«Вояк з крови й кости»: генерал Олександр Греків розплатився за служіння Україні «роками неволі й втраченим здоров’ям»
«Генерал Греків уосібнив в собі всі ціхи начального вождя; послідовний, з далеким стратегічним зором і енергійний, узискав він відразу симпатії армії», — зазначав у статті «Ґенеральна булава УГА» добре обізнаний про історію Української Галицької Армії дописувач журналу «Літопис Червоної Калини» під псевдонімом Олег Ключенко.
«Вже сама постава генерала Грекова вказувала, що маємо перед собою вояка з крови й кости, з його бистрого зору й високого чола промовляла ініціятива, бистрий ум та дар бистрої орієнтації, в його діланнях виявлялася залізна рука», — продовжив він компліментарну характеристику Олександра Грекова у наступній статті «Ґенералітет УГА», опублікованій у тому ж часописі.
Генерал-хорунжий Армії УНР, військовий міністр Української Народної Республіки, головнокомандувач Української Галицької Армії та військовий мемуарист Олександр Греків став одним із гідних наслідування прикладів українських військовослужбовців, про якого з глибокою повагою згадували сучасники та нащадки.
З нагоди 150-річчя від дня народження видатного військовика про його біографію та вагомий внесок у боротьбу за здобуття української держави розповідає АрміяInform.
Нащадок візантійського вельможі
Олександр Греків народився 3 грудня (21 листопада за старим стилем) 1875 року в селі Сопич Глухівського повіту Чернігівської губернії, яке нині належить до Есманьської селищної громади Шосткинського району Сумської області.
Майбутній військовий походив з дворянської родини, яка згідно із сімейними переказами мала візантійське коріння — буцімто засновник роду був придворним Софії Палеолог і прибув до московії 1472 року у складі її почту. Відтак його називали Греком, а нащадків стали іменувати Грековими.
Високий суспільний статус та заможність родини дозволили Олександру Грекову здобути гарну класичну університетську освіту. Після навчання в гімназії юнак закінчив правничий факультет московського університету і мав гарні перспективи на державній службі.
Попри сприятливі можливості для успішної цивільної кар’єри, Олександр Греків обрав військову службу. У 1899 році він закінчив московське військове училище, а 1905 року з відзнакою випустився із санкт-петербурзької Миколаївської академії Генерального штабу.
Брав участь у російсько-японській війні 1904–1905 років та продовжив службу на штабних посадах у російській імператорській армії. 1912 року підготував та захистив дисертацію з історії військового мистецтва, здобувши звання екстраординарного професора, яке можна вважати аналогом звичного нам ступеня кандидата наук.
Потому викладав тактику і військову історію на кафедрі військової історії Миколаївської військової академії Генерального штабу, був старшим ад’ютантом штабів гренадерських і гвардійських дивізій. Серед його вихованців було чимало майбутніх військових, які невдовзі відіграли важливу роль у становленні українського модерного війська.
Фронтовий полковник Першої світової війни
На початку Першої світової війни підполковник Олександр Греків отримав призначення начальником штабу 74-ї піхотної дивізії, яку формували в петербурзі. Частину її становили переважно малонавчені новобранці з міських низів, однак завдяки злагодженій роботі штабу, зокрема Олександра Грекова, вона швидко набула ознак боєздатного з’єднання.
Попри змогу лишатися в тилу, офіцер прагнув перейти зі штабної роботи до стройової служби й неодноразово просився на фронт. Однак лише 1915 року Олександра Грекова відрядили до Лейб-гвардії Єгерського полку і невдовзі перевели до штабу 1-ї Гвардійської дивізії генерала фон Нотбека, який побачив у новоприбулому надійного штабного офіцера та запропонував йому посаду начальника штабу дивізії.
Перше значне визнання Олександр Греків здобув під час боїв у лютому 1915 року в долині річки Ломниця, правої притоки Дністра, що протікає в Івано-Франківській області. Офіцер розробив оперативний план наступу та перебував на передовій під артилерійським вогнем, забезпечуючи координацію частин. Успіх операції — захоплення позицій противника та більш ніж 2,5 тис. полонених — приніс йому орден Святого Георгія 4-го ступеня, одну з найпочесніших відзнак російської армії.
