Ядерні випробування знову на порядку денному: аналіз сучасних загроз від військового експерта

У світі знову заговорили про можливість відновлення ядерних випробувань — теми, яка ще кілька років тому здавалася відлунням холодної війни.

Геополітична напруга зростає, ключові держави переглядають свої стратегічні доктрини, а сигнали про модернізацію ядерних арсеналів стають дедалі виразнішими.

На тлі цих процесів суспільство природно ставить запитання: чи не наближається новий виток ядерного протистояння?

Щоб розібратися, що стоїть за цими тенденціями, чому деякі країни можуть бути зацікавлені в поверненні до випробувань та які наслідки це може мати для глобальної безпеки, ми поспілкувалися з військовим експертом Анатолієм Храпчинським, який поділився історичними паралелями, технічними деталями й оцінкою сценаріїв, що можуть визначити майбутнє.

— Пане Анатолію, що являє собою Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань (ДВЗЯВ/CTBT)? Яка його основна мета і чому він досі офіційно не набув чинності?

— Світ не раз підходив до краю. Куба 62-го, Able Archer 83-го, «помилкові» сигнали систем раннього попередження та кілька хвилин нерішучості, кілька людей, що не натиснули кнопку, і людство ще існує. Мабуть, саме тоді стало зрозуміло, що ядерна зброя не лише стримує, вона робить цивілізацію заручницею власної випадковості.

І саме тому з’явився Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань (CTBT), документ, який мав зупинити будь-які ядерні вибухи. Його сенс був простий — якщо ти не можеш випробувати нову боєголовку, ти не можеш створити новий тип зброї. Стримування не зникає, але гонка розвитку суттєво сповільнюється.

Та парадокс у тому, що CTBT існує і водночас не діє. Щоб він набрав сили, його мають ратифікувати 44 держави, що володіють ядерними технологіями. Кілька ключових гравців — а це США, Китай, Індія, Пакистан, Ізраїль, Іран — підписали, але не ратифікували, з міркувань «потрібна свобода маневру», стратегія «ядерної двозначності». Іран, наприклад, не має зброї, але підписав, не ратифікував та тримає як елемент торгу.

Договір завис у повітрі. Але при цьому світ фактично живе в епосі ядерної тиші, підземні вибухи зникли, атмосферні підриви стали табу, а будь-яку детонацію сьогодні почує глобальна мережа моніторингу CTBTO, і від цієї моніторингової системи неможливо приховати навіть вибух під товщею скель чи на дні океану.

Тому сьогодні якщо і випробовують боєголовку, то це максимум субкритичні випробування, «ядерні тести без ядерного вибуху». А здебільшого відбувається випробування носіїв, ракет, траєкторій наведення, способи прориву ППО. До речі, застосувати ядерну авіабомбу, влітаючи в зону дії противника, — це минуле століття.

Сучасна ядерна мова — це дальність, точність, платформа запуску. І тут детонувати не обов’язково, достатньо показати можливість. І саме тому нинішні заяви про «ядерні випробування» звучать голосно, але вибухів немає, світ давно зрозумів, що тут помилка дорожча за перемогу.

— Яким був період активних ядерних випробувань у ХХ столітті і як вони вплинули на розвиток ядерної зброї? Яка взагалі історія проведення подібних тестів, що вам про них відомо?

— Період активних ядерних випробувань тривав від 1945-го до кінця 1990-х. Тоді світ ніби намагався зрозуміти власну межу, пустелі Невади, атоли Муруроа, степи Семипалатинська і полігони Нової Землі бачили 2056 ядерних вибухів. США —1030, СРСР — 715, Франція — 210, Британія і Китай по 45, а пізніше Індія, Пакистан і КНДР додали свої.

Це була епоха, коли людство вчилося керувати зброєю кінця світу, відкриваючи нові конструкції, випробовуючи потужності, нарощуючи спроможності. Та з часом прийшло розуміння, що вибух — занадто дорога відповідь, і можна зберігати потенціал, не руйнуючи планету.

