Місто і регіон

Афганістан очима жінки-медсестри з Ніжина

Афганістан очима жінки-медсестри з Ніжина

Тридцять років тому, 15 лютого 1989 року, закінчилася одна із найстрашніших і найкривавіших війн сучасності. Для сотень тисяч людей і їх сімей життя назавжди поділилось на до і після. А спогади про Афганістан і зараз б’ють струмом по їх нервах.

Війна, яка тривала 3340 днів, а це більше дев’яти років, змінила людей і наклала свій непоправний відбиток. І абсолютно в кожного з них є своя історія, яку б вони воліли забути, але, на жаль, це неможливо.

Про війну й її страшні наслідки виданню "Правда ТУТ" розповіла Валентина Ніколаєва, учасник бойових дій в Афганістані, мешканка Ніжина.

Валентина Миколаївна більшу частину свого життя прожила в місті Черкаси. Й на війну відправлялась звідти. Хоча, за словами жінки, про те, що в Афганістані була справжня бійня вони тоді й не здогадувались.

"У нас в гуртожитку була медсестра Люба і її загітували туди їхать. Вона зібралась і поїхала, а я ж слідом, через кілька місяців за нею відправилась. Це був 84 рік. Тоді ми не знали, бо ніхто ніде нічого не писав, що там дійсно війна. Знали лише, що гинуть солдати, але ж вони під час служби постійно десь гинули: то кудись пішов самовільно, то без дозволу частину покинув.

Після оформлення документів їхала з одним хлопцем з нашого району, він був добровольцем. Приїхали на пересилку в Ташкент. Спека страшна була. І тільки там я побачила, куди потрапила. Їхала ж я не на війну, а черговою по гуртожитку. А потрапила на війну. Я думала там скрізь гуртожитки п’ятиповерхові. Там чергувать і буду", – говорила Валентина Миколаївна, яка невдовзі стала молодшою медсестрою в військовому госпіталі.

Із перевезенням особливо голову не ламали. Доставляли людей в Афганістан як могли. Записали Валентину з "колегами" для перельоту до Кабулу на вантажному літаку Іл-76.  "Там стояв вантаж у контейнерах. І нас 16 чоловік летіло. Я, звичайно, і в вікно боялась подивитись. Коли приземлились, борт відкрився з задньої частини літака. Стояли справа й зліва по солдату з автоматами, й кричали нам, щоб ми швидко хапали свої речі", – згадувала жінка.

Афганістан очима жінки-медсестри з Ніжина

"Права сторона тримає справа документи, ліва – зліва. Можливий обстріл!" – такою страшною фразою зустріла афганська земля новоприбулих.

"Ми вибігли з літака. Валіза в мене розміром, як обідній стіл, без коліс же тоді були, без нічого. Тут же стояв автобус. Ми в нього погрузились і на пересилку поїхали", – сказала Валентина Миколаївна.

На пересилці виднілись одні намети. Навіть, штаб у наметі був. Жодних цегляних будівель не було, а тим більше багатоповерхових, де молода жінка сподівалась отримати роботу чергової гуртожитку.

Із зручностей – тільки окрема палатка для  жінок на 60 місць і питна вода, яку доставляли раз на добу.

"Спека під 60 градусів. Носоглотка пересихала зі страшною силою. Воду питну привозили гарячою й кип’яченою в бочці раз за день. Тільки її доставляли – одразу воду всю випивали. Спрага страшна була. Хоча, коли вже звикаєш, то так багато не п’єш. У солдат, у офіцерів губи потріскані й кров запечена на них від жари" – говорила В. Ніколаєва.

До незручностей, окрім спеки й спраги, додавалось ще й те, що солдати змушені були спати в наметах без матрасів на ліжках, щоб сон був неміцним.

Бортів для вильоту не було, тому, дівчата, які їхали з пересилки на переферію сиділи тижнями там, чекаючи, поки їх хтось доставить до госпіталів. Вночі в жіночому наметі обов’язково ніс чергування солдат із автоматом.

"Ввечері нам показували кіно. Висіла простинь, лавки стояли. Такий у нас був кінотеатр  простонеба. Світло давали генератори. Від них усе там працювало", – пригадувала Валентина Миколаївна. Фільми "крутили" ті, які йшли в кінотеатрах у ті часи в усій країні.

"На наступний день я отримала направлення в Баграм.  Мені казали ті, з ким я вже роззнайомилась: "Куда ти їдеш? Там самі страшні бої". На той час я вже не боялась і не нервувала. Спокійно до всього почалась відноситись. Уже зробить нічого не можна, вже ж потрапила на "підводний човен". Назад дороги нема. А організм у екстремальних умовах зосереджується зовсім на іншому і ти можеш себе нормально почувати", – пояснила жінка.

На наступний день був літак. Але відбувалась заміна солдат, тому, в першу чергу, їм давали місця в транспорті. Валентині Миколаївні з її новими знайомими дівчатами місця на борту не вистачило.

