Новини Чернігова

«Чернігів-2022. Війна цивільними очима»: чернігівська письменниця, архiтекторка та художниця написала книжку про пережите та відчуте

Будівельні матеріали м.Ніжин
  • «Чернігів-2022. Війна цивільними очима»: чернігівська письменниця, архiтекторка та художниця написала книжку про пережите та відчуте
  • «Чернігів-2022. Війна цивільними очима»: чернігівська письменниця, архiтекторка та художниця написала книжку про пережите та відчуте
  • «Чернігів-2022. Війна цивільними очима»: чернігівська письменниця, архiтекторка та художниця написала книжку про пережите та відчуте
  • «Чернігів-2022. Війна цивільними очима»: чернігівська письменниця, архiтекторка та художниця написала книжку про пережите та відчуте

Люди, які мають талант, не можуть закопати його в землю навіть у найжахливіших і, на перший погляд, сюрреалістичних обставинах. Яскравий приклад – чернігівська письменниця Олена Грицюк. Перебуваючи разом зі своїми батьками 25 днів в оточеному ворожими військами Чернігові, вона писала книжку «Чернігів-2022. Війна цивільними очима».

Письменниця добре усвідомлювала, що ворожа пропаганда повністю брехлива, жахлива і що ми її впливу недооцінюємо. Тому вирішила робити що може, аби внести хоч якусь свою частку в боротьбу з нею. Для цього надумала правдиво показати те, що відбувається довкола і що бачила сама. Це і є внесок Олени Грицюк у Перемогу України.

«Я взялася писати. На той момент у мене під рукою не було ні паперу, ні якоїсь техніки, мала лише мобілку. Писала книжку просто в нотатках. Тобто ця книжка написана в мобілці. Аби текст вміщався, доводилося видаляти всі фотографії й інші застосунки, бо треба було звільняти пам’ять на телефоні», – у коментарі для ЧЕline зазначила Олена Грицюк.

Безумовно, процес написання був складним: то застосунки в мобілці не відкривалися, то написане не зберігалося… Але письменниця не здавалася, тож робота кипіла. Тим паче, що мала підтримку друзів, які надихали на працю.

«Насамперед Аня Андрієвська. До речі, Аня входить до списку особистих ворогів путіна. Таке звання заслужила через те, що як журналістка висвітлювала події анексії Криму. Фотографувала «зелених чоловічків» із ризиком для життя. Але потім змушена була виїхати з Криму, бо їй там уже було небезпечно перебувати. І вона казала, що моя книжка буде потрібна. Також вдячна волонтеркам. Наталi Туренко i Янi Смоляр. Ще я вдячна іншим моїм друзям, які допомагали. Всіх їх – Galyna Shevtsova, владимир верлока, Ігор Чайка, Iryna Molchanova, Андрей Костинский, Сергій Руденко, Natalia Belczenko, Татьяна Шеина, Naira Dav – я згадала у своєму пості на Facebook», – розповіла письменниця. – Тетяна Шеїна зголосилася перекласти білоруською мовою, а Наіра Дав – вірменською. Переклади в процесі, але мені невідомо, як далі їх видавати. Про книгу схвально відгукнулися журналістка Анна Андрієвська, поет-перекладач, кандидат філософії Володимир Верлока, режисер Ігор Чайка, доктор архітектури, японський філолог Галина Шевцова, журналіст фотокореспондент Андрій Каніщев. За цей час два уривки з книжки опублiковано на польському сайтi, один перекладають італійською».

Як уже зазначалося, в книжці йдеться про пережите, відчуте та побачене авторкою на власні очі. Але не тільки про це.

«У ній також розповіді моїх друзів і про моїх друзів та знайомих. Тобто можна книжку вважати документальним матеріалом. Але також сюди «вплелося» моє знайомство-кохання. Тобто в нас війна, смерть, боротьба і любов – усе переплелося. І так вийшло, що через це книжка має навіть якийсь сюжет. Вона також про людину, яка зовсім не готова до війни – це я. І про місто, яке не готове було до війни – Чернігів. Але в усіх є сильне прагнення вижити і перемогти, об’єднатися, щоб місто і люди вистояли», – сказала Олена Грицюк.

