Від бабусиної скрині до модного аксесуару: як українська хустка пережила століття
Українська хустка – не просто тканина. Вона зберігає пам’ять про дівочі літа, родинні традиції та старовинні вірування, свята і зміни поколінь. Сьогодні хустка знову стає символом жіночності, національної ідентичності та стилю.
Журналісти MYNIZHYN показують, що хустка – не просто аксесуар, а символ жіночої краси, сили та історії, який живе крізь покоління.
Українська хустка завжди мала два виміри – побутовий і обрядовий. У щоденному житті вона захищала від спеки, вітру та морозу, прикрашала одяг, доповнювала образ. На Лівобережжі дівчата влітку складали хустку навкісь трикутником, обмотували її навколо голови так, щоб тім’я залишалося відкритим, бо «волосся має бути видно». До хустки чіпляли рожу або гілочку барвінку – не просто прикрасу, а знак молодості та краси. Узимку ж вже не зважали на традицію ходити з відкритою головою й закутувалися так само, як молодиці, бо холод диктував свої правила.
Правобережжя в цьому було суворішим: дівчина брала хустку лише у крайньому разі, а якщо вже зав’язувала, то робила це по-дорослому, повністю закриваючи голову, лишаючи лише довгу косу, що мала виглядати ззаду. На півдні України хустка перетворювалася на справжній щит від сонця: білими полотнами обгортали голову так, що інколи ледве виднілися очі. І дівчата, і молодиці під час польових робіт на Херсонщині носили білі хустки – звичай, імовірно, перейнятий у сусідів, але міцно вкорінений у місцевій традиції.
Ще більш виразною хустка була у галицьких селах. Там дівчата зберігали давнє слов’янське вбрання голови – луб’яний віночок, обгорнений хусткою й накритий прозорою білою тканиною, ніби денцем шапки. З-під нього спадали на спину барвисті стрічки і дві коси. Це не просто одяг – це мініатюрна етнографічна вистава, що зберегла образ дівочої краси минулих століть.
Але призначення хустки виходило далеко за межі побуту. Вона була носієм глибокого обрядового змісту. Разом із рушником, хустка супроводжувала людину у ключові моменти життя – від сватання до прощання. Під час сватання дівчина перев’язувала руку парубкові хусткою – як знак згоди, як мовчазну обітницю. У цьому жесті була жіноча рішучість, відповідальність, готовність до нового етапу.
Хустка з’являлася і у миті радості, і в хвилини смутку. Вона могла стати весільним дарунком, пам’яттю про кохання, оберегом у дорозі. На часи козаччини припадає особливо зворушлива традиція: виряджаючи козака в похід, дівчина дарувала йому вишиту хустину. Якщо хлопець повертався – хустка ставала знаком вірності, якщо ні – її клали на його обличчя, оберігаючи від ганьби, від хижих птахів, від чужої руки. А якщо небіжчика ховали з почестями, хустку клали на осідланого коня – як згадку про дівочі руки, що її створили.
Ця традиція глибоко закорінена у символіці української хустки. Вона завжди була знаком любові, шани, пам’яті й жіночої дбайливості. У багатьох селах і сьогодні у старих скринях лежать хустки, які нікому вже не потрібні як одяг, але їх не сміють викинути, бо вони «від мами», «від бабусі», «з весілля».
Важливою складовою цінності хустки було й її художнє оформлення. Колись українські майстрині вишивали їх шовком, сріблом і навіть золотом. Для шовкових вишивок брали найяскравіші кольори: червоний, зелений, синій, жовтий, рожевий. Чорний використо
вували рідко, лише як акцент. Цікаво, що синій ніколи не використовували сам – лише у поєднанні з червоним, бо саме разом ці кольори утворювали гармонію, яку вважали щасливою.
Оздоблення хусток змінювалося разом з епохою. У найдавніші часи переважав геометричний орнамент, побудований на ромбах, трикутниках, зірках та інших прадавніх символах. Але з XVIII століття у моду увійшов рослинний орнамент – стилізовані троянди, гвоздики, васильки. Орнамент розміщували здебільшого у чотирьох кутах і в центрі, створюючи врівноважену композицію. Інколи по краях вишивали китички, що додавали хустці святковості й об’ємності. Особливо цінувалися хустки з вирізними квітами, що нагадували народний живопис.
Українські хустки традиційно були білими. Ця особливість відрізняла їх від багатьох інших слов’янських традицій і навіть дивувала мандрівників, які потрапляли в Україну у XVII столітті. Білий колір у нашій культурі символізував чистоту, світло й духовність, тому хустка була не лише одягом, а й знаком внутрішнього світу жінки. Барвисті хустки, які сьогодні популярні на півдні, прийшли до нас пізніше – від болгарів і сербів, а ті запозичили їх у турків і персів. Але українська хустка як явище – передусім біла, світла, врочиста.
Хустка була й залишається мистецьким твором, витвором жіночих рук, терпіння і смаку. Кожен стібок – це година роботи, кожна квітка – частинка душі, вкладена у тканину. Тому й не дивно, що хустка переживає десятиліття і століття, переходить від матері до доньки, від бабусі до онуки.
Сьогодні, коли молодь повертається до національного одягу, хустка знову стає актуальною. Її носять у поєднанні з пальтами, джинсами, вишиванками, світшотами, вплітають у зачіски, пов’язують на сумки. Те, що колись було буденною потребою або обрядовою необхідністю, тепер перетворилося на модний аксесуар. Але це не просто данина стилю – це спосіб зберегти пам’ять, підкреслити свою ідентичність, нагадати світові, що в українській культурі є речі, які не підкоряються часові.
До Дня української хустки, який відзначають 7 грудня, варто відкрити стару скриню, знайти там свою бабусину хустку, розправити її на світлі. Можливо, колись вона була просто частиною жіночого костюма. А сьогодні вона – місток між поколіннями, символ української стійкості, ніжності та краси, що зумів пройти крізь століття, не втративши сенсу.
Як повідомляв MYNIZHYN, Ніжинський міський громадський банк, одна з найцікавіших фінансових установ ХІХ– початку ХХ століття в регіоні, має свою історію, сповнену несподіваних рішень, амбітних задумів та впливових людей, які формували економічний ландшафт міста.
Джерело: mynizhyn.com
2025-12-06 17:18:19
