Десантування в оточений Маріуполь, вуличні бої і евакуація на одному двигуні: азовець «Комета» і його другий день народження

Навесні 2022 року «Комета» гелікоптером дістався до оточеного росіянами Маріуполя, де брав участь у вуличних боях. Після поранення вибирався з Маріуполя теж на гелікоптері — і 31 березня 2022 року вважається його другим днем народження.

31-річний Нікіта з позивним «Комета» родом з Маріуполя.

«Чому в мене такий позивний? Я цікавлюсь астрономією. Коли прийшов у батальйон «Азов», там було багато псевдо типу «Одін», «Перун», «Вікінг», «Тор»… На цьому фоні я хотів виокремитися — сказав, що буду «Кометою». Хоча як мене після цього тільки не називали: і «Астероїдом», і «Метеоритом» (усміхається).

Представник фанатського руху футбольного клубу «Металург» став до лав «Азову» у 2014 році. Не полишав азовський рух до повномасштабного вторгнення — 24 лютого 2022 року виконував бойове завдання на Світлодарській дузі.

Після цього гелікоптером дістався до оточеного росіянами Маріуполя, де брав участь у вуличних боях. Після поранення вибирався з Маріуполя теж на гелікоптері — і 31 березня 2022 року вважається його другим днем народження.

Про шлях до «Азову», цінності, мотивацію та, звісно ж, другий день народження, розпитала старшого лейтенанта кореспондента АрміяInform. Зараз 31-річний «Комета» — заступник начальника штабу 12 бригади спеціального призначення Національної гвардії України «Азов». Далі — його розповідь.

«У Маріуполі нас завжди була меншість»

Ми спостерігали за провокаціями антимайданівців під час Революції Гідності, за тимчасовою окупацією росіянами Новоазовська… У Маріуполі почалася паніка, всі очікували штурмових дій і захоплення міста. Були черги на заправках, у магазинах — за хлібом та гречкою. Нас було 14 осіб із сектору фанатського, — і ми разом ухвалили рішення приєднуватися до «Азову», бо, думали тоді ми, доведеться захищати від росіян своє рідне місто. Нас хотіли відправити на навчання в Київ, але ми впросили командування все ж проходити БКПП в Маріуполі — бо росіяни вже за тиждень могли дійти до нашого міста з Новоазовська.

Тоді я вперше взяв у руки зброю. Так все і почалося.

Я усвідомив, що ворог — росіяни, ще до першого бойового зіткнення з ними. Спочатку була окупація Криму, далі події в Слов’янську та містах сходу. Та й історія свідчила, що створенням так званих «ЛДНР» окупанти продовжують свої дії після, наприклад, подій у Грузії. Ця риторика була знайомою та відпрацьованою: вимагати «незалежну республіку», заявляти, що «Росія — найкращий друг». Те, що сталося з нами у 2014 році — це ж було вже! Крім того, коли президентом був Янукович, наприклад, прапор УПА заборонялося демонструвати. У мого друга свого часу робили відбитки пальців і заносили в базу… Називали ледь не «ймовірним терористом» за такі дії.

Вся національно-патріотична символіка суворо заборонялася — у Маріуполі з цим завжди було складно. Нас завжди була меншість. Гасло «Слава Україні» не було мейнстримом. Я мешкав у Іллічівському районі — і в нас все було іменем «Ілліча»: мережа аптек «Іллічфарм», стадіон «Іллічівець»… Один мій друг з Чернігова казав: «Я здивований, що в Маріуполі є такі, як ви — зважаючи на умови, в яких ви зростали». Це звучало як комплімент.

Чому я такий?.. Я люблю історію: українську, світову, античний період. І в мене такі погляди були й до того, як я потрапив на сектор, у 2012 році. Тому я думаю, мене сформувала, в тому числі моя зацікавленість історією. А історичні факти — це завжди очевидно і як на долоні. Тому коли російська пропаганда почала транслювати репліки про «ополченців», «шахтарів з автоматами» тощо — то риторика була дуже чітка і зрозуміла. Це класична пропаганда.

Бойове хрещення — Широкинська операція

Першим бойовим завданням була Широкинська операція. І я скажу відверто: не був до цього готовий, в мене був шок, мені було дуже складно це прийняти. Перші втрати побратимів… Потім була оборона Широкиного.

Військовослужбовцем «Азову» я був з 2014 по 2016 роки, у складі рота піхоти. Був і зв’язківцем, і другим номером кулеметника. Потім я звільнився, і ми зі ще кількома друзями почали формувати громадське крило для підтримки «Азову». Я займався рекрутингом: мав проводити першу співбесіду кандидатів, охочих служити, і ухвалювати таким чином рішення, потрібна нам ця людина чи ні. Тобто, фактично я працював для «Азову», але офіційно військовослужбовцем не був.