І все ж історія знає лише два моменти, коли ракета справді несла бойову ядерну боєголовку і вибухнула. СРСР у 1961 році запустив Р-13 із підводного човна біля Нової Землі, заряд близько однієї мегатонни, дальність польоту приблизно 350–500 км. США у 1962-му провели Frigate Bird, підводний човен USS Ethan Allen випустив Polaris A-2, яка пройшла майже 2000 км і детонувала над полігоном в Тихому океані.

І все це відбувалося в епоху великих воєн і глобальних нервових зривів. Карибська криза, війна у В’єтнамі та Афганістані. Усі ці конфлікти були непрямими, але ядерний меч висів над ними кожної хвилини.

— З 1996 року більшість країн дотримуються мораторію на ядерні випробування. Чому саме зараз відразу низка очільників держав з так званого нуклеарного клубу порушила питання про повернення до випробувань?

— Ніхто з ядерних держав прямо не говорить про повернення до реальних ядерних вибухів, бо всі розуміють ціну помилки. Водночас випробування носіїв, модернізація ракетних систем, субкритичні експерименти з матеріалами ніколи не припинялися.

Тому, на мою думку, на тлі «виття з боліт» щодо підтримки України, нинішні заяви лідерів це не про бажання «підірвати», а про психологічні сигнали, про демонстрацію рішучості, про спробу нагадати, що ядерний потенціал не зник.

— Останні заяви росії викликали занепокоєння щодо можливого відновлення випробувань саме країною, яка найбільше погрожує всьому світу своєю ядерною «дубиною». Що, на Вашу думку, є основною військовою або політичною мотивацією москви для такого кроку?

— Останні заяви москви про можливе повернення до ядерних випробувань — це вже не про силу, а про страх. Серед ядерних держав саме росія практично не проводила субкритичних випробувань від початку 2000-х, тоді як США, Китай, Франція та інші постійно оновлювали моделювання та перевірку матеріалів.

Це означає, що кремль не впевнений у реальній працездатності власних боєголовок, у тому, що ядерний арсенал, яким він погрожує світу, насправді здатний спрацювати в умовах запуску.

Додайте до цього те, що Україна послідовно демонструє вразливість російських стратегічних об’єктів, від авіабаз до штабів та оборонної інфраструктури, і вся ядерна риторика путіна починає звучати не як шантаж, а як нервовий крик держави, яка боїться виявитися блефом. Саме тому росія так голосно погрожує, бо сумнівається у власних спроможностях.

— А наскільки насправді ядерні держави потребують відновлення випробувань, враховуючи сучасні технології комп’ютерного моделювання (симуляції) для підтримки надійності свого арсеналу?

— Сучасні ядерні держави не потребують повернення до вибухів, щоб підтримувати працездатність свого арсеналу. Комп’ютерне моделювання, субкритичні експерименти й аналіз матеріалів дають можливість «перевіряти» боєголовки, не піднімаючи в повітря радіоактивний пил.

Тому сьогодні мова не про фізику, а про психологію сили. Ядерні випробування у XXI столітті перетворилися на ритуал демонстрації, адресований розвідкам інших держав: «Подивіться, у нас працює. Ми оновили. Ми можемо».

Це не про те, щоб противник зафіксував у своїх супутниках, телеметрії та звітах аналітиків, що держава здатна зробити те, що обіцяє.

— Як саме відновлення ядерних випробувань вплине на режим нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ/NPT)? Чи призведе це до нової гонки озброєнь?

— Якщо хоч одна ядерна держава справді повернеться саме до вибухів, це буде удар не по технологіях, а по системі стримування, яку світ будував десятиліттями. Договір про нерозповсюдження (ДНЯЗ/NPT) працює не тому, що він ідеальний, а тому, що тримається на довірі до того, що великі гравці стримують себе. Якщо ця довіра падає, відповідно падає вся архітектура безпеки.

У цьому сенсі відновлення вибухів відкриває двері для нової гонки озброєнь, але вже не такої, як у ХХ столітті. Тоді гонка була про «хто більше і сильніше». Тепер вона буде про «хто зважиться першим переступити межу».

Країни з пороговим потенціалом, як-от Іран, Південна Корея, раптом отримають політичне виправдання для «переоцінки своїх стратегічних потреб». І головне: повернення до випробувань не просто «відновлює гонку», воно знімає останню моральну заслону, яка досі утримувала людство від реального застосування зброї.