У видавництві «Ранок», із яким літераторка підписала договір про видання рукопису, прогнозують, що книжка має побачити світ восени. Нині над нею ведеться вся потрібна технічна робота, зокрема з редагування, макетування. Авторка проiлюструвала книжку власною графiкою, це 57 робiт.

Між тим, шлях до цього був нелегким.

«Я розсилала книжку по всіх видавництвах, звернулася до всіх, кого знаю, хто з виданням літератури пов’язаний. Результату не було. Тоді я розіслала пропозицію про видання з синопсисом моєї книжки 40 українським видавництвам. І коли я читала інформацію про них, розуміла, що Харків у величезній небезпеці. Навіть не бралася надсилати в харківські видавництва свою пропозицію, розуміючи, що у людей просто немає умов для роботи. Але вийшло так, що я не догледіла, що видавництво «Ранок» – харківське. І саме звідти я отримала ділову відповідь. Люди, перебуваючи під обстрілами і тривогами, продовжують працювати! Тож у нас одразу почалася конкретна розмова про співпрацю. І от книжка, написана про Чернігів, вийде в харківському видавництві.

А із 40 видавництв, до яких зверталася, п’ять запропонували видати мою книжку після війни. А в одному з видавництв особливо щемливим було те, що головний редактор – на фронті. Тобто людина воює, на передовій, але продовжує працювати у книговиданні, відповідаючи авторам. Це для мене приклад подвигу в квадраті», – наголошує літераторка.

Вона також каже, що на роботу її окрилює ставлення людей. Адже після публікації у Facebook про співпрацю з видавництвом «Ранок» багато хто сказав, що вже хоче придбати екземпляри.

«Працювати над книжкою, знаючи, що читачі її вже чекають, дуже натхненно. Це дає енергію для того, щоб книга втілилася і була в паперовому варіанті», – зізнається письменниця.

Щоправда, нині Олена Грицюк працює з-за кордону.

«Справа в тому, що я вивезла своїх батьків. До речі, батько мені казав, що він не впевнений, що витримає цю дорогу, але, на щастя, витримав. І нині я розумію, що Чернігів залишається в небезпеці повторної атаки. Я відчуваю, що вдруге нам може так не пощастити. Бо виїзд був дуже складним. І це одна з причин, чому не повертаємося, хоча батьки весь час хочуть повернутися. Я теж хочу, але зупиняю в собі це бажання. А по-друге, я працювала головним дизайнером «Зеленбуду». І мені сказали, що посаду скорочують, що не буде зараз ні проєктних робіт, ні дизайнерських із насадженнями. Що у воєнний час я як фахівець не потрібна. Ну і виходить, або я буду в Чернігові поповнювати армію безробітних і тягнути на себе ресурси – отримувати виплати, споживати продукти, користуватися комунальними зручностями, – або, перебуваючи за кордоном, навпаки, працюватиму і якісь гроші пересилатиму волонтерам, які допомагають нашим військовим. Якщо я маю хороші умови для роботи над книжкою і можливість допомагати звідси, то тут я буду кориснішою. А коли з’явиться можливість, повернуся, буду проектувати та відновлювати Чернігів й інші міста України. Мої всі знайомі кажуть, що після війни для мене буде багато роботи», упевнена вона. – Але весь час я думками з нареченим, який добровольцем пiшов у ЗСУ, врятував нас, а увагою – в новинах в Українi».

Коли ж книжка побачить світ, її можна буде купити, зокрема, через сайт видавництва. Авторка також сподівається, що частину накладу надішлють до Чернігова. Скоріше за все, буде і презентація нового видання. У якій формі – покаже час.

Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv

 

Уривки з книжки «Чернігів-2022. Війна цивільними очима»

Олена Грицюк

Я сплю в коридорі, щоб Охоронцю легше мене боронити,

Але виходжу на вулицю, бо треба робити і жити.

