Автозапчастини магазин AvtoBot м.Ніжин Автозапчастини магазин AvtoBot м.Ніжин
Новини Чернігова

Буремний шлях Скуратівського: життєві істини митця з Чернігівщини

Буремний шлях Скуратівського: життєві істини митця з Чернігівщини

Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ, 78 років, мистецтвознавець. Народився 5 жовтня 1941-го в селі Бакланова Муравійка Куликівського району на Чернігівщині в сім’ї вчителів. Закінчив факультет романо-германської філології Київського університету імені Тараса Шевченка. Працював редактором відділу критики в журналі «Всесвіт». Звільнили за звинуваченням в українському націоналізмі. Був молодшим науковим співробітником Інституту психології та заступником директора з наукової роботи в Літературно-меморіальному музеї Лесі Українки. Професор Київського державного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, доцент кафедри історії та культурології в Національному університеті «Києво-Могилянська академія». Викладав історію України та української культури в Женевському університеті. Знявся у 15 ігрових фільмах. Улюблена страва – сало з часником і хлібом. Любить твори Андре Мальро, новели Григора Тютюнника, вірші Тараса Шевченка. Захоплюється творчістю режисерів Лукіно Вісконті, П’єра Пазоліні, Федеріко Фелліні, Андрія Тарковського. Вдівець. Донька Мар’яна – етнограф-україніст. Пасербиця Оксана – художниця.

Якщо поступимося Росії – світу прийде кінець

Хрестили в російській православній церкві 1942 року. Мати казала: «Запишіть – син Вадим». «Це совіцьке ім’я», – відповіли їй. Заплакала. «Назви на честь вождя – Адольфом», – пропонували. Але священник сказав, що Адольф – не православне. Начальник поліції тоді мовив: «Я – Василь. Так і сина хрести». І раптом сусідка приносить святці, а там Вадим – перший новгородський святий.

Народився на окупованій території. Мати стала зв’язковою партизанського загону. Носила мене на руках, німці не чіпали. Серед іншого мала завдання – на залізниці запам’ятовувати логістику поїздів, що йшли у бік фронту і звідти.

Якось ішла до Чернігова на явочну квартиру. На Красній площі вішали партизанів. У жовтні 1943 року Червона армія відтіснила німців. Маму викликали до Чернігова: «Почему остались на оккупированной территории?» «То ви ж пішли, а ми зосталися», – відповідала. Махнули рукою. А 20-річний товариш почав сперечатися. Слідчий викинув його з третього поверху. До кінця життя кульгав.

Після війни до ветеранів та інвалідів війни ставилися погано. Десь 1950-го їхали підводою до села. Назустріч дядько. «Сідайте, підвезу, – запропонувала мати. – Звідки ви?» – «З Куліковки, на комісію визивали. Дивилися, чи рука не відросла», – відповів.

Батько пройшов через сталінградське пекло, Прохорівку під Курськом, Угорщину й Чехословаччину. Ненавидів Сталіна, як і будь-який офіційний барабанний бій довкола війни. «Все брехня», – казав. Наприкінці 1950-х підказав йому подивитися фільм «Судьба человека» за Шолоховим. Заплакав. Згодом підсунув перший том воєнної прози Симонова «Живые и мертвые». «Вперше написали правду про 1941 рік», – сказав тато.

1958-го брата, студента педінституту іноземних мов, засудили на п’ять років за український націоналізм. Мати в сльозах – до слідчого. А той знову: «Почему оставались на оккупированной территории?» Пішла до колишнього партизанського вождя Сидора Ковпака. «Жінко добра, а що я можу?» Дав листа до начальника тюрми, щоб дозволив Олегу побачення з матір’ю.

Брата посадили. Я настільки злякався та зненавидів світ, що вирішив утекти. Обрав Кандагар в Афганістані. Думав: буду жити там – «снабжать караваны», слухати джаз і вирощувати троянди. Це тоді був спокійний світ. Та згодом Радянський Союз увів туди війська. Випадково не потрапив на ту війну – у військкоматі здогадався промовчати, що вивчаю східні мови.

