Будівельні матеріали м.Ніжин
Україна і світ

Батька били, у матері двічі зупинялося серце: історія 17-річної бандуристки з Маріуполя

17-річна Марія Вдовиченко з сім’єю провела більше місяця в окупованому Маріуполі. Вона – бандуристка, навчилась грати на інструменті при храмі ПЦУ. Війна застала її сім’ю вдома.

Перші дні повномасштабного вторгнення Марія з мамою, татом, молодшою сестрою та котом провели в квартирі, від обстрілів ховались у ванні, допоки не прилетіло в їхній будинок.

Батька били, у матері двічі зупинялося серце: історія 17-річної бандуристки з Маріуполя / 2 фотографии

– Ми сидимо і чуємо таке – бах! І нас просто хвилями, вібрацією вниз: хто вдарився об стіну, люстри, меблі, скло – все просто полетіло, нам в дах щось попало. Мати, їй було зле, вона хронічно хворіє, в неї відмовили ноги, вона не змогла нічого зробити. Ми її просто тягли на собі до підвалу, – згадує дівчина.

2 тижні вони провели в холодному та сирому підвалі з двома десятками людей. Сиділи без харчів та тепла.

Встигли звикнути до вибухів. Проте сподівалися, що усе закінчиться якнайшвидше, бо з їжі був лише окраєць хліба.

– В нас був шматочок хліба, той сухарик, ми його ділили на скільки могли. Я боялася його їсти, хотілося пити – я не пила, бо в нас була баночка з водою, просто баночка, просто йшов дощ – ми набрали, був сніг – в нас була вода, – каже Марія.

Мамі Марії різко стало зле. У жінки двічі зупинялося серце в підвалі. Батькові доводилось реанімувати дружину самотужки, здійснюючи штучне дихання. Дівчина каже, ані медикаментів, ані лікарів не було, тому залишалась лише молитва.

З кожним днем обстріли ставали дедалі сильніші, одного дня дівчинка думала, що їм вже не вижити.

– Звуки ніби тут 2 поїзди, а тут в іншому напрямку поїзди. Ми зрозуміли – щось нове і я чую ніби поверхи ці вниз просідають і сусідні будинки. Я була впевнена, що ми помремо. Я просила лише, щоб це було легко, щоб я не мучилась і я не бачила як мучаться мої рідні, – розповідає Марія.

Та вони вижили. 17 березня вирішили вибиратися з міста. Старий жигуль, засипаний уламками будівель, на щастя вцілів і завівся. На виїзді з міста їх направили до окупованого селища Ялта, неподалік Маріуполя.

Зо два тижні сім’я жила в пансіонаті без тепла та води. Гуманітарну допомогу від “ДНР” роздавали за пропискою лише для мешканців селища.

– Висіли оголошення “маріупольцям нічого не давати”, – це буде наказуємо. Всі гроші, які в нас були, ми витратили їх на хліб. Могли дозволити собі тільки дві буханки хліба, більше в нас не було нічого, – пригадує дівчина.

Аби вибратися з окупованих регіонів вони мусіли пройти фільтраційний табір рашистів. У черзі перед ними було 240 машин, просувалися по 1-2 автівки на годину. Простояли більше двох діб, виходити з машини не дозволяли навіть в туалет.

Після огляду транспорту “фільтрували” людей. На перевірку пішла Марія з батьком. Дівчині пощастило, бойовики не повірили, що їй 17 років і виштовхали за двері. На її батька морально тисли і били.

Після цього чоловіку видали “документ”, що підтверджував проходження фільтраційного табору.

– Вони казали провокаційні речі щодо міста Маріуполь, йому погрожували: “ми розповідали, що буде, якщо тобі відрізати вухо”, – вони це йому сказали. Спочатку ніби його штовхали, а потім чимсь вдарили по голові ще один удар і він впав. Він не пам’ятав багато чого, а оговтався, коли він вже на вулиці був, і йому сказали йти до машини, – розповідає Марія.

Далі сім’я вирушила до Бердянську. Головна дорога непроїзна, тому довелося їхати вночі околицями. Марія називає цей шлях дорогою смерті.

Каже, там була горіла техніка, спалені автівки цивільних та трупи. У батька після побиття погіршився зір, чоловік їхав, як міг. За ніч вони опинились в окупованому місті.

Переночували в машині і вирішили діставатись до Запоріжжя. Їм довелося проїхали через 27 російських блокпостів. На кожному роздягали, перевіряли документи, машину, ставили провокаційні питання. В кого окупанти знаходили їжу – забирали.

Дорогою їхнє авто обстрілювали, вони ледь не наїхали на міну, проте вирвалися і не повірили, коли нарешті побачили український прапор.

– Ми розуміємо, що це наші, але не знаємо, не говоримо перші. Вони кажуть українською, батько думав відповідати-не відповідати. Він мовчки дав документи: “а, – кажуть, – це українці, маріупольчани. Як ви там?”, – і ми зрозуміли – це наші. Ми не могли повірити, що ось-ось. Там навіть повітря було інше. Там було сонце, там було сонце! Це була радість, це була справжня радість, – пригадує дівчина.

Сім’ї спершу надали медичну допомогу, нагодували і напоїли. Згодом їх відвезли до Дніпра, а звідти до Львова. Після пережитого Марія прагне якнайшвидше допомогти одужати батькам.

– Я не відчуваю себе 17-літньою дівчиною. Нас вбили морально, з нас вибили все і забрали все і просто пустота, тому хочеться відпочити, хочеться бути людиною, хочеться розуміти, що Україна буде і буде ціла і не будуть вмирати знов просто так люди, – каже Марія.

Волонтери з Дніпра дізнались, що дівчина грає на бандурі та знайшли для неї інструмент. Тож тепер Марія мріє повернутися до українського Маріуполя і знову грати на своїй бандурі у своєму місті.

Джерело ФАКТИ. ICTV
2022-04-16 18:46:41

Магазин Автозапчастин м.Ніжин