Надалі Олександр Греків служив у складі гвардійських частин, які брали участь у найважчих боях 1915–1916 років — Красноставській битві, обороні Вільно та боях на Стоході. Ці операції стали катастрофічними для імператорської гвардії: деякі полки втрачали до 80% особового складу.
У критичні моменти, коли частини опинялися під загрозою оточення або знищення, Нотбек і Греків вирішували уникати безглуздих фронтальних атак і відводили війська з невигідних позицій, що дозволило зберегти значну частину 1-ї Гвардійської дивізії.
У 1916 році Олександр Греків продовжив службу на Ковельському напрямку, де 1-ша Гвардійська дивізія діяла активніше за інші з’єднання. Вона захопила низку населених пунктів і військові трофеї, проте загальна ситуація залишалася тяжкою, а гвардійські частини зазнавали величезних втрат. За проявлену в цих боях ініціативу та ефективну штабну роботу Олександра Грекова підвищили до звання полковника.
Вибір на користь Української революції
Після падіння монархічної влади в російській імперії Олександр Греків продовжив службу в російській армії. Він не поділяв революційних ідей і намагався стабілізувати ситуацію в Єгерському полку 1-ї Гвардійської дивізії, дисципліна солдатів якого стрімко падала внаслідок загальної політизації армії та підриву авторитету офіцерів.
Влітку 1917 року полк під його командуванням узяв участь у важких боях під Тернополем, де, попри загальну розгубленість російських військ, саме гвардійці спромоглися затримати німецький наступ. Під час цих подій Олександр Греків командував ударними підрозділами, що здійснили рішучий контрвипад. Це був один із нечисленних прикладів успішних дій гвардії в останній рік її існування.
Потому офіцера перевели на штабну роботу — спершу до управління 6-го армійського корпусу. Командувач корпусу генерал фон Нотбек, який добре знав Олександра Грекова, поклав на нього значну частину планування й організації бойових дій. У 6-му корпусі було багато українізованих частин, і саме вони стали опорою для полковника, коли він почав протидіяти впливу більшовицьких агітаторів.
Завдяки опорі на українізовані частини Олександр Греков почав поступово і з часом дедалі рішучіше схилятися до підтримки ідей Української революції. У вересні 1917 року його підвищили до генерал-майора, що підтвердило високу оцінку його роботи в армії.
Радикально на еволюцію поглядів військовика вплинув жовтневий більшовицький переворот у петрограді. Категорично антибільшовицьки налаштований Олександр Греків, проїжджаючи через Київ на шляху до нового призначення в штаб Північного фронту, зустрівся із Симоном Петлюрою і вирішив перейти до українського війська.
У грудні 1917 року офіцер став командиром 2-ї Сердюцької дивізії, але її формування тривало недовго. Через політичні суперечності в Центральній Раді та реорганізацію війська «сердюків» розпустили. Натомість Олександра Грекова призначили начальником штабу Київського військового округу, однак і тут він протримався лічені дні через конфлікт із новим керівництвом військового відомства.
Військовий міністр УНР
На початку 1918 року Олександр Греків тимчасово відійшов від активної служби, але після визволення Києва від російських більшовиків повернувся до столиці й став заступником військового міністра. На цій посаді військовий займався організаційною перебудовою війська, а саме створенням корпусних кадрів і військових шкіл, упорядкуванням обліку майна та відновленням роботи міністерських управлінь.
Після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського Олександр Греків до нової влади не долучився. Причини цього залишаються до кінця не зрозумілі: сам військовик наголошував, що був відсторонений через недовіру, натомість гетьман у спогадах писав про небажання Грекова служити. Лише восени 1918 року, під тиском Національного Союзу, гетьман повернув його до армії — призначив начальником Головного штабу, але вже за кілька днів почалося повстання Директорії, й Олександр Греків перейшов на її бік.
Наприкінці 1918 року Директорія доручила Олександрові Грекову командування Південною групою військ УНР — великим операційним районом із центром на півдні України. Він керував кількома дивізіями, зокрема створеною під його орудою 5-ю Одеською. Втім, потреба в досвідчених військових на вищих щаблях управління була критичною, тож Грекова викликали до Києва, і з 1 січня 1919 року він став військовим міністром.
У цей час Олександр Греків проводив переговори з представниками Антанти, намагаючись здобути зброю та підтримку проти більшовиків. Саме цей епізод став підставою для провокацій: більшовики поширили сфальшований «договір», який нібито підписав Греків. Попри те, що документ не мав жодної юридичної сили, він підірвав довіру частини українських політиків.