Навколо весна і війна навколо.

Садок розбитий, діти не ходять у школу.

Я зберігаю мирні звички і мирні дрібнички.

Дякую комусь за тихі спокійні нічки.

Але проростає в мені, проростає

Те, що в усіх українцях, й воно злітає

Духом єдиним, ненавистю і любов’ю,

Передамо по крові те, що очищене кров’ю.

Навіть хто з нас заслаб, хто в цей момент не встояв,

З нами вже переміг і цей урок засвоїв.

Ті, що прийшли з мечем по свою смертельну втому,

Вам не втримати плечем силу цю, йдіть додому.

Давній-прадавній дух прокидається через руїну:

Згинуть вони, як роса, все буде Україна.

“Першим з магазинів зник корм для тварин. Одні вивозили улюбленців з собою, інші кидали у відчаї, треті підбирали і піклувалися.”

“8 березня чоловіки були ладні йти в далечінь під обстрілами, аби розшукати в ще зимовому місті квіти. Жінка з квітами сприймалася в блокадному Чернігові, як провісниця Перемоги України.

Пішли з батьком в магазин. До черги підійшов красень і почав дарувати жінкам іриси за посмішку. Батько взяв по квітці мені і мамі.”

“Ми йшли одночасно в трьох часових просторах – мирному минулому, воєнному теперішньому і в тому майбутньому, що мало бути, зараз стиралося і замінялося іншим ще незнаним варіантом. Ось тобі мультивсєлєнна, тільки не Марвелів, а нашої України. Ось наші мультиверсії вибирають, де менше битого скла на дорозі. Я хотіла провести батьків так, щоб вони не побачили розтрощену дитячу стоматологію, бібліотеку Коцюбинського і кінотеатр Щорса, але батько повів туди.

– Тату, це військових вчать бачити руїни. Те, що побачимо ми зараз, змінить нас остаточно. Якщо до самої Перемоги я не побачу розірваних і поранених людей, росіян, з направленою на нас зброєю, тортури, насильства і мародерства, це буде дуже добре, бо ми цивільні люди.

Але бібліотека вже махала нам вишитими рушниками крізь вибиті шибки. Людмила Зіневич зібрала тут цілий музей старовинної вишивки, предметів побуту і все це колихалося на вітру, визирало на вулицю. А дощі замочать книги, подумалося мені.

На перехресті по діагоналі козирьок будинка було перетворено на божевільну скульптурну інсталяцію, крізь тріщини в цегляній стіні без упину текла вода, наче сльози з заплющеного ока. Далі вода струмочком текла проїжджою частиною. Перебита труба, подумала я, але виходить, на цій вулиці вона ще є.”

“Інфраструктура міста була розбита. Біля сусіднього будинку побачила, як чоловіки розводять вогнище у мангалі, щоб готувати їсти.

Ми йшли далі. У дворі на красивому-красивому високому дереві стояв красивий-красивий високий чоловік і красивими рухами рубав велику гілку на дрова. Неподалік жінка поправляла каструлі на пічці, складеній з цеглин.

Далі ми побачили споруду, якої раніше не було. Батько з цікавістю її розглядав, щоб дізнатись призначення. Це сортир, вихопилось у мене. Далі між п’яти- дев’ятиповерховими будинками ми побачили ціле розмаїття сортирів і пічок за конструкцією і матеріалом. Люди переважно смажили на пательнях м’ясо, щоб не пропало, з розморожених морозилок. Хтось ніс з річки Десна воду.”

“В дитячий майданчик на пляжі влучила ракета, а там, де жінки брали воду, з річки підняли ще шість ракет”

“Волонтерки тягали важкі ящики, коробки, каністри – все. А нігтики з манікюром за блокаду відросли, чіпляються за все і зриваються до м’яса. Біль страшенний, мов від тортурів! Плач-не плач, а треба далі тягти. Зняти покриття потрібен спеціаліст з інструментом і світло. У дівчат більше половини нігтів зірвано. Нарешті знайшли майстриню-манікюрницю, і машину її привезти, і – світло! Вона і покриття познімала, і рани закрила, і наростила, і красивенько, і головне – тонкий шар, гнучко, коротко, не чіпляється. І світло знову зникло. Волонтерка Яна від радості усім нашим воїнам нігтики показувала.