Десь у 2019 році мій близький друг почав агітувати повертатися до «Азову», довго агітував (усміхається). Казав, що їм потрібні такі люди, як я, і що можу бути корисним у підрозділі.

Я дуже довго думав, а потім таки вирішив повернутися — у 2020 році. Тоді почався новий етап служби. У підрозділі дуже відчувалася різниця: він зріс і чисельно, і якісно. Мені подобалося бути частиною «Азову».

У 2020 році ми базували в Маріуполі, були бойові завдання в напрямку Широкиного. Служили, так би мовити, біля дому. Перед повномасштабною війною в нас була БРка на Світлодарській дузі — по 8 людей раз на два місяці ми мінялися. І 24 лютого 2022 року я зустрів якраз на Світлодарці — був оператором БПЛА, старшим солдатом. Деталей нашої роботи поки що розказати не можу, виконували завдання разом зі Збройними силами.

«Не вірив, що війна вийде за межі ООС»

Чи відчувалося на нашій ділянці фронту наближення повномасштабного вторгнення?.. Ще й як. Десь за три тижні зросла щільність артилерійського вогню, надходила постійна інформація про накопичення ворожих сил… Всі все розуміли. Але конкретно я розмірковував, що це буде загострення лише по напрямках в районі проведення операції Об’єднаних сил, не далі. Я був впевнений, що за межі ООС це не вийде. Я був дуже впевнений в наших Силах оборони — і тому не вірив, що все ж таки буде повномасштабне вторгнення.

Цікавий момент: наш командир, друг «Лемко», за кілька днів до вторгнення скинув підручник-посібник щодо тактики бойових дій, який написали чеченці, коли була оборона Грозного. Тобто, про тактику дій проти російської армії. Тоді я вже зрозумів, що щось таки має бути.

З початком вторгнення командир нашої групи запросив дозволу приїхати в Маріуполь: всі розуміли, що треба повертатися до своїх та готуватись. Командування заперечило і сказало виконувати свої завдання, в разі чого — за нами обіцяли вислати транспорт. А в той час кільце навколо Маріуполя стискалося, все йшло до оточення.

На нашому напрямку ворог не йшов у лобову атаку: він намагався обійти через Попасну і вийти на Бахмут, тобто відрізати нас. Штурмових лобових дій не було — але був щільний артилерійський вогонь. Загалом же, настільки складної ситуації, як у наших побратимів в Маріуполі не відчувалося. І коли вже місто було оточене, ми зрозуміли, що ми просто сидимо під обстрілами й нічого не робимо.

Ми ще раз написали командуванню, щоб дозволили поїхати до своїх хлопців. Нам було катастрофічно некомфортно перед побратимами: бо там рубка триває, а ми сидимо і чекаємо. І дозвіл таки отримали. Приїхали в Київ — нам сказали, що ми вчасно, і є можливість потрапити в Маріуполь. Ми погодились.

«Чудовий план: два вертольоти на низьких висотах пролітають повз вороже ППО і десантуються в Маріуполі»

Це був кінець березня 2022 року: тоді ще бої точились в місті, не було оточення заводу. Ми погодилися. Але нам сказали, план потрапляння в Маріуполь нам озвучать пізніше. Ми там собі уявляли різні сценарії: і підробні документи, і під виглядом цивільних людей, та чимало іншого. Друг «Мєлкий» озвучив ще одну версію: «Можливо, повітря». Ми тоді всі гучно посміялися з цього (сміється), бо ж навряд чи це можливо.

А потім приїхали в Дніпропетровську область, нас було 8 і ще близько 20 добровольців, які також хотіли прорватись в Маріуполь: багато з них були колишніми військовослужбовцями «Азову», поверталися з Європи хлопці, досить поважні люди. Старший цієї групи був «Кельт», він з Маріуполя, відтак, був одним з організаторів і тих, хто планував цю операцію та власне маршрут потрапляння в Маріуполь. Він повернувся з Європи й сказав, що йому потрібно потрапити в рідне місто. Його більше нічого не цікавило тоді. У боях за Маріуполь він загинув — на рідній вулиці, де народився. Він намагався спалити ворожий танк, але танк був швидшим.

