Україна і світ

Чоловік живий, говоріть про них! Дружина азовця, який зараз у полоні

Будівельні матеріали м.Ніжин

Півтори години – саме стільки часу дав чоловік на те, аби терміново виїхати з міста. 22 лютого Наталія Волкова, дружина бійця полку Азов, який з перших днів боронив Україну і зараз перебуває в полоні, поспіхом покинула Маріуполь. І відтоді не бачила свого чоловіка Андрія. Війну Наталія зустріла на Львівщині.

– Сказав, що мені треба лишити місто. Але лишити на тиждень-півтора, ну, можливо, два. Потім цей конфлікт затихне, і ми знову зможемо повернутися додому, – каже жінка.

Чотири весільних фотографії у спеціальній коробочці – усе, що змогла вивезти. Це весільний альбом і найбільша цінність її життя. На світлинах руденька і дуже щаслива Наталія. І такий мужній, із надто дитячою посмішкою, Андрій. Медово-смарагдові осінні фотографії – їм три роки.

– Це була така переоцінка цінностей. Ну, знаєте, у вас є ноутбук, новий телевізор, якісь нові меблі. А ти розумієш, що найцінніше, ти з собою можеш забрати – це фотографії. І ти забираєш не свої дитячі фото, не свої дипломи, а саме весільні фото, – каже дівчина.

Усі спільні  фото, які залишилися у їхній маріупольській квартирі, знищила мама Наталії на прохання жінки. Більше немає жодних. Але є флешка, і вона гріє душу, бо Наталя розуміє, світлини можуть ожити, щойно прийде час.

Нині найцінніше для Наталії – переписка у телефоні з чоловіком, який два місяці тримав захист в нетрях Азовсталі. Кажуть, любов на відстані відчувається найбільше. В Наталії усе трохи інакше. Максимальне почуття від свого чоловіка вона відчуває через його любов до Батьківщини. І жодного пафосу у цих словах немає.

Жодної інформації

– Дивитися записи, як територію, де перебуває твій чоловік і твої друзі, обстрілюють фосфорними бомбами. Дивитися, що вони використали хімічну зброю. А наша влада ніяк не може вирішити це питання – оце було найважче. Тому що всі знали, всі розуміли складність ситуації, але ніхто не брав на себе відповідальність її вирішити, – каже Наталія.

Про те, що відбувалося і відбувається з її чоловіком, вона не знає нічого. Спочатку усі чекали на деблокаду Маріуполя. Матері, жінки та діти воїнів вірили, що рідних чоловіків можна визволити. Спочатку мовчали. Потім зрозуміли, що їхній голос не менш важливий, аніж дії високих чиновників, і почали говорити. Масові публічні акції, які прокотилися світом, врятували українських воїнів.

А Україна існує?

Це було перше, про що запитала мама Наталю. Вона була в окупації в Маріуполі майже два місяці.

Без світла, тепла і навіть їжі можна прожити, звикаєш. А ось інформаційна ізоляція – це найскладніше.

– Коли на тебе падають 10-тонні бомби, коли ти йдеш по воду і не знаєш, чи вернешся назад. А тут тобі в голову вкладають таку нісенітницю. І складно в неї не повірити. Я розумію людей, які вибираються з окупації і не розуміють, що відбувається, – каже жінка.

Другим запитанням її мами було: “Що з твоїм чоловіком?”. У те, що він живий, жінка не могла повірити, бо знала, що на Азовсталі немає живого місця. Вона, будучи в Маріуполі, бачила, як знищують металургійний комбінат, і не розуміла, як там бодай хтось може вижити.

За свою маму Наталія переживала не менше, бо знала, що може бути з нею, коли дізнаються, що в її родині є азовець. На щастя та її великий подив, ніхто з сусідів жінку не здав. Їй вдалося майже безпечно виїхати з Маріуполя.

