Які інструменти захисту своїх прав отримають військові зі створенням Офісу Військового омбудсмана. Інтерв’ю з Ольгою Решетиловою

«Військовослужбовці апріорі обмежені у своїх правах і свободах. Це означає, що їм потрібні додаткові інструменти захисту. І саме цим інструментом має стати Офіс Військового омбудсмана. І ми готові відстоювати права кожного військовослужбовця».

Це слова Ольги Решетилової, яку нещодавно призначили Військовим омбудсманом. У вересні 2025 року Президент підписав Указ про створення Офісу Військового омбудсмана, а у жовтні пані Ольгу призначили на посаду. До цього з грудня 2024 року вона була Уповноваженою Президента з питань захисту прав військовослужбовців та членів їхніх родин.

Що зміниться із запровадженням Офісу Військового омбудсмана? Коли він зможе повноцінно запрацювати? З якими проблемами військові найчастіше звертаються? Та що потрібно зробити, аби військо стало людиноцентричним?

Про все це читайте в інтерв’ю Ольги Решетилової сайту АрміяInform.

Пані Ольго, приблизно 10 місяців ви були уповноваженою Президента з питань захисту прав військовослужбовців та членів їхніх родин. Що змінюється з появою Офісу Військового омбудсмана? Якою бачите філософію цього Офісу та якого результату плануєте досягти?

Насамперед, якщо порівнювати з посадою Уповноваженого Президента, то це абсолютно різні статуси. Зараз ми будемо діяти як допоміжний орган Президента — державна установа з визначеними повноваженнями, завданнями, функціями. Уповноважений Президента більшою мірою має дорадчу функцію. Координація, наради, підготовка рекомендацій. І коли з моєї власної ініціативи відкрили пошту для звернень військовослужбовців в Офісі Президента, то ці звернення опрацьовувалися так, що я писала, наприклад, листи або телефонувала командирам, командувачам різних рівнів, різним посадовцям з проханням сприяти, допомогти, звернути увагу. Тобто я не могла нічого вимагати, не могла надавати конкретних пропозицій і вимагати їхнього виконання.

Тепер у мене такі повноваження будуть, як тільки запуститься Офіс Військового омбудсмана. Насамперед це проведення перевірок у випадку виявлення порушень прав військовослужбовців. Перевірки закінчуються висновками. Висновки надаються командирам, командувачам різних рівнів або посадовцям. І їм дається конкретний час на вжиття заходів.

«Військовий омбудсман зможе накладати адміністративну відповідальність на посадовців, які порушують права військових»

Тобто вони обов’язково мають на це відреагувати?

Так, обов’язково. Зараз у нас в Парламенті супровідний наш законопроєкт, який надає правовий інструментарій Військовому омбудсману. Військовий омбудсман зможе накласти адміністративну відповідальність на посадовців. Не тільки на командирів і загалом військовослужбовців, а й на посадовців усіх державних органів. Голови ОВА, органи місцевого самоврядування, міністри. Будь-хто може отримати адміністративну відповідальність. Через суд, звичайно. У нас є судова гілка влади, яка має ухвалювати рішення. Але адміністративні протоколи складатиме Військовий омбудсман.

По суті, вам дають реальні важелі впливу?

Так, це доволі дієві важливі важелі. І це неможливо порівняти із тим, що є в Уповноваженого Президента. Ясно, що місце в Офісі Президента, а також ця частинка в назві посади, вона доволі впливова, і всі реагували й не могли не реагувати на мої прохання чи пропозиції. Але якби все так тривало і надалі, воно б було до пори до часу, поки б посадовці не зрозуміли, що насправді Уповноважений не має жодних правових інструментів впливу. Тому така була домовленість із Президентом. Спочатку він призначає мене уповноваженою, аби я розробила відповідну нормативну базу. Ми розробили закон, протягнули його через Верховну Раду. Було складно, але ми це зробили.

Щось близько тисячі правок було?

899 правок. Частину правок ми прийняли. Частина з них справді була конструктивна. Частина доволі суперечлива. Наприклад, нам у закон вписали відповідальність за так званих конфідентів — людей, залучених до Руху опору на окупованих територіях. Я розумію, що це дуже важливо, тому що по них немає жодного законодавства і фактично за дотримання їхніх прав ніхто не відповідальний. Глобально ними ніхто не займається.

Але для мене зараз це виклик, як захистити права цих людей. Ми вже думаємо. Вивчаємо законодавчу базу, міжнародні практики, що було зроблено до цього. І так, треба думати, як рятувати тих людей на окупованих територіях, які залучені до Руху опору.

Процитую частину вашого останнього посту в соцмережах, який я бачив: «Насправді, ніхто у світі не знає, як розбудувати систему захисту прав людини та управління людським капіталом». А ви знаєте, маєте своє бачення?

Скажімо так, розбудова системи управління людським капіталом — це не зовсім моя компетенція. Тобто це не мандат Військового омбудсмана. Я можу пропонувати з точки зору дотримання прав людини, як це краще зробити, але насправді це політика Уряду і Міністерства оборони.