Коли ми приїхали в Дніпро, нам озвучили цей чудовий план: два вертольоти на низьких висотах пролітають повз вороже ППО і десантуються в Маріуполі. Задача: забрати та евакуювати поранених, привезти БК, підсилити місто для деблокади. Але всі розуміли, що деблокада неможлива на той час, на жаль. І все. Ми поїли, поспілкувались з рідними. Оскільки я з Маріуполя — всі мої рідні були там, на жаль, зв’язку з ними не було. Попрощалися з друзями — з тими, з ким був зв’язок. Написав своїй дівчині — їй вдалося разом із мамою виїхати з Маріуполя в Дніпро. Пам’ятаю, що сказав їй: «Вчись жити сама».

І ми полетіли. Згідно з планом, 30 хвилин летіли над нашою територією, ще 30 — над ворожою. Коли злетіли, я увімкнув таймер.

Летіли без перешкод, тихо. Завантажили поранених — повернулися теж без втрат. А кожен з нашою «вісімки» був із різних підрозділів — ми розійшлися шукати побратимів.

«Хлопці, вітання з другим днем народження»

Тоді вже тривали вуличні бої, росіяни зайшли в центр міста. Я пробув у Маріуполі тиждень. На 4 чи 5 день мого перебування в місті зранку почалися штурмові дії: спочатку працював ворожий танк, потім пішла їхня піхота й ось там я і ще двоє побратимів побратими отримали поранення. Далі була евакуація на завод — мене оглянули, один з осколків потрапив у голову, було діагностовано ЧМТ.

Мені сказали, що тут мені вже нічим не допоможуть — і відправили на евакуацію. Було 4 гелікоптери, ще підкріплення прилетіло. Нас евакуювали ще з маріупольського порту.

На фоні висів Mi-24 — штурмовий гвинтокрил, який прикривав — і поруч вивантажували чотири Мі-8. Коли нас виносили на евакуацію, новоприбулі сказали: «Хлопці, відпочивайте, ми вас замінимо». Це був досить таки епічний момент був. Ми злетіли — і ворог почав по нас працювати, підбив один гвинтокрил, він впав. Майже всі загинули. Наш гвинтокрил теж підбили — але бойова частина не здетонувала, ракета застрягла у двигуні.

Якимось дивом ми таки долетіли. Один двигун вийшов з ладу — а на другому двигуні пілоти дотягнули нас до Дніпра. Коли приземлилися — пілоти просто сказали: «Хлопці, вітання з другим днем народження». Це було 31 березня. Ми подивилися на борт — там була величезна дірка. В польоті ми бачили лише спалах, хоча нам тоді здавалося, що то «теплова пастка»… Мені просто пощастило найбільше з усіх моїх побратимів, що зі мною були: старший групи загинув, «Дим», «Рут» загинули. Чекаю побратимів із полону.

Проблема тих, хто прилетів у Маріуполь на гелікоптері — ми не встигали акліматизуватися в умовах, тому що в місті був шалений темп боїв. Контакт із ворогом відбувався на дистанції 15-20 метрів. Було справді важко. І це одна з причин, чому дуже швидко вибивали наших бійців, які прилетіли на підсилення. З озброєння я мав лише стрілецьку зброю. Везли з собою гранатомети, Starlink, медикаменти — але це все одразу віддавали хлопцям.

Чи боявся я, коли летів у Маріуполь? Так. Щодо контролю страху в мене були якісь американські гірки… Коли летіли в місто — просто усвідомлював, що так треба. Друг «Дим» нас дуже підбадьорював, казав: «Так і треба, все круто! Скоріш за все нас зіб’ють — але найголовніше, щоб пацани знали, що ми намагались! Прикиньте, як це круто! Такого ще не було». Паніки не було. Безпосередньо в місті була ейфорія — бо долетіли і ми на землі! І це вже чудово!

Під час вуличних боїв — так, бували моменти, коли я ловив ступор і деякий час збирався з думками.

Ейфорія знову опановувала, коли бачив ліквідованого ворога під час штурмів чи підбиту техніку. У деяких моментах спрацьовувало те, що прийнято називати «м’язовою пам’яттю»: мозок сам підказував, як діяти в тій чи іншій ситуації — під час контролю сектору чи поведінки зі зброєю.

У місті не було відчуття, що я зламався абощо. У кожного свій ліміт, до якого він може рухатись — і морально, і психологічно, і фізично. Я не можу сказати, що я якийсь бойовик відважний абощо… Але намагався робити щось корисне, бо дивився на своїх виснажених друзів, які вже місяць кожен день нон-стопом це все робили… Як казав мій побратим, який зараз в полоні: «Прожили день — і вже добре».

«Один із наших принципів: дорогу молодим, мотивованим та професійним бійцям»

Після поранення і лікування дізнався про батальйон азовський, який вже формувався в Запоріжжі — його почали створювати ще коли були бої за Маріуполь. Зв’язався з побратимами — потрапив у взвод управління. Працював пілотом, потім мене поставили на командира взводу управління мінометної батареї.

