Алкогольна залежність, перші марафони, війна та Чикаго: інтерв’ю з ветераном-бігуном Олександром Мірошниченком

Він один з тих, хто фінішував у «Шаленому забігу на 2 600 кілометрів від Гааги до Києва». Ветеран російсько-української війни, бігун та громадський діяч Олександр Мірошниченко. Сам він родом із селища Гончарівське, що на Чернігівщині. Свій життєвий шлях описує так:

«16 років тому я валявся п’яний. Сьогодні я людина, за плечами якої бойовий досвід, десятки марафонів у різних країнах світу, важливі проєкти в сфері адаптивного спорту й повернення ветеранів у суспільство. Всього цього могло б не бути без 12 вересня 2010 року».

Саме ця дата стала переломною у житті Олександра. Про те, як йому вдалося побороти алкогольну залежність, пробігти свій перший марафон, про підтримку брата, а потім й втрату його у 2014-му на війні. Про участь в одному з найпрестижніших та найстаріших марафонів світу в американському Чикаго. Повномасштабне вторгнення та службу у тодішній 1-й окремій танковій Сіверській бригаді, повернення до цивільного життя та ветеранський біговий клуб «Міцні 300», Олександр розповів в інтерв’ю Суспільному.

Далі з його слів:

Про алкогольну залежність

10 вересня 2009 року я кинув вживати алкогольні напої, тобто життя розділилося на до і після. До цієї дати я був алкоголіком, вів асоціальний спосіб життя та не бачив іншої мети, як прокидатися вранці для того, щоб піти, випити і забутись. Після 12 вересня моє життя кардинально змінилось. Я тоді вперше відмовився від алкоголю. Коли мені пропонували до цього, я відмовитись взагалі не міг, хоч воно в мене і не лізло. Це 10 років постійного пияцтва.

Досі не знаю, де бралися гроші на це все, тому що я майже ніде не працював. Максимум від зарплати до зарплати, і все, в запой. Я цього не соромлюсь. Це мій досвід, з яким я живу і, можливо, багато в чому мене цей досвід сформував, А саме те, як я поборов цю звичку самостійно, без всяких кодувань, замовлянь, бабок, ліків. Тільки силою власної волі, думки і мети.

Каталізатором стало те, як я прокинувся в один день. Пам’ятаю, як зараз той день, у вересні, сонечко світить, дерева зелені, пташки співають. Життя класне. І я подумав, що в цьому житті не має бути алкоголю. Його більше ніколи й не було. Після цього, окрім того, що було складно фізично, було складно дуже морально, тому що страх і алкоголь — це була моя зона комфорту. Будь які речі в житті, негаразди, все запивалося горілкою, пивом та іншими алкогольними напоями.

Невизначеність повна. Що далі? Чи зможу я увійти в це життя тверезо? Чого я вартий, я не знав. Як дитина, яку випустили з дитячого садочка. Я себе так тоді почував. Друзі тодішні так само всіляко намагались мене затягнути назад. Дуже допомогла родина. Мій молодший брат, який нині загиблий. Він їх відбивав буквально. Він не пускав їх до квартири, до мене. Це дуже допомогло. Плюс мати дуже допомагала морально. Тоді це сприймалося дещо звично. Це зараз, з огляду на прожиті роки, я розумію значення і важливість цього кроку.

Про спорт та початок бігу

У розумних книжках пишуть, що великі кроки насправді спочатку великими не здаються. Мене мотивували різні цілі. Спочатку на одній роботі протриматись більше, ніж два місяці, потім досягти на тій роботі чогось більшого. Тому що я зі школи себе пам’ятаю, завжди лідером був і завжди ставив перед собою високі цілі й дуже хотів їх досягти.

Після 17 років тютюнопаління я кинув палити і пішов до спортзалу. Це сталося через місяць після того, як я швидко набрав десять кілограмів ваги. Буквально ходив туди чотири роки. А у 2019 році я задався ціллю пробігти марафон. Марафон був у Дніпрі. Це теж цікава історія. На роботі з колегою у нас були не дуже приязні стосунки. Він зареєструвався на напівмарафон, який мав відбутися в Чернігові. Я думаю, що зроблю більше. Зареєструвався на марафон. Це був березень, а марафон у вересні, і я розумію, що я до того бігав тільки в школі або за тролейбусами, коли не встигав, і що треба готуватись до марафону.

Перша пробіжка — 3,5 кілометри. Я ті відчуття пам’ятаю, ледь легені на асфальт не виплюнув. І думав: «Який марафон, якщо я це не можу пробігти?». А потім подумав: «Люди ж якось бігають марафони, бігають швидко». Я став дізнаватися, як це робити, як себе підготувати. Підготувався та пробіг. І відтоді вже не можу зупинитись.

Бігові досягнення

Найбожевільніше, найкорисніше, чим я буду пишатися до кінця свого життя, це забіг на 2 600 кілометрів від Гааги до Києва. Четверо нідерландських військових та троє наших поранених побратимів стартували з Гааги і добігли до кордону з Україною. Там ми у них вже прийняли естафету з Ягодина до Києва. Ми з побратимом пробігли 100 кілометрів, бігли естафети. В перший день з Ягодина до Ковеля, другий з Ковеля до Луцька, з Луцька до Рівного і так далі. І вдень у нас виходило закривати по 80-120 кілометрів на двох.