Взлітно-посадкова смуга знаходилась дуже далеко від штабу. У руках непідйомні валізи. Скрізь пустеля, як в Єгипті, ні деревця, ні тіні.

"Стоїмо ми на взлітній смузі, коли ж дивлюсь ПАЗік їде. А я командира штабу просила, щоб прислав за нами транспорт, якщо ми не зможемо вилетіти. Бо інакше ж ми до штабу назад не доберемось.  Пожалів він нас тоді. Там були дуже людяні відносини, усі допомагали один одному, хто чим міг. Усі розуміли, що йде війна й по-іншому просто не могли себе поводити", – сказала В. М. Ніколаєва.

Хоча Валентинині документи були оформлені для відправлення в Баграм, все ж таки її долю змінило, мабуть, те, що їй не вистачило місця в літаку.

Як тільки вони повернулись в штаб, до них зайшов капітан і сказав: "Я із центрального госпіталя кабульського. Мені треба людина, яка їде черговою по гуртожитку або молодша медсестра, яка вміє писать на друкарській машинці".

Усі присутні почали схвально казати "Я!". Проте, Валентина Миколаївна встала й говорила: "Поїду я. В мене там подруга працює".

"Я вже отримувала від своєї подруги Наді листи і вона попросила мене сала привезти", – пояснила своє рішення Валентина Миколаївна.

Капітан, який прибув із госпіталя, підвів молоду жінку до друкарської машинки, щоб вона показала чи дійсно вміє писати на ній.

Валентина Миколаївна в школі навчалась на "відмінно2, мама в неї, Ганна Іванівна, була вчителькою української мови та російської. Тому, жінка писала без помилок, до того ж? раніше знайома була з друкарським агрегатом. А, отже, кандидатура Валентини була затвердженою. Від так, стати черговою по гуртожитку їй не судилось. Її нова професія – молодша медсестра.

Дорога до госпіталю та навколишні пейзажі й досі викликають не найкращі емоції. "Їхали ми через Кабул у госпіталь. Боже, злидні кругом такі страшні, всі в якихось страшних халатах. Жахіття просто! Жінки всі заматані, нічого не зрозумієш, якісь хібари скрізь", – розповіла Валентина.

Центральний госпіталь розташований був у колишніх англійських конюшнях. Це одноповерхові будівлі, з дуже товстими стінами, широкими коридорами, по яких йшли стокові канавки. Вони були передбачені для функціонування конюшні.

У хірургічному віділенні була одна палата на 40 чоловік.

Поселили жінку в приміщення, яке вважалось готелем, у кімнату 20 кв. м. Там жило 18 дівчат.

Хоча в країні, де точилась війна та були суворі кліматичні й моральні умови, все ж, в операційній завжди були витримані всі санітарні норми.

"Моя подруга Надя була операційною медсестрою. Там умови праці дуже важкі були. І фізично, і морально. Біля мене на розкладачці спала молодша медсестра з реанімації. То, мені здається, вона взагалі з розуму сходила. Прийде після зміни, сяде і каже: "І цей помер". І вона аж забалакуваться стала", – згадувала Валентина Миколаївна.

Афганістан очима жінки-медсестри з Ніжина

Територія госпіталю по периметру завжди охоронялась. Біля магазину постійно був посилений озброєний пост. Водій за місто  виїжджав із автоматом. Та, навіть, у лабораторії зброя була на поготові.

Але наші медсестри, лікарі, солдати, навіть, в таких умовах зберігали людяність та добрі відносини. Навіть, серед таких жахливих буднів вони намагались робити все, щоб не зламатись. Хтось знаходив своє кохання, хтось пізнавав у чому сенс життя, хтось дізнався про ціну цього самого життя. І в безкінечному хаосі та страху всі вони згуртовувались та пробували хоч на мить відволікти свої думки від війни.

2Ввечері на вулиці кіно показували. Дивились  його всі: і лікарі, і медсестри, і санітарки, і водії, і пацієнти, хто міг ходить. У лабораторії смажили картоплю. У нас була така величезна сковорода. І там також збирались усі разом. І ніхто не дивився на звання і ранги. Там всі були рівними", – розповіла молодша медсестра Валентина Ніколаєва.

Проте, далеко не кожен вечір у госпіталі був спокійним. Одного разу під час кіноперегляду фільм зупинили й прозвучало оголошення, що негайно треба була певна група крові. "Всі, в кого була ця група, піднялись і пішли здавати кров", – сльози перервали розповідь Валентини Миколаївни. Після затяжної паузи вона продовжила говорити: "У мене в кімнаті жінка жила, в неї була група крові 4 -.  То вона так часто кров здавала і дуже переживала, якщо солдат не виживав".

Відношення медперсоналу було відповідне. Старались всіма силами врятувати поранених.  І, якщо солдат все ж таки гинув, то паталогоанатом робив розтин, зрізи, давав заключення від чого помер військовослужбовець. Під час заключення обов’язково був присутнім хірург. Він кілька разів переглядає всі скельця зі зрізами,  перевіряв, і дуже переживав чи все правильно він зробив під час операції. Хоча йшла війна, смерть солдата можна було на неї списати, але такого не було. У цьому госпіталі все було по-чесному.