На той час із засобів артилерії були тільки міномети… Все лише формувалося, збиралася команда. Потім утворилася зведена артилерійська група бригади, з’явились великі калібри — тобто, м’язи артилерійські… Нас поставили в батарею управління артилерійської розвідки. Був там заступником командира. Почали набирати людей: тренувати, готувати. Процес пішов просто чудово, я вважаю, на той час.

Потім я став командиром цієї батареї. Після створення корпусу я став заступником начальника штабу 12 бригади спеціального призначення Національної гвардії «Азов».

Один із напрямку в моїх посадових обов’язках — рекрутинг до лав артилерії бригади «Азов». Людей нам завжди бракуватиме — і ми раді всім, бо людей забагато не буває.

Зараз у нас немає якогось катастрофічного дефіциту кадрів…

Дуже не просто все — але все робиться: корпус формується, на посади в бригадах вже заступили нові люди. Один із наших принципів: дорогу молодим, мотивованим та професійним бійцям.

Як я відбиратиму нових людей до «Азову»?.. Є базове та класичне запитання: чому вирішили до нас? Адже головне — мотивація. Ми маємо це почути. Також ми робимо перевірку людей по базі — щоб унеможливити потрапляння до лав «Азову» агентури проросійської.

Ми одразу виставляємо умови служби в «Азові», нагадуємо про заборону наркотиків та алкоголю.

Так, ми набираємо артилеристів — але вони мають бути в будь-якому випадку завжди готові виконувати завдання піхотинця. Тут показовим є досвід оборони Маріуполя: артилеристи й вогневики досить достойно себе проявили саме в піхоті, коли закінчилися боєприпаси.

Я радію, коли до нас приходить хлопець 18-19 років з бажанням служити — це просто чудово. На таких людях тримається майбутнє.

Так, бувають такі люди, які не хочуть воювати чи стріляти — але хочуть бути чимось корисними. Тоді ми дивимось, що вони можуть. У нас є механіки, автослюсарі, зварювальники у досить поважному віці. І це досить затребувані люди у війську. Робота знайдеться для усіх. А «Азов» дає шанс кожному.

Спостерігаємо тенденцію потрапити в «Азов» по переведенню. Адже якщо статистика з надходження цивільних охочих — завжди різна, то статистика щодо переведень — досить стабільна, з високими показниками.

Труднощі з переводом з ЗСУ є, але намагаємось знаходити спільну мову з їх командування. Якщо людина хоче — то намагаємось його забрати.

Ми готові спілкуватися з кожним і запропонувати для кожного різні посади та обов’язки. Нам потрібні люди й в тилу: що стосується ремонту техніки, логістики; нам потрібні талановиті програмісти та багато інших фахівців із цивільного життя.

Мрія на життя після війни: дім, ставочок, вівчарка

Що мене підтримує протягом 11 років війни?.. Я намагаюся дочекатися з полону всіх своїх друзів. Це моє найбільше бажання… Адже я витягнув щасливий квиток і просто доля так склалася — а вони ж в полоні. І коли вони повернуться, і запитають, хто що робив — хочу відповісти, що робив максимально все, що від мене залежало.

В «Азові» гріє також і те, що тут всі — однодумці. Є загальна мета — і ми намагаємося її виконати. Мені в «Азові» комфортно — я тут провів усю свою молодість, і я про це не шкодую.

Хоча до 2014 року я хотів бути вчителем історії України. Зараз уявляю собі такий розвиток подій — і розумію, що нічого страшного, що я ним не став (усміхається).

Чи читаю я щось у вільний час?.. Пам’ятаю свої перші прочитані книги: «Карлсон, який живе на даху» і «Вінні-Пух та всі-всі-всі» (усміхається). Загалом цікава історична література, фентезі. Я в захваті від історії Римської імперії, Візантії.

Що для мене буде завершенням війни? Коли перестануть гинути люди… Чи коли обміняють всіх полонених… Припиняться штурми… Не знаю. З таким сусідом, як Росія, завжди треба бути готовим. Для себе я ще не уявляв закінчення війни. Поживемо — побачимо.

Що я робитиму після демобілізації? Я ж контрактник (усміхається). Хоча вже були думки, що колись, після війни, десь в глухомані купити ділянку землі, звести там будиночок, і щоб обов’язково там був ставочок. І чілити там місяць-два, подалі від людей. І собаку заведу — вівчарку, як була в мене в Маріуполі.

Фото з особистого архіву Комети