Цегельна справа в Ніжині: від ремесла до музейного експоната

Вулиці Ніжина зберігають пам’ять не лише у фасадах будинків, а й у самій цеглі, з якої вони збудовані. Колись місто славилося своїм цегельним промислом – майстернями, що виготовляли матеріал для шкіл, церков, громадських споруд і приватних будинків. Сьогодні дослідники відділу Музей історії м. Ніжина Ніжинського краєзнавчого музею продовжують вивчати унікальні зразки цегли, клейма на них, технології виробництва та місця розташування цегелень.

Про те, як розвивалася цегельна справа, як визначити походження цеглини за маркуванням, і чому це важливо для збереження історичної пам’яті, журналісти MYNIZHYN поговорили з науковою співробітницею відділу Музей історії м. Ніжина Оксаною Степановою.

Фото: Оксана Степанова наукова співробітниця відділу Музей історії м. Ніжина

– В який період історії Ніжина ми вже можемо говорити про наявність цегельної промисловості? Чим був зумовлений її розквіт?

– Розквіт галузі припав на другу половину XIX – початок XX ст. та відображав загальні тенденції в країні. Саме в цей період цегла стає чи не основним будівельним матеріалом, вона закривала потреби в будівництві житла, промислових та інфраструктурних об’єктів. Населення зростало, відповідно змінювались та зростали міста.

– Скільки цегелень діяло у місті в різні періоди? Де вони переважно були розташовані?

– Наявність покладів глини на околицях міста дозволила організувати в Ніжині цегельне виробництво. Завдяки природнім ресурсам формувалась і географія галузі – більшість підприємств ще з кінця XVIII ст. зосереджувались на правому березі р. Остер (сучасні вул. Борзнянський шлях, район Магерок, вул. Чернігівська). Проте, починаючи з 1890-х рр., з’являються цегельні і на протилежній частині міста (вул. Василівська, Галатівська, Вокзальна). Кількість підприємств не була стабільною, часто вони відкривались стихійно при будівництвах, наприклад, церков чи інших споруд та закривались відповідно по завершенню робіт. Інші ніжинські цегельні заводи були невеликими, зазвичай власники продавали свою продукцію на місцях або ж використовували її для потреб власного господарства, досить часто цегельні могли не працювати кілька сезонів і запускати своє виробництво за потреби. Тож число їх змінювалось, в середньому діяло близько 10 підприємств станом на кінець XIX ст.

– Хто були власниками або організаторами цегелень – це були купці, міщани, громади?

– Знову ж таки достеменно можемо говорити лише про другу половину XIX – початок XX ст., період, який найбільш багатий на архівні джерела. Цікавим фактом є високий рівень залученості жінок в організацію даної галузі – станом на 1887 р. половина цегелень Ніжина належала жінкам. І варто зазначити, що всі ніжинські власники не мали управителів на заводах, а організовували виробництво самостійно. Якщо ж говорити про соціальну структуру ніжинських підприємців, то серед власників цегелень переважали міщани, на другому місці були представники козацького стану. Купецтво і дворянство були в меншості. Був один завод, досить успішний, з тривалою історією, який належав вдові дяка. Тож можна зазначити і про представництво, так би мовити, духовенства, в галузі цегельного виробництва Ніжина.

– Яку продукцію виготовляли на цегельних заводах в Ніжині?

– Крім цегли, виготовляли ще й бруківку та кахлю. До речі, не всі підприємства були оснащені печами, проте працювали – виготовляли й продавали сиру цеглу, лише висушену, не обпалену, так званий сирець. А ніжинська кахля славилась далеко за межі нашого міста своєю якістю. Це був один із втрачених вже нині ніжинських брендів – кахля, на якій зображували фіалку. Таку можна побачити і в експозиції Ніжинського краєзнавчого музею імені Івана Спаського (далі НКМ ім. І. Спаського).

– Чим цікаві клейма, що ставились на цеглу? Як їх читають і що вони означають?

– З розвитком фабричного виробництва на початку XIX ст. продукцію цегельних виробництв почали клеймувати. Цей обов’язок був зафіксований на законодавчому рівні, адже позначки дозволяли визначити приналежність цегли до виробника, який у разі виготовлення неякісної продукції ніс за це відповідальність та позбавлявся дозволів на виробництво. Клеймили зазвичай прізвищем власника цегельні – або повним, або лише ініціалами. Могли клеймити й знаками. Наприклад, у фондах НКМ ім. І. Спаського зберігаються зразки, клеймовані двома схрещеними сокирками – на позначення цегельні, яка діяла в с. Сокиринці при маєтку Галаганів. Також є цікаві екземпляри, позначені випуклими хрестиками, і всі вони були знайдені ніжинцями в районі урочища Ветхе. Очевидно вони залишилися від скиту Введенського жіночого монастиря, який знаходився в тому районі.

Фрагмент цеглини із клеймуванням у вигляді схрещених сокир, виготовленої в с. Сокиринці на цегельні при маєтку Галаганів (із фондової колекції цегли НКМ ім. І. Спаського)

– Наскільки добре збереглися зразки ніжинської цегли, і де їх можна побачити сьогодні?Реклама:

– Сьогодні можна познайомитись із історичною цеглою на виставці «ЦЕГЛИНИ ІСТОРІЇ НІЖИНА», яка діятиме до кінця вересня у відділі Музей історії м. Ніжина НКМ ім. І. Спаського, тому принагідно запрошую всіх читачів
на екскурсію. А так старовинної цегли та бруківки по місту у стінах старих будівель та буквально під ногами залишилось дуже багато. Звернути хоча б увагу на плитку, що зустрічала на порозі відвідувачів вже недіючої історичної аптеки Михайла Лігди. Чи на цеглу, яка вибивається з-під асфальту тротуару на вулиці Шевченка біля колишньої другої міської електростанції. На цеглини огорожі Введенського жіночого монастиря, на оздобу головного корпусу бібліотеки Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя, на тротуарну плитку грецького кварталу чи поруч церкви Івана Богослова. Потрібно просто бути уважними.

