаєш  нікого, хто б мав такі глибокі, історичні знання і так би володів мовою  викладання, і тому подібні скромні похвали. Ніби між іншим… Ти, будучи ординарним професором Московського університету, в його думці багато значиш. Я ж, бідний, майже нуль для нього: грішних творів моїх він не читав, ім’я не чув, отож, йому нічого й турбуватися про мене».

Гоголю на той час не виповнилося й  двадцяти шести років. 

Цікаві свідчення про його спроби викладати в Київському університеті зафіксовані Пантелеймоном Кулішем. Він записав спогади Купчинського про співбесіду Гоголя з одним із чиновників Міністерства народної освіти, який розглядав прохання письменника. Співбесіда ця вийшла такою, що кандидат на посаду “з першого слова зачарував його своєю розумною і красномовною розмовою”. 

З цього спогаду випливає, що Гоголя не було взято до університету нібито через його атестат про закінчення Ніжинської гімназії кн. Безбородька, який чиновникам у міністерстві видався не таким значним для професорської посади. І це при тому, що в університет було запрошено на роботу значну частину викладачів Кременецького ліцею не з університетськими дипломами.

Як і Максимович, Гоголь мав намір провадити в Києві, поряд з викладацькою і науковою, ще й  видавничу справу. Зважаючи на несподіваний успіх, який мала видана ще  1827 року в Москві збірка “Малоросійські пісні”, зібрана й упорядкована Максимовичем, письменник сподівався з допомогою  однодумців організувати видання  серії перлин української усної народної творчости – історичних, гайдамацьких, чумацьких, обрядових дум та пісень, інших фольклорних творів. 
Почати ж цю справу хотів саме з перевидання Максимовичевої збірки. Про це – ще одна цитата з листа до нього від 12 березня 1834 року:

“«Пісні» нам слід видати неодмінно в Києві. Об’єднавшись разом, ми таке вдеремо видання, якого ще ніколи ні в кого не було. Весну й літо ми б славно відпочили, набрали матеріалів, а до осені б засіли працювати. Послухай, не кидай цієї справи!”.

Проте, обставини складалися так, що втілювати задумане давнім друзям і однодумцям не судилося. 


Трагедія таланту нації в іншомовному середовищі 

Українець Максимович, більше відомий офіційній владі як учений-природознавець, все ж поїхав до Києва  і очолив новоутворений Київський університет.
 
Українця Гоголя, відомого тій же владі як письменника з яскраво виявленою українською тематикою на початковому етапі його творчості, до Києва не пустили. 

У цьому – трагедія великого таланту великої особистості. Тієї особистої, що мала від Бога і від своєї нації талант, а в душі – перші заронені в Диканьці і Ніжині, не зовсім усвідомлені, але обнадійливі, чуття  свого національного єства.

Гоголь однозначно прагнув повернутися до своїх витоків. І міг би стати ще одним подвижником українського відродження. 

Міг би, але не став. Він не мав від народження сильної волі й характеру. Не випало йому, як Тарасові Шевченку, «…Пройти мытарства трудной жизни, / Измерить пропасти страстей, / Понять на деле жизнь людей, / Прочесть все черные страницы, / Все беззаконные дела…»

Волею політичних обставин один із найвідоміших вихованців Ніжинського університету змушений був шукати прояву цього таланту на іншому національному ґрунті. І – аж до трагічної розв’язки  4 березня 1852 року – так його й не знайшов. 

За не переконливими твердженнями  української Вікіпедії, нині Микола Гоголь  вважається як російський письменник українського походження, з відомого українського роду Гоголів-Яновських. І тлумачиться тією ж Вікіпедією «класиком російської літератури, найвизначнішим з представників її української школи».

Втім, дискусії про те, чий Гоголь як письменник  – український (який вимушено прийшов до писання російською) чи російський (як представник «української школи»), – ще не закінчилися. 

Докладніше про це – в книзі: 
М. Тимошик. Її величність – книга. Історія видавничої справи Київського університету 1934-1999. К.: Наша культура і наука,  1999.  306 с. 

Джерело: mynizhyn.com
2020-09-12 16:37:02