10 секунд

Повідомлення від чоловіка були короткими. Часто голосовими. Кілька записаних його голосом слів заспокоювали та доводили, що на зв’язку її Андрій. Коли було геть важко – просила вислати фото. Радше для того, аби зрозуміти, що він не просто живий, а й неушкоджений.

– В новинах було одне, ворог розповідав інше. І люди з окупації дзвонили тобі і розповідали якісь дивні речі інколи… Жодної цілісної картини. Тоді він надсилав голосові повідомлення, – згадує Наталія.

Наталія та її чоловік розуміли – родини азовців можуть переслідувати. Ніхто не знав, де зупинять російські війська, тому під загрозою бути навіть на, здавалось би, мирній території.

– Він дуже за мене переживав. В перші дні сказав, щоб я пильно моніторила ситуацію в Україні і, якщо буде будь-яка загроза, то виїжджала за кордон. Щоб я не чекала і насамперед піклувалася про власну безпеку, – згадує жінка.

Відчуття безпеки

– Азов для Маріуполя – це сім’я. Це родина. Іншого слова не можу передати. Це дуже вмотивовані хлопці і дівчата, котрі обрали не власні потреби, а потреби суспільства. Це реально мобілізовані серцем люди. І я завжди тішилася, коли бачила азовців на вулицях Маріуполя, – каже Наталя.

З Азовом жінка у рідному місті відчувала, наче її боронить могутня стіна.

Наталя народилася та виросла в російськомовному Маріуполі. А під час вступу у ЗВО майже випадково обрала спеціальність “українська філологія”. Це був шанс вивчити нову мову, і вона його не проґавила ще у 2007 році. Ба більше, із майбутнім чоловіком познайомилася, тому що почула, що він говорить українською.

“Лагідна” українізація Маріуполя почалася ще у 2014 році. Тоді місто вдалося відстояти, там організувалася потужна українська громада. І саме тому його намагалися знищити вщент у 2022 році.

Говоріть про нас!

– Вперше, коли почула інформацію про полон, в мене була злість. Але здоровим глуздом я розуміла – це рішення. І якщо воно таке, то його треба прийняти. Бо інших варіантів, значить, немає, – каже жінка.

Так Наталя відреагувала на визволення бранців Азовсталі.  Потім їй подзвонив Андрій: “Все нормально. Я живий. Говоріть про нас!”. Розмова була короткою, але вона почула його голос.

Жінка вірить, що чоловік до неї повернеться. Живий та неушкоджений.

– Ти спиш з телефоном, ходиш в туалет з телефоном. І всюди знаходишся з телефоном, щоб не пропустити тих 2-3 хвилини, коли він буде на зв’язку. Щоб щось про нього почути, – каже Наталя.

Іншого контакту чи інформації про те, як він почувається, чи здоровий, у неї немає. Як немає їх в інших дружини та матерів полонених з Азовсталі. Зараз усі вони в розгубленому стані, бо не мають чітких інструкцій, що їм треба робити чи казати.

Вже створилися громадські організації та асоціації дружин, сімей, але вони продовжують бути в інформаційній ізоляції. Наталя намагається тримати зв’язок з МВС. Вона знає, що її чоловік є у списках військовополонених, він у переліку на обмін.

– Вони ще не вдома. Ми не знаємо про стан їхнього здоров’я. Ми не знаємо, де більша частина евакуйованих з Азовсталі. Чи всі поранені доїхали до шпиталів непідконтрольних нам територій, який їх стан наразі, бо було дуже багато важкопоранених. Але сам факт того, що вони не помруть з голоду, не помруть від зневоднення під постійними обстрілами, мені давав надію, – каже Наталя.

Надія є. Примарна, але є. Хоч досі ніхто не пояснює, що відбувається з їхніми чоловіками, жінки та матері чекають, живуть спогадами та дозволяють собі мріяти.

Джерело ФАКТИ. ICTV
2022-06-23 22:38:35

Магазин Автозапчастин м.Ніжин