– Що, сонце, всрався? Але не вмер!!! – втішала Яна тих, хто пройшов страхіття.”

“…Тоді взяла в жменьки цукру, білих круп, печива і пішла на Чорну Могилу. І чую, як позад мене, з того боку, де живуть мої батьки, вилітає якийсь снаряд. А потім він летить наді мною і свистить. А потім він падає в той бік, де ми жили в дитинстві. І там тяжко бахкає. І потім звідти підіймається чорний дим і росте. А потім інший снаряд так само вилітає, і свистить наді мною, і бахкає. І так вже третю годину. І я знаю, що тут мені на кургані, на горі, зовсім безпечно, а що стає там, де бахкає, там точно небезпечно.

Насипала принесеного на великий гранітний камінь, вклонилася і попросила:

– Князю Чернеже, ти дав Чернігову своє ім’я, дай і свій захист.

– До московії забрано скарби з твоєї могили. Москалі хочуть забрати життя чернігівців.

– Ти, втративши доньку, переміг ворогів Чернігова разом з київським князем. Захисти Чернігів і Київ.

– Якщо це на добро Україні, якщо не буде святотатством порушити їх спокій, збери з курганів військо, збери усіх, кого можна, захистить Україну.

Сльози текли самі собою. Я стояла на кургані і знала, що два мертвих війська б’ються одне з одним. Наше і їхнє.

З Чорної Могили я спустилася до білого Єлецького Монастиря. Мовчки вклонилася Єлецькій Божій Матері і чернігівським святим.

З нашого боку згори, з Небесних Охоронців, з землі, з людей і духів і до низу, до мертвих – усі стали за Україну.

Чернігів ставав на ґерць.

Чорні дими стояли за Троїцьким Монастирем – Теплоенергоцентраль і нафтобаза.

Чорні дими стояли ліворуч Троїцького Монастиря – приватні будиночки Лісковиці.

Чорні дими стояли праворуч Троїцького Монастиря – збудований військовополоненими німцями красень Залізничний Вокзал.

Ще білішою стояла дзвіниця монастиря на цьому фоні. Мені боліло ціле моє місто. Що з нього вціліє?”

“Поле було восени перепахане. Автобус трясло по горбах і борознах. З невідомої причини часом дорога круто об’їжджала щось невидиме.

На зустріч нам їхали маленькі відважні машинки в Чернігів – волонтери. Вони їхали окремо, не колоною, але ніби невпинною вервечкою допомоги.

Над трішки наїждженою стежкою, бо дорогою воно якось не називалося, здіймався пилок.

Першою в нашій колоні їхала чорна поліцейська машина. Шкільні автобуси за нею жовтими жуками-сонечками перевалювались через горбочки. На одному автобусі був напис “Ірпінь”.

Почався близький артобстріл. Я зорієнтувалася, що не по нас, але це було так близько!!!

Мене ніби придавило.

Кішка позаду почала невпинно нявкати.

Заспокоїти тварину було неможливо, вона оскаженіла і кусалася.

Люди налякано щось кричали, хтось з жінок і дітей плакав.

Хтось кричав, що вийде і верне до Чернігова пішки.

Діти просилися в туалет.

Хлопець кричав матері, що через неї він зараз загине!

Водій серед цього галасу гіпнотизував землю перед автобусом, щоб простелилася рівніше.

Перший автобус застряг колесом, рипнувся, рипнувся, застряг. Інші автобуси його об’їжджали. Що там стало, чи виїхав, чи полагодив, чи наздогнав, не знаю. Забрати людей ті автобуси, що я бачила, не зупинялися.

Бабахи гепали в самі нерви. Час, простір набули інших якостей – то був інший нелюдський світ, для опису якого не було слів.