До того ж усього, госпіталь обстрілювали. Перед приїздом Валентини Миколаївни, снаряд потрапив у модуль хірургічного відділення, в гуртожикок. Він увесь був прошитий осколками.

Молодша медсестра згадувала один із страшних випадків: "Такий був тунель між двома блоками. Солдат ніс їжу в відділення для поранених в двох відрах . Назустріч йшла медсестра. Вона поступилась йому дорогою, щоб він міг пройти і тут прилетів снаряд і його вбив. Виходить, якби вона його не пропустила, то загинула".

Кажуть, що, навіть, до поганого люди можуть звикнуть. Це такий собі захисний механізм організму, щоб не втратити розум.

"Прийшли ми з кіно з Надею, моєю подругою. Сидимо їмо хліб з часником, це вітаміни, треба таке постійно їсти, щоб не захворіть. Аж тут: "УУУУУУ". Це пролетів снаряд над госпіталем. Чуємо, з гуртожитку всі біжать. Подруга питала чи будемо тікать і ми, а я кажу:  "Та всі ж біжать, то, мабуть, пішли й ми". Взагалі нуль страху. Нічого вже не боялись. Що буде те й буде", – констатувала Валентина Миколаївна.

Увесь медперсонал йшов на величезні самопожертви. Медсестри й санітарки дуже сильно хворіли. Дуже часто зустрічався  гепатит і тиф. Траплялись такі випадки, що в хірурга було запалення підшлункової залози, а він робив операцію, пришивав солдату ногу. Він був вісім годин на операції. Поряд з хірургом стояла медсестра, яка його підтривала, колола лікарю знеболювальні, щоб він міг врятувати ногу солдата.

У спогадах, що міцно вкарбувались у пам’яті, раз-у-раз виринають образи віськовослужбовців, які лікувались в хірургічному відділенні. Їх неможливо забути, вони й досі викликають жаль, розпач та сльози. Найстрашніше й зараз згадувати тих людей, які лікувались там, у госпіталі в Кабулі, без рук і без ніг.

На далекій чужій землі, серед пісків, війни, поранених та вбитих усі мріяли повернутись додому. Хоч на хвилину побачити власні домівки. "Там я уві сні бачила мир. Найбільше бажання було побачити в Черкасах центральну площу. Навколо в Афганістані ці місцеві глиняні хатки, як гнізда ластівок в горах. То там вогник горить, то там. А мені так хотілось побачить хоч, одним оком, цю центральну площу, другого бажання і не було", – поділилась спогадами Валентина Миколаївна.

Афганістан очима жінки-медсестри з Ніжина

Як не дивно, в умовах війни взамовідносини між людьми були прекрасними, дуже теплими, добрими. Страрались допомогти один одному. Хоча небезпека чатувала на всіх на кожному кроці.

"Тоді ж були гепатит, черевний тиф, і нічого не боялись. Тарілок вистачало на всіх, а от ложки… вони тоді були алюмінієві, дефіцит, солдати порозбирали собі. Хтось один поїв і ми брали в нього ложку, мили холодною водою під краном і тут же сідали самі їли. Ніхто не боявся, що чимось може заразиться. До цього всього, у нас на території було дуже багато скорпіонів. Вони на нас спеціально не нападали, але особливо людей і не боялись. Гадюк не бачила, але воїни казали, що змії повзають", – сказала молодша медсестра.

Невдовзі жінка сильно захворіла, лікарі боялись, якщо до її хвороби додасться гепатит, то вона не виживе. Тому, її "комісували" й відправили додому. Проте, мирне життя повернулось не одразу. На землі, де ніхто не стріляє абсолютно все по-іншому. "Як повернулась сюди на мирну землю, то боялась, навіть, дорогу переходить. Тоді не було ні психологів, ні якихось курсів для тих, хто був на війні. Сусід моїх батьків, як прийшов із війни, то вночі кричав, і в прямомі сенсі слова на стіни ліз", – з жахом згадувала В. М. Ніколаєва.

Афганістан однозначно розділив життя на до і після нього. Мир, спокій, відчуття захищеності та впевненості – все це було в молодої жінки до: до 1984 року, до війни, до Афгану. А після – важкі спогади, страшні довжележні місяці й роки, обличчя загиблих і поранених, нові друзі й новий досвід роботи.

Зараз Валентина Миколаївна в соціальних мережах листується майже з усіма своїми афганськими колегами. Вони разом згадують і погане й добре. Їх зв’язує між собою не тільки робота, бо їхня молодість проходила разом, бо вони разом раділи за пацієнтів, яких вдавалось витягти з того світу, бо вони разом горювали за загиблими. І абсолютно кожен, хто працював там, у військовому госпіталі, чи то лікар, чи медсестра, чи санітарка, чи водій, скаже, що страшніше війни й важливіше миру немає нічого на світі.

Джерело: mynizhyn.com