Пам’яті Віктора Марфіна

Оператор-радіотелефоніст взводу зв’язку 1-го механізованого батальйону 32-ї Сталевої бригади штаб-сержант Віктор Петрович Марфін пішов у засвіти 5 жовтня 2026 року на Донеччині. Йому назавжди залишиться 56 років.

Віктор народився 5 січня 1970 року в мальовничому селі Клембівка на Вінниччині. Його життя завжди було тісно пов’язане з технікою та людьми. У 1989 році він закінчив Київський військово-морський технікум зв’язку, де здобув фах із радіозв’язку та радіомовлення. Після цього три роки відслужив на Тихоокеанському флоті.

Після демобілізації повернувся в рідне село. Спочатку працював наладчиком електрообладнання на місцевій фабриці вишивки, згодом обіймав посаду начальника військово-облікового столу в сільраді. Але найбільше односельці запам’ятали його підприємницький хист і надзвичайну комунікабельність.

Згадує побратим Віктора старший солдат Михайло: «Ще в 90-ті він з друзями тримали в селі свій бар. Згодом мав квіткову крамничку в селищі Томашпіль. Ви можете собі уявити людину, яка мала дві точки, наскільки він був комунікабельним і мав хист до спілкування? Кафе було місцем збору всіх людей. Туди приходили не просто відпочити, а поспілкуватися, вирішити якісь свої проблеми. Він нікому не відмовляв і ніколи не конфліктував».

Згодом Віктор з дружиною і сином переїхали до Києва. Син Віталій вступив до Академії муніципального управління (а згодом закінчував магістратуру ТНУ імені В. І. Вернадського). Нині він захищає Україну в лавах ЗСУ як офіцер однієї з бригад тактичної авіації.

Перед повномасштабною війною Віктор Петрович працював у «Київспецтрансі», тішився успіхам сина.

Усе змінила велика війна. 12 січня 2023 року Віктор Марфін був мобілізований. Потрапив до новоствореної 32 ОМБр, проходив військове злагодження, згодом поїхав з бригадою на навчання до Німеччини. Як досвідчений фахівець, він підтвердив свою спеціальність у Полтавській школі зв’язківців, отримавши відповідний сертифікат.

Для молодих бійців Віктор миттєво став батьком і наставником. Побратим Михайло згадує їхні перші дні в січні 2023 року: «Ми всі були, як сліпі котенята, не знали нічого. А Марфін був дуже яскравий, „радушний“ чоловік. Він на пару днів раніше прибув на точку формування і вже все знав: де їдальня, до кого звернутися. Він служив у морфлоті, тож одразу показав нам, як бронежилети пакуються, як плитоноску оформити, як працюють швидкоскиди. Душа компанії. Певний період він був у нас взводним — налагодив службу, побут, розбирався і в людях, і в документах. Все було на найвищому рівні».

Умілі руки Віктора Петровича рятували підрозділ у будь-яких умовах. Він ідеально знався на електриці. Хоч би де базувалися зв’язківці — на КСП, у бліндажах чи покинутих хатах — він елементарно забезпечував усе світлом і живленням. Розбирався в бензопилах та електростанціях.

«Це було настільки стабільно професійно, що здавалося, ніби нічого й не трапляється, бо він завжди був поруч. Треба зробити? Вітя пішов і зробив. Питань не виникало, — продовжує Михайло. — Стояли якось у Курилівці, знімали хату, там ріс виноград. Ніхто не хотів ним займатися, а Вітя надавив виноградного соку, забезпечував нас усіх ще й вітамінами».

Свій останній бойовий наказ штаб-сержант Марфін виконував на Покровському напрямку. Він мав розгорнути та обслуговувати радіоретранслятор.

Він сам обрав зручну висоту, облаштував і обжив бліндаж, налагодив апаратуру. Згодом до нього на позицію підтягнулися пілоти дронів, адже місцевість була ідеальною для їхньої роботи, а поруч із Марфіним завжди було надійно. Як кажуть побратими, він співпрацював із пілотами, допомагав їм усім, чим міг — і це зайвий раз доводило, якою світлою та відкритою людиною він був.

Фатальний удар стався 5 жовтня 2026 року о 18:25. Під час виконання бойового завдання позицію накрив ворожий FPV-дрон. Спочатку штаб-сержант вважався зниклим безвісти. Лише наступного дня, 6 жовтня, о 17:20 засобами наземного роботизованого комплексу (НРК) побратимам вдалося успішно евакуювати тіло полеглого Героя.

13 жовтня 2026 року рідне село Клембівка на Вінниччині провести Захисника в останню путь зібралися рідні, близькі, друзі, односельці та бойові побратими. Всі згадували його як неймовірно добру людину, яка нікого не залишала в біді.

Штаб-сержант Віктор Марфін не ховався від труднощів. Він давав зв’язок там, де здавалося, що ефір мовчить назавжди, і ніс світло туди, куди приходила темрява війни. Він віддав своє життя, захищаючи вільну Україну та майбутнє своєї онучки, яка народилася у 2025 році.

Нікого не забудемо. Нікому не пробачимо.

Вічна слава воїну-лицарю!

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

 Фото надані рідними Віктора Марфіна

Іван Столячук