Кульмінацією конфлікту став виступ на Трудовому конгресі, де Олександр Греків відкрито заявив про реальний стан армії та загрозу втрати Києва. За кілька тижнів столицю справді було втрачено, але це не змінило ставлення політичного керівництва. У лютому 1919 року Грекова усунули з посади міністра і призначили Наказним отаманом — головнокомандувачем Армії УНР.
На цій посаді він почав масштабну реорганізацію війська, зменшив кількість штабів, запропонував нову структуру бойових з’єднань, зміцнив фронт під Житомиром і Бердичевом. Однак політичні суперечки, конкуренція із Симоном Петлюрою та кампанія дискредитації, яку активно підтримували більшовики, призвели до його відставки. У березні 1919 року керівництво усунуло Олександра Грекова від командування, і невдовзі він виїхав на захід України.
Начальний командант Української Галицької Армії
Олександр Греків прибув до Західно-Української Народної Республіки навесні 1919 року, коли фронт Української Галицької Армії перебував у критичному стані. У війську гостро бракувало досвідчених старшин, а більшість офіцерів були вихідцями з австрійського війська, яке стрімко розкладалося.
Саме тому уряд ЗУНР вирішив покласти командування на Олександра Грекова — генерала Генерального штабу з реальним досвідом великих операцій. Протягом двох місяців він вивчав стан частин, налагоджував роботу штабу та адаптувався до німецькомовного командного середовища, яке успадкувала УГА від Австро-Угорщини.
9 червня 1919 року Євген Петрушевич призначив Олександра Грекова начальним командантом (головнокомандувачем) Української Галицької Армії. Незважаючи на те, що військовик очолював армію менше ніж місяць, саме його прихід став переломним моментом, адже генерал одразу підготував план сміливої контрнаступальної операції — Чортківського наступу.
Ведучи бойові дії в умовах гострої нестачі боєприпасів, техніки та бійців, УГА під командуванням Олександра Грекова змогла визволити значну частину Галичини, зокрема Чортків, Тернопіль, Бучач, Бережани та Броди. Цей прорив, здійснений майже «на багнетах», миттєво підняв авторитет начального команданта серед стрілецтва.
Чортківська офензива стала настільки виразною демонстрацією організаторського таланту Олександра Грекова, що навіть його критики визнавали чіткість побудови операції та здатність генерала швидко орієнтуватися в хаотичній ситуації. Однак, зрештою, наступ зупинився через відсутність налагодженої логістики та гострий брак стрілецьких набоїв.
Затримка під Бережанами дала полякам час підтягти резерви, після чого українські сили знову опинилися в ролі оборонців, і під тиском переважаючого противника були змушені почати відступ до Збруча. Олександр Греків відводив армію на територію УНР, де галицькі частини мали стати підмогою Дієвій Армії УНР у боротьбі проти більшовиків.
У штабах УНР поширилися очікування, що саме Олександр Греків очолить об’єднане українське військо, оскільки його авторитет серед галицьких і наддніпрянських офіцерів був однаково високим. Однак політичний чинник виявився сильнішим за військовий — Симон Петлюра, який і раніше ставився до Грекова з недовірою, побоювався посилення його впливу після переходу УГА на Наддніпрянщину, висунув вимогу усунути генерала від командування.
Відтак 5 липня 1919 року Греків був замінений на посаді командувача УГА й фактично завершив свою участь у визвольних змаганнях. Його кар’єра в українських військах була короткою, але надзвичайно яскравою. Він устиг зупинити розпад частин УНР, запропонував нову організаційну модель війська, а в ЗУНР здійснив найуспішнішу операцію Галицької армії. Чортківський наступ назавжди закріпив за ним репутацію одного з найталановитіших українських воєначальників початку ХХ століття.
Емігрант і політв’язень
З 1920 року Олександр Греків постійно проживав в Австрії, оселившись у Відні. На еміграції він продовжував громадсько-політичну діяльність, ставши одним із засновників Всеукраїнського національного державного союзу — об’єднання українських емігрантів державницького спрямування.