А як досягти людиноцентричності?

А як досягти цієї людиноцентричності — це дуже хороше питання. Ми можемо довго про це говорити, але без світоглядних змін в головах військовослужбовців, командирів, командувачів і всього суспільства цього досягнути неможливо. Світоглядні зміни — це дуже тривалий процес. Це робота з емоційним, психологічним станом, це освіта. Це нові практики, тому так, ми над цим будемо працювати, ми вже над цим працюємо. В принципі, держава над цим працює останні 10–11 років, і це буде відбуватися поступово.

«Права людини — це не якась аморфна історія, це доля кожної людини»

Разом з тим, мені здається, що до моменту мого призначення мало в кого взагалі в Силах оборони було розуміння, що таке правозахист. Захист прав військовослужбовців записаний в обов’язках багатьох посадовців Сил оборони. Це обов’язок кожного командира. За це відповідають командувачі, за це відповідає Міністр оборони, його заступники, за це відповідає Військова служба правопорядку і так далі. Проте ніхто з них до кінця не розумів, що таке правозахист. Тобто, наприклад, у мене була дискусія з начальником ВСП. Коли я до нього зверталася по конкретних військовослужбовцях, а він мені каже: «і що, ми так будемо за кожне «сонечко» «впрягатися?»

Так, тому що основа правозахисту — це захист кожного, життя кожної людини. І так ми будемо «впрягатися» за кожне «сонечко», якщо його права порушуються. Звісно, «сонечко» я в лапки беру, і зовсім не маю на увазі знецінення військовослужбовців. І ми «впрягатимемося» за кожного. Тому що це є основа прав людини. Тому що права людини — це не якась аморфна історія, це доля кожної людини.

Важливий кожен і кожна. І от навіть ті наші останні спецоперації, які відбулися за моєю координацією, коли ми витягали з окупації військовослужбовців, які там перебували понад три роки. Про них знали, рідні зверталися. Ну, не про всіх. Один справді вважався зниклим безвісти, і про те, що він живий і в рабстві, знало буквально дві людини. Але про інших знали. Рідні зверталися в різні інстанції, але просто ніхто не хотів в це «впрягатися». Для мене кожен із цих військовослужбовців важливий. Мені дуже важливо, що ми це зробили. Ми показали, що «врятувати рядового Райана» — це не якесь голлівудське кіно. Це можуть робити українські спецслужби, це може робити українська держава. І українська держава буде боротися за кожне життя.

Це принцип, на основі якого ми будемо будувати нашу роботу. Це я так довго відповідаю на ваше питання, як побудувати цю систему управління. Я не знаю, можливо, я вам зараз не скажу конкретний інструментарій, бо ми будемо його формувати вже по ходу роботи, але є фундамент — це важливість життя і долі кожного військовослужбовця.

«У нас було вже три успішних спецоперації з евакуації військових та їхніх рідних з окупованих територій»

Якщо вже заговорили за цю унікальну рятувальну операцію. Можете про неї більш детально розповісти?

Загалом було вже три спецоперації з евакуації, до яких я мала честь бути причетною. Дві у нас було по військовослужбовцях і одна по родині військовослужбовиці. Остання взагалі дуже цікава історія. Військовослужбовиці російські спецслужби прислали фото з її мамою. Просто стоїть ефесбешник та обіймає її маму з пістолетом. І військовослужбовиця звернулася по допомогу. Спецзагін «Янголи» дуже швидко евакуював всю її родину. Батька, брата і маму. І це лише одна з багатьох їхніх спецоперацій.

Інші — саме щодо рятунку військовослужбовців. Я не можу багато деталей розкривати, можу тільки сказати, що для мене це одне з пріоритетних завдань. Мені важливо, щоб ми говорили не тільки про тих, кого ми визволяємо з полону. Не тільки про тих, що зникли безвісти, а й про тих військовослужбовців, які опиняються в таких складних обставинах теж внаслідок бойових дій.

Коли ми говоримо про цю першу операцію, то там військовослужбовці були поранені й залишалися в лікарні на момент окупації міста. І їх переховували місцеві. Якщо ми говоримо про цю третю спецоперацію, то там колаборант забрав військовослужбовця з полону і тримав його у себе в рабстві. Це такі скрутні обставини, які не надають військовослужбовцю статус військовополоненого.

І через це вони не є відповідальністю Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. Але вони є відповідальністю нашого командування. Це наші люди, наші військовослужбовці, за долю яких ми відповідальні.

І це просто велике щастя, що в нас є такий спецзагін «Янголи». Насправді я підключилася тільки зараз, а вони цим займаються вже не перший рік. І, здається, 90 людей вони вже евакуювали з окупації та з території російської федерації. Це, мені здається, такий сучасний вид розвідки, яку мало хто у світі має, чим Україна реально має пишатися. Люди з настільки нестандартним мисленням і можливостями знаходити виходи там, де, ну, здавалося б, їх нема. І от я реально пишаюся ними, пишаюся цими трьома спецопераціями.

