Пам’яті добровольця Олександра Коваленка
У перші дні повномасштабної війни харків’янин долучився до бригади територіальної оборони
На момент загибелі чоловіку було 48 років. Тривалий час він працював водієм на різних підприємствах.
«Я родом із Чернігівської області, а Сашко — з Харкова. Познайомилися в Одесі, де обоє працювали. Скоро одружилися. Виховали донечку. Останні роки він був водієм у газовидобувній компанії. Мав багато друзів. Люди тягнулися до нього, бо він завжди був щирим. Був чудовим і люблячим батьком. Доньці було 19, коли він загинув, це був шок…» — розповідає дружина Марина.
Найбільшим захопленням Олександра була риболовля, на яку змалку брав донечку, а також автомобілі.
«У нас була дача на березі озера, то для нього найкращий відпочинок проходив там. Він ходив на хижака — щуку, сома! Стільки снастей, човен! А машини — я не знаю, скільки поміняв. Йому подобалося ремонтувати, щоб зробити „ластівку“, руки мав золоті», — ділиться Марина.
За кілька місяців до вторгнення РФ Олександра викликали на військові збори.
«Свого часу він проходив строкову службу, вона почалася ще у радянській армії, а завершувалася вже в незалежній Україні. Його армійська спеціальність — радист. Тож його викликали на збори. Два тижні вони навчалися, тренувалися. Коли почалося вторгнення, чоловік перебував у відрядженні на Сумщині, і щойно йому вдалося дістатися Харкова — поїхав на збірний пункт. Я не знала, що це за місце. Через день туди — за наведенням — прилетіли дві ракети», — говорить жінка.
Це був удар по тодішньому штабу 113-ї бригади територіальної оборони. На момент атаки частина людей перебувала на позиціях, але в пункті постійної дислокації залишалися ще близько 50 людей, 14 із них загинули та ще близько 30 — дістали поранення різного ступеня тяжкості.
Наслідки удару по штабу 113-ї бригади тероборони
Марина з донькою цього не знали: через російський наступ на Харків і постійні обстріли вони поїхали на захід країни до друзів.
«Зв’язок із чоловіком зник. Близько двох місяців я його шукала, бо ніхто нам не повідомив, що трапилося. Ми не знали, в якій військовій частині він був. Куди тільки не телефонували. Це ще був час такого хаосу, сум’яття… Зрештою донька згадала про шеврон, який чоловік привіз зі зборів, і ми звернулися в бригаду ТрО. Так і знайшли Сашу… Я поїхала до Харкова. Місто обстрілювали страшенно, діставала артилерія — опізнавала по фото…» — згадує дружина.
Виявилося, що Олександра, як і ще багатьох загиблих у Харкові в перші місяці повномасштабної війни, поховали у траншеях на 18-му міському цвинтарі — без зазначення особистих даних. Згодом, після розголосу та суспільного резонансу, було звільнено директора міського КП «Ритуал», а міський голова Ігор Терехов заявив, що почнеться процес перепоховання.
«Мені дали номер, і я разом із друзями-військовими поїхала на кладовище. Найголовніше — ми його знайшли… Я, наша донька, Сашина мати, друзі знаємо, де він і що трапилося. Він став на захист країни, бо не міг інакше, хоч я просила почекати. Він сказав: „Ні, я йду“. Дуже шкода, що не встиг хоч парочку окупантів на той світ відправити», — говорить Марина.
Щороку на місці удару відбувається акція памʼяті: військові та рідні вшановують загиблих добровольців і бійців бригади, полеглих під час повномасштабного російського вторгнення. 
Честь і шана Олександрові Коваленку та всім Героям!
Юлія Байрачна
Фото Марини Коваленко, 113-ї бригади тероборони ЗСУ, Нацспротив. Харківщина та В’ячеслава Мадієвського
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