На дорозі безпорадно стояла легкова машина, навколо неї розгублено стояли люди. Капот було відкрито.

Бабахи пересунулися далі і раптом стихли.

Через кілька кілометрів ми виїхали на сільську дорогу. То не була звична нова широка відома мені траса на Київ, яку я бачила все життя з разу в раз.

Дівчині стало зле, їй передали пакет.

Інша казала стиха мамі, що зараз впісяється.

Це почули.

В кого є ніж? В кого є ніж?

Жінка перелила воду з півторашки в півлітрову, решту проковтнула одним великим ковтком, відрізала ножем верх.

Дитинко, сідай в проході, ні хто не дивитиметься, сідай. Зупинятися не можна і терпіти не можна. Сідай.”

“Наступного дня автобусів з Чернігова не було. А тоді росіяни розбили автодорожний міст через Десну, яким ми їхали. Через два дні з шостої спроби вони пошкодили пішохідний міст. Люди не могли виїхати.

Через обстріл була пожежа КП “АТП-2528”, що залишила лише два сміттєвози на ціле трьохсоттисячне місто і почався сморід.

Влада об’явила, що продукти лише для військових, бо вони в пріоритеті для захисту міста.

Гуманітарна криза наростала.

Військові, поліцейські, територіальна оборона, волонтери, комунальники відстояли місто. Блокаду було знято.

Згодом було звільнено Чернігівську і Київську область.”

Звички блокадного Чернігова:

* тримати телефон і павербанк на зарядці, а як нема світла нишпорити містом в пошуках генератора.

* поки є гаряча вода, вмовляти маму розслабитись в ванній і помити голову, бо завтра може не бути, і подумки молитися за комунальників.

* при кожній нагоді їсти, митися, прати, готувати, тримати гарячим чай в термосі, а як вистиг, підігрівати його в кастрюльці і заливати назад.

* мати два тривожних наплічники: один зовсім маленький для пересування містом, інший посильний для виїзду.

* носити з собою снікерс, раптом застрягнеш десь надовго і треба поїсти.

* носити “ноцник” до укриття і тримати його чистим, аби не бігати під обстрілами додому і не розводити антисанітарію.

* вмиватися тою водою, що почистила зуби.

* як є вода, помити посуд без миючого, бо помиї віддати тваринам, або полити квіти.

* як нема води помити посуд, то протерти його серветками чи туалетним папером і замислитись, чи їх вистачить.

* як знайдеш машину з хлібом, купити більше, ніж треба, щоб дати сусідам і знайомим, що вже без хліба.

* часто виносити сміття, а раптом мусоровози не зможуть їздити.

* якщо вночі серце падає вниз від бабахувзривів, швиденько і обережно вертати його на місце і казати, спи, це не до тебе, а коли буде до тебе, теж спи, завтра багато роботи.

* моніторити новини і чати, намагаючись зібрати з пазлів повну ситуацію.

* збирати чорний гумор новин, аби розрадити тих, хто у відчаї.

* пам’ятати, де що поклав, аби знайти навпомацки.

* кожного вечора вирішувати, спати одягненим, щоб швидко побігти в укриття, чи одягти піжамку, щоб добре виспатись.

* шукати волонтерів, щоб долучитися до допомоги, а як вони далеко, самій придумати, що зробити, щоб когось захистити і наблизити Перемогу.

* уважно слухати подругу з Бучі, щоб приготуватися до такого в Чернігові і щодня взвішувати, що безпечніше, виїхати, чи лишитися.

* регулярно відправляти смски “як ти?”, “чи достатньо вам їжі, води, енергії” і “ми в порядку” і замислюватись, що сьогодні розумієш під “в порядку”?

* звертати увагу на все-все-все, раптом щось буде важливе для виживання.

…вночі хтось з сусідів порушив світломаскування. Відвела штору поглянути – а то повний Місяць!

25.06.2022
Джерело: ЧЕLINE. Новини Чернігова

Магазин Автозапчастин м.Ніжин