«Офіс Уповноваженого Верховної Ради не може займатися питаннями службової діяльності, а ми можемо»

Повернімося до питань діяльності Військового омбудсмана. В Україні є Уповноважений Верховної Ради з прав людини. Наразі це Дмитро Лубінець. Чи не перетинається ваша та його діяльності? Чи є якийсь розподіл — хто і з якими питаннями може звертатися до вас, а хто до пана Лубінця?

Це була одна з тем жвавих дискусій у Верховній Раді. Адже в Конституції зазначений Уповноважений парламенту, який, в принципі, відповідає за дотримання прав людини в усій державі, зокрема в Силах оборони.

Вже після певних дискусій ми просто з Дмитром Валерійовичем сіли вдвох і проговорили чесно, хто чим займається. Його офіс не займається питаннями службової діяльності. Це стосується не тільки військової служби, а, наприклад, державної служби. Якщо звертається до нього посадовець або військовослужбовець з питанням своєї службової діяльності, вони відповідають, що це не в межах їхніх компетенцій.

Завдання Військового омбудсмана, власне, в тому, щоб розв’язувати питання військової служби. Це принципова різниця. І це те, де ми точно розходимося. Загальний нагляд за дотриманням прав людини — це те, чим займається Уповноважений Верховної Ради. Ми, як фактично вертикаль Верховного Головнокомандувача, включені в процеси ухвалення рішень. Ми їх контролюємо, ми їх імплементуємо разом із Силами оборони. Військовий омбудсман є суб’єктом Закону про національну безпеку. Тобто там через кому: РНБО, Військовий омбудсман. У вертикалі Верховного Головнокомандувача ми такий наглядовий орган, який, в принципі, включений у процес імплементації рішень в тому числі.

До речі, я буквально два тижні тому повернулася з Південної Африки, де був міжнародний форум військових омбудсманів. Він називається International Conference for Ombuds Institution for the Armed Forces. І там були кілька країн, які були представлені й парламентським омбудсманом, і Військовим омбудсманом. Наприклад, Нідерланди. У них є генеральний інспектор і є парламентський уповноважений з прав людини. І так само Україна була представлена Уповноваженим Верховної Ради й Військовим омбудсманом. І це абсолютно нормально. Тобто це відповідає міжнародним стандартам. Просто ми вибрали таку модель, яку ми можемо собі дозволити під час воєнного стану, коли ми не можемо вносити зміни до Конституції.

Звичайно, в ідеалі, Військовий омбудсман мав би мати конституційний статус. Але нині ми цього не можемо зробити. На жаль, адвокація правозахисних організацій до 22-го року не дала результату. Ми намагалися внести Військового омбудсмана ще коли ухвалювався Закон про нацбезпеку у 18-му році. Але нам не вдалося. Повномасштабне вторгнення остаточно показало необхідність цього інституту. Президент розуміє цю необхідність, і от він зробив це завдання пріоритетом своїм на 25-й рік і його реалізував.

«Військовослужбовці апріорі обмежені у своїх правах і свободах. Це означає, що їм потрібні додаткові інструменти захисту»

Якщо так умовно казати, допоки людина не у війську, не в статусі військовослужбовця, всі питання можна скеровувати до Уповноваженого Верховної Ради. Якщо ж людину мобілізували або вона прийшла добровільно, отримала статус військовослужбовця, то питання щодо захисту прав — це вже ваше завдання?

Від моменту наказу про зарахування і до моменту наказу про звільнення.

А робота з ветеранами?

Якщо ми говоримо про питання ветеранів, то все, що стосується періоду проходження їхньої військової служби, так, можна звертатися. Все, що у цивільному житті ветерана — у нас є, знову таки, Уповноважений, у нас є Міністерство у справах ветеранів, це вже їхнє завдання. Я поясню, чому. Тому що і військовозобов’язаний, і ветеран — це цивільні особи, які можуть користуватися всіма правами й свободами, якими користуються цивільні громадяни. Військовослужбовці апріорі обмежені у своїх правах і свободах. Це означає, що їм потрібні додаткові інструменти захисту. Вони не можуть скористатися всіма тими правами, якими користуються цивільні особи. Власне для цього, на цей період, у них є додаткові інструменти.

Президент вже підписав укази й про створення Офісу Військового омбудсмана, й про призначення Вас Військовим омбудсманом. Але у своєму дописі на Facebook ви написали: «Офіс розпочне свою роботу наступного дня після офіційного оголошення в „Урядовому кур’єрі“ або „Голосі України“. Але найближчим часом ви цього оголошення не побачите». Можете пояснити чому? Та коли Офіс зможе повноцінно запрацювати?

Створення нової державної установи — це тривалий процес. Я можу дуже довго перераховувати кроки, які нам потрібно зробити і які робляться зараз, але швидше, ніж воно відбувається, я не можу зробити. Наприклад, нам необхідно призначити керівника апарату. Фактично я, як посадова особа, як керівник Офісу Військового омбудсмана, не можу просто взяти й призначити людей на посади без керівника апарату.