З університету виключали шість разів. Добре навчався, але завжди щось не те казав. Із другого курсу подружився з професором Андрієм Білецьким і його дружиною. Цікавилися античністю, класичною й новогрецькою філологією. Старші товариші їх ненавиділи, бо були іншими. Так і мене сприймали.

На початку 1970-х потрапив у журнал «Всесвіт». Усе йшло добре, доки не написав некролог про французького письменника Андре Мальро. В Центральному комітеті було слухання. Керівник спілки письменників Павло Загребельний казав редактору Дмитрові Павличку: «Чому друкуєш графоманство Скуратівського? Пише про якогось Мальро. Кому це треба? Плати йому зайві 50 рублів, аби взагалі не писав». Коли Павличко повернувся зі слухання, його трусило: «Сноб, естет! Ви не те, що із себе корчите. Павло Архипович – найкращий знавець зарубіжних літератур в Україні. Він не задоволений вашою статтею і вами».

За три дні я приніс переднє слово Павла Загребельного до українського п’ятитомника Анатоля Франса. Півтора друкованого аркуша, ліворуч – текст Загребельного, праворуч – російський матеріал знавця французької літератури єврея Якова Фріда. Павло Архипович від другого абзацу до передостаннього все взяв у нього, тільки переклав українською. Тираж був 115 тисяч. Дійшло до Щербицького: «Погасите этот скандал».

Загребельний не знав, у якого Сірка очі позичати. Мене викликали в КДБ. Розпитували, що далі робитиму. «Якщо почнете проти мене дії, повідомлю західним журналістам», – сказав. «Хоч що ви написали б, все ляже до нас на стіл. Що робитимемо?» – питають. «Охороняйте мене, яко короновану особу», – відказав я.

1978 року в журналі з’явилася моя стаття про світове значення Тараса Шевченка. За український націоналізм вигнали з роботи. Коли мати дізналася, кинулася в редакцію: «За що прогнали Вадима?» – «Він перебільшив значення Шевченка».

Два роки був без роботи. Допоміг Микола Бажан – узяли до лабораторії психології пропаганди. Займався фантомною соціологією. За пів року нас приєднали до ЦК Ленінської комуністичної спілки молоді України. Коли в ЦК КПУ дізналися, що я там працюю, подзвонили: «Вы с ума сошли?» Перейшов у музей Лесі Українки. Побачив, що вона дуже застилізована. Прочитав у музеї лекції з історії української літератури ХІХ століття. Дівчата записали на магнітофон. У Спілці створили комісію, що розбирала мої «сумнівні тези».

Письменник Юрій Щербак радив: «Тікайте з країни». А куди я міг податися? За деякий час отримав кілька годин у театральному інституті. «Ти ж український націоналіст, тож викладай російську літературу», – сказали.

У 1970-х на Хрещатику рідною мовою розмовляв тільки зі своїм студентом Богданом Жолдаком. Їдемо якось у тролейбусі, говоримо українською. Якась дурепа: «Ааа, націоналісти!»

У грудні 2013-го виступав на Майдані. Сказав: «Доки тут стоїте, світ буде убезпечений». Із XVI століття і до 1991 року Україна забезпечувала російську потугу, додаючи свої людські й матеріальні ресурси. Якщо поступимося Росії – світу прийде кінець.

У розпал конфлікту між Ющенком і Януковичем одна з російських газет зробила зі мною інтерв’ю. Висмикнули фразу про Юлію Тимошенко: «Ставлюся до неї як до політика позитивно, але я з такою не одружився б». Років за шість після тюрми Юлія Володимирівна подзвонила: «Входьте в нашу команду». Відмовився. Але багато говорив про її звільнення. Спілкувався з її донькою, яка не розуміла, в якому світі живе: «Мама в тюрьме, маму мучают». Підійшов до неї: «Сделаем все, чтобы ее вытащить». І робив.

Про першого президента мати говорила: «Фарбований лис». Другий глава держави – функціонер високого класу. Коли дружина Януковича несла зі сцени ахінею про наколоті апельсини, його питали: «Як можете жити з такою?» І він сказав: «Я ж ее люблю». Це єдине людське, що побачив у ньому.

Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv

Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на нашу сторінку в Facebook

 

Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram

10.07.2020
Джерело: ЧЕLINE. Новини Чернігова