Ми збирали кошти на програму відновлення. Наша українська частина зібрала 30 тисяч євро. Загалом за забіг зібрали 130 тисяч євро. Також привезли пів тисячі турнікетів і всілякого обладнання для наших військових.

Було важко, особливо в останні два дні. Я пам’ятаю в останній день з Макарова до Києва 65 кілометрів. Ми виходимо з готелю три сходинки, і ми не можемо спуститися, бо все болить. І думаємо, як нам 65 кілометрів бігти, ми ледь стартували. Коліна боліли, вони були настільки гарячими, що можна було яєшню смажити. Я завжди, коли мені важко, думаю про те, що нашим побратимам, які зараз стоять на захисті нашої держави, їм було нелегше. Я завжди думаю про свого брата, який загинув на війні. Як би він пишався. І це мене завжди рухає вперед.

Я кількість своїх марафонів не рахував, але їх точно більше 20. Я бігав у 2022 році, ще до того, як вступити до лав Збройних сил України, та збирав багато коштів на потреби Сил оборони. За два дні до того, як піти до лав ЗСУ, я збирав кошти для свого друга на антени для рації. Брав участь в чемпіонаті Європи з шосейного бігу в Брюсселі. У Лісабоні дуже класна траса. У Румунії я бігав напівмарафон.

Марафон у Чикаго звалився на мене зненацька. Я тоді тільки відійшов від травми. Звісно, я погодився. Від таких пропозицій не відмовляються. Я стою на Corral A серед найшвидших, які стартують найраніше. У мене за спиною 58 тисяч людей, і я серед них. Я стою і думаю: «От я хлопець з маленького селища Гончарівське, а стою в Чикаго в центрі бігової культури, де найшвидші аматори світу». Я не міг у це повірити. І як я казав, без 12 вересня всього цього могло і не бути.

Повномасштабне вторгнення та служба в армії

У березні 2022 року я хотів долучитись до війська, мене не взяли. Я волонтерив. Ми з другом в благодійному фонді «Іскра добра» розвозили їжу. Ми і на блокпости їздили, і цивільним розвозили, і під обстрілами. Нам нещодавно за це дали, як цивільним, медаль «За оборону Чернігова».

Колишня дружина надіслала мені фотографію, де мій син лежить в укритті. І я подумав, що якщо мій син в моїй вільній країні має ховатися від ракет, я маю піти захищати країну. Тоді я пішов до ТЦК. Мене одразу не взяли. Я пройшов ВЛК, нормально пройшов. Мене відправили на дообстеження, мені поставили статус обмежено придатного і сказали чекати. Я ходив на співбесіди з різними підрозділами. Мене ніде не брали, оскільки в мене була косоокість, то вона яскраво виражена.

В листопаді мені зателефонували і сказали: «Олександре Олександровичу, ви хотіли в армію прийти?». Я кажу: «Так». Говорять: «У вас нічого не помінялося». Кажу: «Ні». Мені говорять, що 4 грудня треба прибути, а в мене 3 грудня день народження. Я думаю, день народження відсвяткую і піду. Десь через пару днів вони зателефонували і сказали, що прийти треба 3 грудня, ось так я потрапив в армію на день народження.

Базову загальну військову підготовку проходив у Гончарівському. Після цього мене забрала 1-ша окрема танкова Сіверська бригада. Я сам з Гончарівського, звідти відправили на навчання в Польщу, вчився на танку «Леопард». Після навчання нас перевели в інший підрозділ і відправили на Запоріжжя. Після Запоріжжя був Донбас і звідти я вже звільнився в 2023 му році. Пройшов місяць, я шукав себе в цивільному житті, не знайшов і через місяць повернувся в армію, знову заряджаючим. Навіть в піхоті на посаді стрільця був. Після того, як звільнився, я пішов уже в навчальний центр Гончарівська на посаду інструктора, навчав курсантів на БЗВП.

Я тренувався постійно, коли була можливість. У Чернігові також, коли місто було в облозі, тренувався під снарядами, під обстрілами. Спортом займався, коли не було можливості бігати, присідав у бронежилеті, віджимався в бронежилеті. Найменшу рухову активність я робив. Це дуже важливо.

Десь через тиждень після звільнення з ЗСУ мій побратим, з яким ми служили ще в 1-й танковій бригаді, запропонував поїхати на ветеранський форум в місто Київ. Я приїхав, там познайомився з побратимом Андрієм Кучером. Він голова спілки поранених військових «Міцні 300», він теж бігав і бігає. Зараз ми на цій темі з ним зійшлися, поговорили, вирішили створити ветеранський біговий клуб. І якось так мене занесло в рух адаптивного спорту, повернення ветеранів до цивільного життя.

Не всі думки подобаються, які мені в голову лізуть. І багато людей від цього втікають. Я під час бігу не тікаю від своїх думок. Я думаю реально про те, що відбувається навколо. Побратими і посестри мені дуже часто пишуть ті, хто проходить шлях від поранення або переходу від військового до цивільного життя. Теж пишуть, дякують за те, що я роблю. Курсанти мої, ті, хто за мною, стежать в соцмережах. Це дуже надихає продовжувати.

Підписуйтесь на Суспільне Чернігів і на інших платформах: Telegram, Facebook, Viber, YouTube, WhatsApp, TikTok.