Спочатку мені треба призначити керівника апарату, який принесе мені на затвердження штатний розпис. Я його затверджую, і тоді тільки керівник апарату починає призначати людей на посади. Всі посадовці категорії А і Б повинні пройти спецперевірку. От зараз ми беремо керівника апарату і відправляємо на спецперевірку. У мене спецперевірка тривала тиждень. І це дуже швидко. Тому що всі розуміли важливість, і дуже швидко це відбувалося. Ми сподіваємося, що всі інші теж швидко пройдуть, але це час. Окрім того, зараз ми вже зареєстрували юридичну особу, триває відкриття рахунків в казначействі. Словом, я можу дуже довго перераховувати всі бюрократичні процедури, які потрібно зробити, і ми їх робимо якомога швидше, але все одно це час.

«Ми хочемо, аби в Офісі працювали в тому числі військові. Нам потрібен їхній досвід та розуміння процесів всередині військового організму»

Плюс у законі в нас записано, що Офіс Військового омбудсмана може запустити свою роботу після того, як буде набрано щонайменше 30% персоналу. І набрати цих людей — це теж виклик. Тому що хочеться набрати найкращих. При тому дефіциті людського потенціалу, який ми на сьогодні маємо в країні, це непросто. Плюс ми б хотіли, щоб у нас були в Офісі омбудсмана військові посади. Але для цього потрібно внести зміни в один з Указів. Це ще один виток роботи. Загалом запуск нової державної установи — це дуже велике коло бюрократичних процедур, які ми мусимо пройти.

Ви сказали, що хочете, аби в Офісі Військового омбудсмена були військові.

По-перше, мені дуже потрібен досвід військовослужбовців. Їхнє розуміння процесів всередині військового організму. Елементарно для розуміння, де і що можна заховати в службовому розслідуванні чи службовій перевірці. Вміння комунікувати на рівних з військовими посадовцями також дуже важливо.

Друге, це все-таки Офіс Військового омбудсмана. Звичайно, ми установа цивільного демократичного контролю, але тим не менш, ми суб’єкт сектору національної безпеки. І ми хоча б частково маємо складатися з військових.

Ну і, третє, це дуже прагматична і меркантильна річ — найкращі люди нині у війську.

Перерахуйте основні проблеми, з якими військові наразі звертаються до Військового омбудсмана (як військові, так і члени їхніх родин). Якими ви бачите шляхи вирішення цих проблем? Чи в кожній ситуації потрібен індивідуальний підхід, або щось можна вирішувати змінами в системі тощо.

Спектр проблем насправді дуже різний. Але кожне конкретне звернення дуже часто призводить до того, що ми бачимо системну проблему. Зокрема, звертаються з ненаданням медичної допомоги, або неякісним медичним забезпеченням. Ненаправленням на ВЛК, на лікування.

Звертаються про ненадання відпусток, довготривале перебування на позиціях, відсутність ротацій. З проблемами переміщення між підрозділами. Звертаються рідні зниклих безвісти через проблеми в комунікації з військовими частинами. Там не надається повна інформація, а військові частини неправильно розуміють нормативну правову базу щодо роботи з рідними зниклих безвісти, військовополонених і загиблих.

«Армія — це система, і тут не повинно бути настільки сильного впливу людського чинника»

Власне, це такий основний перелік. Часто бувають питання грошового забезпечення, соціальних гарантій. Ми так чи інакше впираємося в якісь системні проблеми, які потребують нормативно-правових змін, або потребують роз’яснень. Досить часто військові частини кожна по-своєму трактує якийсь законодавчий чи нормативно-правовий акт. Багато залежить від людського чинника.

Тобто є юрист в частині, який вважає, що має бути саме так, і йому все одно, що там розказує Міноборони чи Військовий омбудсман. Буквально нещодавно в нас була з однією з бригад ДШВ дуже серйозна дискусія. Юрист неправильно протрактував один з нормативно-правових актів, і родини зниклих безвісти, йдеться про понад 300 родин, залишалися без виплат протягом тривалого часу.

Тобто, якщо ми говоримо про систему, а армія — це система, то тут не повинно бути настільки сильного впливу людського чинника. І є рамки, є роз’яснення, і люди повинні слідувати цим роз’ясненням.

Як це зробити — це складне питання. Мені б хотілося, щоб ось ці питання грошового забезпечення, соціальних, правових гарантій взагалі не доходили до Військового омбудсмана. Це ті питання, які структура може вирішити внутрішньо.

Скажімо, у Міноборони є Головне управління захисту прав військовослужбовців, яке ми створили десь за рік до того, як почали розробляти закон про Військового омбудсмана. І вони доволі ефективні. Вони налагодили системну роботу й, в принципі, можуть внутрішньо вирішувати дуже велику кількість питань.

Мені б дуже хотілося, щоб така сама структура була в Міністерстві внутрішніх справ, СБУ, СЗР й інших військових структурах.

Це має бути така піраміда, умовно кажучи. У Військового омбудсмана мають бути підрозділи для взаємодії в кожній військовій структурі, які, в принципі, повинні бути фільтром. Вони ось цей потік звернень, які не потребують глобальних системних рішень, можуть на себе забирати. Військовий омбудсман повинен працювати над системними рішеннями, бачити глобальні проблеми, вирішувати якісь, ну, кричущі порушення.

