Військова історія в почесних найменуваннях: 194-та окрема понтонно-мостова бригада «Самар»
Почесні найменування пов’язують сучасні військові підрозділи з видатними діячами, місцевостями чи подіями української історії.
Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія.
30 січня 2026 року Президент України присвоїв 194-й окремій понтонно-мостовій бригаді Державної спеціальної служби транспорту почесне найменування «Самар».
Сучасне місто Самар засноване у першій половині XVIII століття на землях Вольностей Війська Запорозького Низового на місці однойменного «старинного запорозького містечка», відомого з 1576 року. Вже з середини XVIII століття поселення стає центром Самарської паланки, головним торговельним і релігійним центром Присамарського краю та найбільшим містом Низового козацтва до знищення Запорозької Січі у 1775 році.
Окрасою міста є Свято-троїцький собор, споруджений у 1775–1778 роках за проєктом відомого народного будівничого Якима Погрібняка з брусів дерева без жодного залізного цвяха. На момент побудови він став найбільшим храмом і своєрідним символом Вольностей Війська Запорозького Низового.
Саме ця пам’ятка, що в радянські часи використовувалася під склад, надихнула Олеся Гончара на створення забороненого радянською цензурою роману «Собор». У романі собор є не просто історичною пам’яткою, а виступає символом культурних цінностей народу, духовної єдності поколінь, незнищенності національної пам’яті. Собор встояв під час більшовицьких руйнацій, а роман Олеся Гончара став одним із тих літературних шедеврів, що допомогли зруйнувати радянський союз.
У вересні 2024 року місто Самар повернуло свою історичну назву. Це стало одним з етапів деколонізації, хоча перша спроба повернути це стародавнє запорозьке ім’я була ще в 1917 році. Назва Самар тепер звучить поруч із тими, хто щодня працює для перемоги України.
194-та бригада, що дислокується в Самарі, давно стала для міста не просто військовим підрозділом, а людьми, з якими є справжній зв’язок, взаємна повага і підтримка.
Носити почесне ім’я — це велика честь і ще більша відповідальність. Це обов’язок бути гідними тієї спадщини, що тепер супроводжує щодня.
