Сім історій донорів ніжинців і ніжинок, які віддають частинку себе для порятунку інших

Головні у цій
статті – ніжинці і ніжинки, котрі не бояться ділитися своєю кров’ю з
незнайомцями. Сім історій людей, які віддають частинку себе для порятунку інших.

У переддень Міжнародного
дня донора ми поспілкувалися з ними, щоб почути їх мотивацію до такого кроку і думки
щодо донорства.

Бережняк
Віталій Михайлович, заслужений
донор України

Людям потрібно
робити добро – саме цим я керувався у рішенні стати донором. Кров почав здавати
з 22 років. Це сталося спонтанно – потрібно було допомогти товаришеві. А потім
пішло-поїхало… Мій батько – почесний донор СРСР. Він став для мене з братом
гарним прикладом, і ми продовжили його справу. 

Коли здаю кров –
відчуваю внутрішню радість від того, що допомагаю якійсь людині, яку навіть не
знаю. Я працював у службі охорони Південно-Західної залізниці. У нас
організувалася група з 13 чоловік, і ми регулярно здавали кров у Ніжині,
Чернігові та Києві. У цій нашій групі я заслужений, а решта – почесні донори.

На жаль, зараз
вікові обмеження вже не дозволяють мені це робити. Останній раз я здавав кров
військовим у 2022 році.   

Подружжя
– Олег і Світлана Качур

Кров я почав
здавати у дуже молодому віці на прохання людей, які перебували у лікарні і
потребували крові після операцій. Завжди відгукувався, кому потрібно було –
тому і здавав.

У 2014 році я
брав участь в АТО, тож знаю, наскільки потрібна кров військовим. Також до донорства
долучилися дружина Світлана і донька-студентка. Вона навчається у Києві і там
здає кров.

Із 2023 року кров
здаю регулярно. Я працюю у ДСНС, тож чітко усвідомлюю: донорство – це можливість
врятувати чиєсь життя, дати шанс на одужання постраждалим через війну.    

Мєркулова
(Красуля) Ніна Петрівна, почесний
донор

Ще школяркою я
побачила у мами на роботі плакат, на якому було зображено молоду жінку з
немовлятком на руках, краплину крові і напис: «Дякую, що врятували життя». Я
розпитувала у мами, як можна стати донором, і ледве дочекалася 18-річчя, аби
отримати можливість здавати кров.

Донорство для
мене було звичним і природним. Це не героїзм, а норма нашого життя. Воно не
завдає жодної шкоди, але рятує інших людей. Останній раз я здавала кров у 2024
році, але через вік (мені 72 роки) більше робити цього не можу. І якщо зараз,
під час війни, не маєш великої можливості допомогти військовим, – здай для них
кров і врятуй життя.

Подружжя
 Ярослав і Вікторія Кошові

Я працюю у ДСНС.
Колега, який постійно здає кров, запропонував мені теж здати кров на ЗСУ. І я
після першого досвіду вирішив робити це постійно. Мене підтримала дружина і сказала,
що буде ходити разом зі мною. Вікторія 
педагог, зараз у декреті. Чесно скажу, коли вона вперше її здавала, то хвилювався
за неї більше, ніж вона сама.

Ми з дружиною молоді
і ще не встигли здати багато крові, але зупинятися не плануємо. Вона потрібна
не лише військовим, але й цивільним. І ми даємо для їх порятунку те, що можемо,
– свою кров.

Донорство – це
не страшно, а для організму зовсім не важко. Навпаки, після здачі крові краще
почуваюся, адже кров оновлюється. Взагалі не бачу жодних мінусів у донорстві. Потрібно
думати не лише про себе, а й про інших людей. Тож якщо можеш – здай кров, допоможи
тим, хто цього потребує.

Кузнєцова
Інна Володимирівна, почесний
донор

Працюю на
залізниці черговою по вокзалу. Донором я стала у 2013 році –  саме тоді до нашої поліклініки приїхали брати
кров фахівці з Києва. Відтоді я регулярно здаю кров і не планую зупинятися.

Нічого страшного
або неприємного у цій процедурі немає. До того ж я відчуваю позитивні зміни у
здоров’ї, у мене додаються сили.

Серед
залізничників донорів дуже багато. І всі колеги, яким пропонуємо долучитися,
йдуть і здають, ніхто не відмовляється. У наш час, коли йде війна, кров
допомагає рятувати життя українців. І кожна здорова людина має долучитися до
цього.      

Якименко
Ірина Іванівна

Уперше кров
здала брату, який потрапив в аварію. Через деякий час повернулася до донорства
за порадою лікарів, адже воно позитивно впливає на здоров’я, зокрема й
розріджує кров. Але важливішою для мене стала можливість допомогти одужати
людям. 

Востаннє я
здавала кров у травні, в день мого народження. У цій процедурі немає нічого
страшного. Вона триває менше 10 хвилин, тож поки облаштувалася, із сусідкою
поговорила, навколо озирнулася – вже все закінчилося.

Зараз забір
крові проводять фахівці з Чернігова. Все швидко, чітко, злагоджено. Нас
обов’язково пригощають чаєм з печивом, аби не було зневоднення. Ще дуже важлива
для мене позитивна зміна – абсолютно безболісне взяття крові з пальця для
експрес-аналізу. Тож турбота про донорів відчувається.

Війна збільшила
потребу у донорах. Здають кров і мої колеги з «НіжинХліб», багато приходить
хлопців з ДСНС, військових. Вважаю, що кожен має долучитися до донорства – так
ви дасте іншій людині шанс на продовження життя.

Бойко
Інна Володимирівна, почесний
донор

Для мене
важливим є усвідомлення, що моя кров комусь врятує життя. А зараз, у воєнний
час, ця допомога стала ще більш потрібною. І якщо мій стан здоров’я дозволяє це
зробити, я не бачу перешкод.   

Працюю
оператором електрозв’язку Ніжинської дистанції сигналізації та зав’язку. У 2007
році я з дівчатами-колегами вперше здала кров, і відтоді роблю це регулярно.
Мій брат-залізничник теж донор.

Таких, як я,
багато. І кожен з нас хоче допомогти іншим тим, що має. Гарну справу робити –
це завжди почесно, і якщо здоров’я дозволяє – до донорства треба долучатися.

Дякуємо всім,
хто ділиться своєю кров’ю задля порятунку інших.