І ясно, що так одразу не буде. Сьогодні до мене йде все. Я б дуже хотіла, щоб Військовий омбудсман не захлинувся в цьому потоці.

Ясно, що перший час нам доведеться розгрібати, але ми будемо налагоджувати взаємодію так, щоб система сама намагалася розв’язувати свої проблеми, сама виправляла свої помилки.

«Основа більшості проблем, з якими звертаються військові — це брак особового складу»

Чи бачите ви якісь варіанти розв’язання таких проблем, як тривале перебування на позиціях, з переведенням і тому подібне? Бо причини цих проблем значно глибші, ніж просто небажання командирів.

Почнімо з основи основ — це брак особового складу. Для того, щоб була можливість ротацій, переведень, відпусток, лікування і так далі, треба берегти людей й треба їх мотивувати. Мотивувати не йти в СЗЧ, мотивувати приходити до вас у підрозділ служити, мотивувати виконувати завдання і накази. Начебто це така банальна річ, про яку постійно говорять, але тут ми підходимо до питання лідерства командирів, умов служби й інших глобальних речей. І вони за день не вирішуються.

Підготовка командира — це роки. На щастя, тільки завдяки тому, що не всі ті командири, які пройшли 2014 рік, пішли з армії, коли була криза у 2017–2019 роках. Тільки через те, що деякі залишилися і продовжили рости кар’єрно, ми маємо досвідчених і якісних командирів і втримали лінію фронту.

Над цим треба далі працювати. Треба працювати над питанням військового лідерства, треба говорити про клімат у підрозділах. Це дуже важливе питання, яке залежить не тільки від вищого командування. Клімат у взводі залежить від кожного військовослужбовця, від його вмінь і навичок вирішувати конфліктні ситуації. Від його мотивації від самого початку служби, з яким настроєм він прийшов у цей підрозділ. Величезний комплекс питань, тут є над чим працювати.

І коли ми з цієї точки зору подивимося, як мотивувати людей залишатися, як мотивувати людей приходити в підрозділи, тоді ми будемо вже говорити про можливість цих ротацій.

Брак особового складу — це основне, але питання не тільки в цьому. Питання також у тому, що ротації, наприклад, здійснювати надзвичайно небезпечно.

От у мене була одна скарга. У Харківській області військовослужбовці з квітня перебували на позиціях. Вони втратили по 30 кг ваги. Якщо подивитися їхні фотки, то вони десь дуже схожі на тих військових, яких ми повертаємо з полону. Ми почали займатися питанням їхнього виведення. Я практично щодня була на зв’язку з командирами, доповідала Головнокомандувачу, Головнокомандувач особисто включався, але проблема була в тому, що, по-перше, треба було поліпшити оперативну обстановку. Відсунути лінію фронту, щоб була можливість їх забрати з тих позицій. Але навіть коли одна з найкращих, на мою думку, бригад зайшла туди, вирівняла лінію фронту, дійшла до цих військовослужбовців, все одно не було можливості їх вивезти. І от тільки тепер, з погіршенням погодних умов, здається, позавчора мені доповідали, що вони всі вийшли без втрат. З квітня. При тому, що цим займалися всі. Це було на контролі у всієї вертикалі, від командира роти до Головнокомандувача.

Я просто щодня діставала цим питанням всіх. Але це зайняло от стільки часу. Тому що війна змінюється. «Кіл-зона» розширюється, ворог це розуміє і контролює всі шляхи логістики. Що ми можемо зробити в цій ситуації?

«Потрібні зміни у підготовці військовослужбовців. Мені здається, що зараз відсутня життєво важлива частина навчальної програми — це скіли виживання»

Мені здається, що тут потрібні зміни до підготовки військовослужбовців. Стрільба — важливо, кидати гранати — важливо, на БЗВП все, що ми навчаємо військовослужбовців, — це дуже важливо, але, мені здається, відсутня життєво важлива частина навчальної програми — це скіли виживання.

Як виживати в нинішніх умовах? Вони фактично сидять в норі, якщо це міські бої, то підвал. Дуже часто навіть самі, по одному. Може навіть так статися, що побратим загинув. Як в цих ситуаціях елементарно справляти фізіологічні потреби, як тримати себе в тонусі, як не з’їхати з глузду. Це все важливі речі, яких потрібно навчати й до яких потрібно готувати. І в такі моменти я згадую бригаду, яка на сьогоднішній день з дотримання прав військовослужбовців для мене є одним з еталонів. І от вони на адаптаційних курсах після БЗВП саме до цього готують. Вони вивозять військовослужбовців і селять в бліндажі, в умовах, наближених до тих, в яких їм доведеться перебувати під час виконання бойового завдання.

Вони дають їм можливість звикнути до цього. Пояснюють, як елементарно облаштувати буржуйку під землею, так, щоб не було видно з тепловізора зверху. Як вибігти правильно та отримати доставку з дрона, щоб не попастися під FPV.