– Як цегла допомагає дослідникам датувати або ідентифікувати старі будівлі?

– У 1832 р. був визначені чіткі вимоги до виробництва цегли, зокрема її розмір – 27×13×7 см. До цього цеглу виготовляли великою за площею. Крім того вона мала специфічні позначки – гребінцем чи пальцями рук майстри проводили борозни на її поверхні для кращого зчеплення цеглин між собою. Така цегла називалась пальчаткою, була поширена в Україні в XIV – XVIII ст. Її також, хоч і рідше, але можна знайти в Ніжині. Єдина цегла, якої в нас нема, це плінфа – широка та плоска, часто квадратної форми. Це будівельний матеріал Київської Русі. Так приблизно і датуємо будівлі, хоча зазвичай відбувається навпаки – знаючи час зведення храму чи школи, датуємо цеглу і шукаємо в джерелах інформацію про виробників.

– Чи є в музейних фондах колекція цегли? Які найцікавіші експонати вона містить?

– Так, і більша її частина представлена на виставці. Найдавнішим експонатом є цеглина пальчатка кінця XVIII ст., на якій гарно видно жолобки, зроблені майстром. Цікаві є всі екземпляри, на яких зображене повне прізвище власника цегельні (Романенко, Бородавка, Кириленко). Є екземпляри будівельної кераміки західноукраїнських земель, у цих підприємств дуже цікава історія, яка в більшості обірвалась з приходом радянської влади у 1939 р. Якщо говорити про виставку, то крім музейної колекції на ній представлені предмети, надані на тимчасове експонування музейним комплексом Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя, а також ніжинськими колекціонерами цегли.

Фото: Цеглина з сигнатурою “Д. БОРОДАВКА.”, виготовлена в м. Ніжин за цегельні Дмитра Бородавки. Зберігалась в родині його нащадка, який і передав її на постійне зберігання до фондів НКМ ім І. Спаського. Джерело: Оксана Степанова

Фото: Фрагмент цеглини з сигнатурою “КИРИЛЕН..”. Виготовлена в м. Ніжин, попередньо знайдена на вул. Небесної сотні (із фондової колекції НКМ ім. І. Спаського). Джерело: Оксана Степанова

Фрагмент бруківки із сигнатурою “Нежинъ П. Ф. РОМАНЕНКО”. Виготовлена в Ніжині, попередньо знайдена на вул. Покровська (із фондової колекції НКМ ім. І. Спаського). Джерело: Оксана Степанова

Фото: Цеглина з сигнатурою “УССР Горох К. З. …”. Місце виготовлення невідоме, попередньо знайдена на вул.  Чернігівська (із фондової колекції НКМ ім. І. Спаського). Джерело: Оксана Степанова

– Чи співпрацює музей із спеціалістами з цього напрямку?

– Ми цікавимось досвідом інших музеїв у питаннях дослідження та експонування історичної цегли. Але крім того нам допомагають і приватні особи, колекціонери, так звані філобрікери. Вони допомагають поповнювати колекцію музею, а також діляться інформацією про окремі екземпляри, діляться власним досвідом зберігання та експонування предметів. Ми дуже вдячні Ніжинському центру туризму і краєзнавства учнівської молоді за передану у 2022 р. колекцію цегли, яку вони збирали 15 років, а також усім небайдужим ніжинцям та гостям міста, які долучилися до важливої справи збереження історичної спадщини.

– Чому, на вашу думку, важливо зберігати та досліджувати навіть такі «буденні» речі, як стара цегла?

– Питання збереження матеріальної спадщини історії та культури в умовах війни є одним із найскладніших серед завдань пам’яткоохоронної галузі. І цегла не виключення. А чому не зберігати історичну цеглу? Це ж результат людської праці, це свідок давно минулих епох. Вона дає уявлення про те, якою була будівельна справа в давнину. І як будь-який інший історичний артефакт потребує збереження, особливо зараз, коли за кількасот кілометрів ворог знищує та грабує наші музеї.

Отже, цегла для Ніжина – це не просто будівельний матеріал, а справжній носій історичної пам’яті. Вона зберігає сліди праці майстрів, свідчить про розвиток міста, його економіку, традиції та людей, які створювали неповторне обличчя Ніжина. Сьогодні музейники й колекціонери повертають цегельній справі належне місце в культурній спадщині, адже навіть «буденні» речі здатні розповісти про минуле не менше, ніж величні архітектурні пам’ятки. Збереження таких артефактів – це крок до усвідомлення цінності нашої історії та відповідальності за її майбутнє.

Як повідомляв MYNIZHYN, правова культура не народжується одномоментно. Вона викристалізовується впродовж десятиліть – у залах судових засідань, у канцеляріях, серед перехрестя людських доль. Історія Ніжинського окружного суду – яскраве підтвердження цього. Саме провінційний Ніжин на рубежі ХІХ–ХХ століть став ареною формування принципів правосуддя, які закладали основи майбутньої української юридичної традиції.