— Наскільки реальний сценарій, за якого будь-яка з дев’яти ядерних держав (особливо росія, США чи Китай) найближчим часом відновить повномасштабні випробування? Адже, за оцінками деяких експертів, тут мова може йти не лише про значні фінансові витрати, але й доволі тривалі терміни підготовки до таких дій.

— Формально ДНЯЗ/NPT не забороняє окремі випробування, його ядро — тристороння архітектура, де п’ять ядерних держав із правом на наявність зброї зобов’язуються рухатися до роззброєння, неядерні держави погоджуються не шукати зброю, і доктрина гарантій МАГАТЕ. Тому реальність ДНЯЗ/NPT тримається на довірі й нормі.

Нагадую що інструментальна діагностика й мережа моніторингу CTBTO дають рішення, яких у 1960-му не було. Тому з технічної точки зору не треба повертатися до вибухів. Натомість потрібно відновити інфраструктуру, персонал і політичну згоду, а це не справа одного дня.

Саме тому відновлення повномасштабних підривів вимагатиме років підготовки, мільйонів, а швидше за все, сотень мільйонів доларів на модернізацію полігону, тестового обладнання й відновлення навичок персоналу. При цьому існують серйозні практичні бар’єри у вигляді деградації інфраструктури, втрат експертів, екологічних та безпекові ризики, а головне — це величезні політичні наслідки.

Саме тому ймовірність негайного, масового відновлення вибухових тестів у США/рф/Китаю мала, але середньотермінова ймовірність зростає, якщо лідери вирішать цинічно використати тест як політичний сигнал.

Росія вже офіційно попросила розробити пропозиції щодо можливого відновлення тестів, що показує реальний політичний крок, але не еквівалент до моментального підриву.

У кремлі підкреслюють, що, мовляв, «ми зробимо це, якщо США зроблять першими», що перетворює питання на дзеркальну дипломатію й психологічну гру. І якщо одна зі сторін почне, інші будуть відчувати тиск «вирівняти».

— Якими можуть бути наслідки відновлення ядерних випробувань для міжнародної безпеки?

— Відновлення ядерних випробувань стане не «сигналом сили», а крахом останнього запобіжника. Як бачимо, світова стабільність тримається не на папері договорів, а на негласному правилі, ми не торкаємося кнопки, навіть у навчаннях.

Якщо одна держава повернеться до вибухів, інші побачать у цьому дозвіл переглядати власні програми, і це запустить не класичну гонку озброєнь, а гонку нервів і політичних демонстрацій, де кожен тест — це шантаж, а кожен сигнал — потенційна ескалація. Як наслідок зникне довіра до стримування, посилиться спокуса створювати «порогові» арсенали.

— Як відновлення ядерних випробувань може позначитися на країнах, зокрема й Україні, що не мають ядерної зброї?

— На мій погляд, відновлення ядерних випробувань відкриває дорогу для спокус швидко стати ядерною державою, але чи дасть це справжню недоторканність? Ні.

Натомість набагато розумніша інвестиція в інструменти асиметричної війни, вони дають руйнівний ефект тут і зараз, значно дешевші й екологічно безпечніші, і найголовніше — їх можна швидко розгорнути та еволюціонувати без перетворення країни на міжнародного ізгоя.

Тож, підсумовуючи, давайте нарешті зрозуміємо, що за гучними словами про «відновлення випробувань» приховано не прагнення до миттєвого вибуху, а театралізована перевірка носіїв і психологічний шантаж, бо реальні ядерні підриви вимагають років підготовки й мільйонних інвестицій, і ніхто серйозно не повертався до цього з кінця холодної війни.

Натомість світ уже змінився, і справжня загроза сьогодні — це не мегатонни, а дешеві гібридні інструменти, що за відносно невеликі кошти можуть паралізувати інфраструктуру й створювати непропорційний ефект, від зупинки авіаційного сполучення до руйнування НПЗ чи втраті стратегічних бомбардувальників.

Тому відповідь має бути не в гонитві за старим вибухом, а в розумній, швидкій інвестиції в протидію та асиметрію.