Тобто багато таких елементарних, здавалось би, навичок, до яких треба готувати й фізично, і психологічно. І мені здається, що така зміна парадигми підготовки мала б збільшити, зокрема, й виживаємість військовослужбовця.

Тому я хочу зараз провести дослідження психологічних станів, які проходить військовослужбовець, перебуваючи на позиціях. Попередньо ми вже можемо визначити стадії, які проходить людина в сучасних умовах бойового стресу: спочатку апатія, потім стан зради, умовно кажучи, коли він не вірить, що його взагалі звідти заберуть. І за нашими спостереженнями, після 45 днів військовослужбовець втрачає мотивацію вижити. Як його до цього підготувати, щоб він, перебуваючи тривалий період на позиціях, не втрачав мотивацію? Або набув навички саморегуляції. Тобто, де в собі цю мотивацію видобути. Оце дуже важливо. І це точно те, над чим ми будемо працювати, але мені б хотілося, щоб це мало якийсь такий, знаєте, науковий підхід. Щоб ми це спочатку вивчили. Адже ніхто у світі про це не знає.

На жаль, Україна нині — це такий плацдарм для вивчення нових практик війни. І вивчаючи це, ми повинні змінювати систему підготовки, систему ротацій тощо.

Зокрема, питання технічного забезпечення ротацій, застосування наземних роботизованих комплексів, супровід аеророзвідкою, прикриття і так далі. Це, знову-таки, не моє пряме завдання. Моє завдання — порушити це питання і поставити його перед військовими.

«Запроваджені нами адаптаційні курси тепер мають проводитися в усіх навчальних центрах»

Якщо заговорили про навчання, то відомо, що ви ініціювали запровадження адаптаційних груп у навчальних центрах ЗСУ. Як все наразі відбувається? Це лише в окремих навчальних центрах проводять?

Ні, вже тепер вони за наказом Головнокомандувача мають в обов’язковому порядку проводитися в усіх навчальних центрах. Загалом, ця ідея виникла під час засідання робочої групи під головуванням Павла Паліси в Офісі Президента. Він зібрав робочу групу з питанням, як нам боротися з великою кількістю СЗЧ? Під час обговорення з’ясувалося, що найбільша кількість випадків СЗЧ — саме в навчальних центрах. Почали думати, як же ж нам із цим боротися. Типові ідеї від військових — треба колючим дротом все обгородити, треба посилити відповідальність тощо.

Я кажу, окей, ви робіть своє, я спробую робити своє. І ми тоді запропонували ідею адаптаційних курсів. Спочатку ми її у вигляді експерименту запустили в чотирьох навчальних центрах. Я вам чесно скажу, мало хто з військових у це вірив. Але я продовжую вірити, і мені здається, що це дуже важлива історія, навіть не стільки як боротьба із СЗЧ, а як питання мотивації для новобранців.

У чому суть адаптаційного курсу? Ми «вигризли» фактично у Генштабу три дні на його проведення перед початком БЗВП. Новобранці приїжджають у навчальний центр. Більшість із них в абсолютному стресі. На четвертому році війни «неочікувано» війна прийшла до них. Вони приїжджають, і в цьому стані стресу не здатні сприймати навчальний матеріал. Вони перебувають на етапі відторгнення того, що з ними відбувається. І наше завдання за ці три дні, які нам виділили, стабілізувати новобранця, дати йому можливість прийняти цю реальність, зрозуміти, що ця реальність не є настільки страшною, як їм може здатися. І максимально мотивувати й підготувати його до сприйняття навчального матеріалу.

У чому полягає адаптаційний курс? Перше, звичайно, це робота психологів. Психологи працюють з невеликими групами, намагаються їх максимально стабілізувати. Друге, це курс історії України. Цей курс сам по собі є мотиваційним. Знаєш історію України, тоді не виникає питання, чому ти зараз тут. Багато з тих, хто приходять, на жаль, не знають цього, ніколи про це не думали. На цьому курсі в багатьох із них просто відкриваються широко очі взагалі на те, що відбувається. До речі, хорунжа служба Азова дуже класно читає цей курс. Третє, це те, що для мене дуже важливо — захист прав військовослужбовців, військове право, права й обов’язки військовослужбовця. Спочатку ми розповідаємо про права, про те, що в них є інструменти захисту своїх прав, а потім ми говоримо про обов’язки, тому що кожен військовослужбовець повинен це знати.

Також ми зараз ще шукаємо викладачів на курс фінансової грамотності. Є такий класний курс на Армія+. І кажуть, він б’є просто рекорди щодо переглядів. Чому фінансова грамотність? Перша історія — це те, що багато із цих новобранців будуть отримувати гроші, яких вони в житті ще не отримували. Це впливає на формування різного рівня залежностей. Ігроманія, алкоголізм, наркоманія. Це з одного боку. З іншого боку, якщо ми їх навчаємо планувати майбутнє, це стимулює до виживання. Коли ти думаєш, що ти зробиш після перемоги — інвестуєш у щось, побудуєш будинок, купиш дружині шубу, відкриєш бізнес з друзями тощо. Це підсвідомо формує в тобі бажання жити й планувати майбутнє.