У Відні Олександр Греків видавав газету «Україна», публікував статті на військово-історичні теми, займався громадською роботою. Втім, уже у 1922 році він вирішив відійти від активної політики, розчарувавшись в українських політиках через розбіжності в емігрантських колах, і зосередився на житті приватної особи.
Під час Другої світової війни Олександр Греків підтримував контакти з українським підпіллям. Зокрема, відомо, що він співпрацював з представниками ОУН в Австрії, допомагаючи українським біженцям та військовополоненим. У 1946 році Олександр Греків набув австрійського громадянства, сподіваючись на безпеку в західній зоні окупації Австрії.
Утім, цей крок не допоміг. 21 вересня 1948 року 72-річного генерала було таємно заарештовано радянським СМЕРШем у Відні та вивезено до СРСР. Без відкритого суду, рішенням особливої наради НКВС, Олександра Грекова звинуватили в участі в «антирадянських організаціях» та шпигунстві. В липні 1949 року його засудили до 25 років ув’язнення у виправно-трудових таборах.
Незважаючи на поважний вік, Олександр Греків відбував покарання спочатку в Озерному виправно-трудовому таборі (Озерлаг) у місті Тайшет Іркутської області, а згодом у Норильську за Полярним колом. Лише після смерті Сталіна, за загальною амністією для політичних в’язнів у серпні 1956 року тяжкохворого 80-річного генерала звільнили. Йому дозволили виїхати назад до Австрії, де він возз’єднався з родиною після майже восьми років неволі.
Останні роки життя Олександр Греків провів у Відні, відійшовши від будь-якої політичної діяльності. Попри пережиті випробування, він зберіг ясність розуму і цікавився подіями в Україні. Помер генерал 2 грудня 1958 року у Відні, де й був похований.
Військовий мемуарист
Значний внесок Олександра Грекова в українську історію пов’язаний не лише з його військовою діяльністю, але й з описом подій, в яких йому випало брати участь, у спогадах. Уже на схилі літ, після повернення з радянського ув’язнення, Олександр Греків узявся за перо, аби залишити свідчення про буремні роки визвольних змагань.
Військовик став автором ґрунтовних мемуарів, в яких події 1917–1919 років висвітлено з точки зору безпосереднього учасника подій. Основними працями Олександра Грекова стали «Спогади військового міністра УНР генерала Грекова» та «Весна 1918 року в Україні». Ці твори він написав у 1956–1958 роках, але побачили світ вже після смерті автора — їх частинами опубліковано у Відні та Торонто в 1960-х роках зусиллями української діаспори.
У своїх спогадах військовий детально описує процес українізації військ у 1917 році, перипетії боротьби за владу в Україні, діяльність Директорії, переговори з Антантою, а також перебіг Чортківської офензиви й інших військових операцій. Мемуари Грекова цінні тим, що містять аналіз військово-політичних рішень того часу від професійного військового. Автор не лише констатує факти, а й робить критичні висновки щодо причин поразок і перемог, оцінює дії українського командування і своїх колег-офіцерів.
Мемуари Олександра Грекова стали важливим історичним джерелом, яке дозволяє сучасним дослідникам глибше зрозуміти військові та суспільно-політичні процеси доби Української революції. Науковці відзначають структурованість і ґрунтовність спогадів генерала, зокрема у висвітленні діяльності українського війська та дипломатичних зусиль Директорії у 1919 році.
Особливо ж зворушливо звучать особисті рефлексії генерала. Усвідомлюючи трагізм власної долі, Олександр Греків у післямові до своїх спогадів пише: «За служіння Україні я розплатився роками неволі й втраченим здоров’ям. Але аж ніяк не шкодую про це і готовий вкотре пройти цим шляхом — шляхом випробувань і поневірянь. Заради України».
* * *
Під час підготовки матеріалу, окрім численних публікацій про Олександра Грекова у мережі «Інтернет», використано ґрунтовні статті Ярослава Тинченка «Генерал Олександр Греків: військова діяльність і доля» (З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. 2001. Частина 1. С. 343–415), Наталії Панас «Олександр Петрович Греків: кар’єра українського генерала» (Військово-науковий вісник. 2012. Випуск 17. С. 71‒82) та Владислава Пархоменка «Мемуари генерала О. Грекова як джерело з історії української революції 1917–1921 років» (Література та культура Полісся: збірник наукових праць. Випуск 61. Ніжин, 2011. С. 105–118), а також інші праці цих науковців.