Деякі навчальні центри ще залучають капеланів, хтось — індивідуальні консультації юристів. Але суть у тому, що ці три дні — це те, що повинно стабілізувати новобранців.

Я так розумію, якщо це запровадили на всі навчальні центри, результат певний це давало?

У нас були дискусії з Генеральним штабом. Вони не вірили в результати, але самі навчальні центри почали давати схвальні відгуки. Тут не питання навіть зменшення СЗЧ. Тут питання в тому, що ті, хто залишаються і не йдуть в СЗЧ, краще підготовлені до сприйняття матеріалу. І ми не знаємо, яка б кількість СЗЧ була, якби ми цього не робили. Тому що ми розуміємо, що контингент з кожним разом все менше і менше мотивований. Тому мені здається, що це працює. І за відгуками від самих навчальних центрів, там, де це налагоджено і працює, це треба залишати. Тому Генштаб таки погодився і Головнокомандувач затвердив наказ.

Інше питання, що не в усіх навчальних центрах це вдається реалізувати. Наша ідея в тому, що частково ці адаптаційні курси повинні читати цивільні. Люди перший час ще повинні бачити цивільних. На жаль, не маємо ми на сьогодні таких громадських організацій, які мають спроможність охопити всі навчальні центри.

Десь працює «Боривітер». І це просто космос, що роблять їхні психологи. Десь «Ліга офіцерів» працює. Підключається «Принцип», «Юридична сотня» по військовому праву, десь у нас просто індивідуально адвокати їздять. Але масштабувати це на всі навчальні центри доволі складно. Плюс багато навчальних центрів на сьогоднішній день розосереджені.

Я сподіваюся, що цей наш підхід все-таки з часом покаже результат. Тому що це принципово інший підхід. Але мусимо визнати, що цим не обмежишся, на жаль, без загальної державної інформаційної політики, без протидії російській пропаганді нам буде дуже складно далі підтримувати мобілізацію на рівні.

«Ми хочемо створити інформаційно-аналітичний хаб, аби бачити та одразу аналізувати всі скарги, які надходитимуть»

Як військові та їхні родини зможуть звернутися до вашого Офісу? Які канали комунікації? Це ж буде вже не лише пошта?

Ідея в тому, що у нас буде умовно кол-центр, але фактично це буде такий інформаційно-аналітичний хаб. І над його створенням ми вже працюємо. З нами можна буде зв’язатися різними способами. Короткий телефонний номер, всі месенджери будуть підв’язані, електронна пошта. Є ідея зробити кнопку в Армії+. Словом, все це буде стікатися в єдиний центр, в єдиний інформаційний хаб. Там відбуватиметься дуже швидкий розподіл за напрямками, тому що у нас дуже короткі строки на реагування. У нас є три дні на визначення прийнятності скарги, тобто чи це за адресою, чи ні, і 10 днів на вжиття заходів. Мені здається, що жоден державний орган в Україні не має такі обмежені строки на реагування. Крім того, у випадку, якщо військовослужбовцю є загроза життю чи здоров’ю, Військовий омбудсман має три дні на реагування.

Тому я хочу, щоб ми розділили скарги за рівнем. Якщо, наприклад, червоний рівень, ця скарга повинна одразу потрапити мені або заступникам. Щоб ми бачили й одразу вживали заходів.

Окрім того, чому інформаційно-аналітичний хаб? Тому що я хочу, аби одразу відбувалася аналітика із застосуванням штучного інтелекту, різних алгоритмів. Одразу створювалися умовно картки підрозділів. Щоб ми бачили, в якому підрозділі у нас найбільша кількість скарг, що там є якась системна проблема. Щоб це накладалося на лінію фронту. Аби ми бачили ці гарячі точки, де є провал з дотримання прав людини, і теж звертали на це увагу командування. Говорили, що, дивіться, у вас тут проблема. Тому що це може стати проблемою для обороноздатності.

Власне кажучи, я це бачу візуально — дашборди, аналітика і все таке. І ми над цим зараз працюємо. Ми підібрали дуже класного хлопця, поки не буду анонсувати кого саме. Але в мене великі сподівання, що він зможе це побудувати.

У такий спосіб буде відбуватися опрацювання скарг і звернень громадян. Ми будемо приймати скарги, звісно, й від рідних або від тих, хто представляє інтереси військовослужбовця.

«Нам потрібно відділити соціальну підтримку від ТЦК — від моменту сповіщення про втрату»

Якими будуть перші кроки Офісу, як тільки він запрацює?

Наприклад, реформування ТЦК та СП. Я вже проговорювала це з Міністром оборони і із заступником Міністра, і навіть трошечки з Президентом. Нам потрібно відділити соціальну підтримку від ТЦК. Соціальну підтримку родини, маю на увазі. Від моменту сповіщення про втрату. До речі, у нас є прийнятий, затверджений Головнокомандувачем протокол сповіщення про втрату, але який не імплементовано. І це викликає величезну кількість проблем у самому ТЦК. Для військовослужбовців ТЦК, які займаються оповіщенням. У нас уже є факти суїциду серед цих військовослужбовців. Як їх захистити? Як імплементувати цей протокол? І як потім здійснювати супровід? Це дуже складно нормативно, тому що воно все дуже пов’язане з обліком та іншими питаннями. Тут треба багато нормативно-правових змін. І ми зараз сидимо і думаємо над концепцією, як це зробити.

Є інший напрям роботи, але це поки що на рівні ідеї. Зокрема, є випадки, коли з військовослужбовцем сталася несправедливість, але суто формально ми не можемо відновити його права. Наприклад, у нас є 7 військовослужбовців, які у 2022 році брали участь у бойових діях. Вони були мобілізовані ТЦК, але не стали на облік у своїх військових частинах. Наприклад, Запорізький ТЦК мобілізував трьох військовослужбовців, дав їм припис і вони поїхали у свою військову частину. Але вони не доїхали до штабу військової частини, доєдналися до свого підрозділу і вступили в бій. Двоє загинуло, один зазнав поранення. Але вони не є на обліку у своїй військовій частині. Ані поранений, ані родини загиблих не можуть отримати відповідного статусу, відповідно і виплат. Той ТЦК, який їх мобілізував, опинився в окупації. А військова частина заднім числом не хоче ставити їх на облік. І навіть якщо суд зобов’яже командира поставити військовослужбовця на облік, командир не зобов’язаний це робити. Словом, є такі невирішувані спори, умовно кажучи, за які точно держава повинна брати відповідальність. Але немає алгоритму, як це зробити. Мені б хотілося створити при Військовому омбудсмані окрему комісію, яка б розглядала ось такі спірні статуси. Це точно треба робити через законодавство.

Тут є ризики. Тому що десь, можливо, нам не вдасться або десь ми прийдемо до того, що несправедливості й не було. Але, тим не менше, є випадки, коли держава точно повинна взяти на себе відповідальність за несправедливість стосовно військовослужбовця.

Дуже важливий напрямок — робота з родинами зниклих безвісти. В Україні, в принципі, створена інфраструктура. Є Координаційний штаб, є уповноважений з питань зниклих безвісти, але є частина, яку ми повинні закривати. Це комунікації родин з військовими частинами. Дуже часто ми бачимо, що ці комунікації не налагоджені. Якщо я бачу, що є проблема, якась конфліктна ситуація між об’єднанням родини й військовою частиною, ми виходимо на онлайн-дзвінок, запрошуємо військову частину, всіх посадових осіб, запрошуємо родини, готуємо питання. І прямо в онлайні проговорюємо всі питання. І в мене такий один випадок, яким я дуже пишаюся, це, наприклад, 155-та бригада. Пам’ятаєте, коли стався скандал, була велика кількість зниклих безвісти, ці родини звернулися до мене. Вони були дуже агресивно налаштовані до командування бригади, не було жодної інформації, що сталося з їхніми рідними. Я поїхала в бригаду, провела там кілька днів, сиділа з їхньою групою розслідування. Ми по кожному військовослужбовцю просто похвилинно встановлювали, що сталося. Дуже важкі там історії, я передивлялася відео, прослуховувала аудіозаписи, аналізувала журнал бойових дій для того, щоб зрозуміти, що сталося з кожним. А це йшлося про досить велику кількість людей. Потім я повернулася до родин і просто абсолютно чесно по кожному їм розповіла, що я дізналася. Потім ми вийшли на дзвінок з бригадою, пройшли певні дуже складні конфліктні ситуації, дискусії. На сьогодні бригада з родинами зниклих безвісти живуть як одна сім’я. Родини стали тилом цієї бригади, вони виходять на дзвінок раз на три тижні, у них вирішені всі проблеми, вони постійно вже без мене комунікують. І це один з таких прикладів, коли вдалося їх об’єднати. І ми так робимо з багатьма підрозділами, і теж плануємо це робити.

Ще одна ініціатива — ми хочемо розвивати службу, умовно «військової медіації й антикризової комунікації». Вона дуже розвинена в Нідерландах. У нас це ще не розвинена історія, але ми вже почали перші кроки.

Є у нас фахівчиня, яка вже читає тренінги для бригад щодо базових навичок антикризової комунікації й розв’язання конфліктних ситуацій. Ми бачимо цю службу трирівневою.

Перше — це створення мережі медіаторів по всіх Збройних Силах щодо досудового вирішення спорів. Отже, я сподіваюся, ми розвантажимо нашу судову систему, яка нині фактично завалена скаргами військовослужбовців або розглядом справ щодо воєнних злочинів.

Друга історія — це напрацювання загалом розвитку військової медіації.

І третя — це така екстрена служба. Коли командири, наприклад, бачать якусь проблемну ситуацію, яку вони не можуть розв’язати самостійно, вони можуть звернутися до Військового омбудсмана. Аби до них виїхали фахівці і допомогли із розв’язанням конфлікту.

Загалом, нині завдань дуже багато. І поступово ми дійдемо до всіх питань.

Фото Тараса Тимчука та з фейсбук сторінки Військовий омбудсман