Володькова Дівиця: село з характером і глибокою пам’яттю. Інтерв’ю з краєзнавцем Сергієм Тимошиком

У селі Володькова Дівиця кожна вулиця має свою історію, а старі хати зберігають дух часу. Та не кожному дано почути голоси минулого. Сергій Тимошик – місцевий краєзнавець, який багато років досліджує рідне село, збирає спогади, світлини, факти й перекази.

З нагоди Дня краєзнавця, який відзначають 28 травня, журналісти MYNIZHYN поспілкувалися з ним, аби дізнатися, чим особливе це село, які історії тут передають із покоління в покоління та чому знання свого коріння є важливим для кожного з нас.

– Яке місце у Володьковій Дівиці ви вважаєте найзагадковішим і чому?

– Найзагадковішим місцем села, без перебільшення, можна назвати парк із пам’ятником Невідомому солдату. Таємничість криється не стільки в самому парку, як у його розташуванні – це серце й історичний центр села. Саме звідси бере початок історія поселення, тут відбувалися всі важливі події аж до 1941 року. Окрасою цього куточка була Богоявленська церква, яка зберігала чимало таємниць. За переказами, між Богоявленськими церквами Ніжина й Дівиці існує зв’язок – не лише духовний чи містичний, а й підземний. Нібито у 60-х роках XVII століття саме цим підземним ходом скористалися місцеві жителі, рятуючись від польсько-татарського нашестя. Містечко тоді було повністю зруйноване, а його мешканці знайшли порятунок у Ніжинському замку.

– Чи є у вашому селі забуті історії або легенди, про які мало хто знає?

– Забуті історії та легенди, звісно, існують, і ми, за можливості, намагаємося заповнювати прогалини. Проблема полягає не стільки в забутті, скільки у викривленні історії. Яскравим прикладом цього є легенда про походження назви села. Нібито у цигана Володьки була корчма, а ще – вродлива донька. Подорожні часто зупинялися в тій корчмі, аби відпочити та помилуватися красою дівчини. Саме від цього, на думку авторів легенди, й походить назва Володькова Дівиця. Вони навіть вказували точне місце корчми – на розі вулиць Центральної та Набережної. Однак в історії України немає підтверджених фактів, щоб особи ромського походження володіли трактирами. Та й корчма навряд чи могла бути в тому місці, адже за кілька метрів звідти розташовувалося волосне правління із судом та холодною (тюрмою для тимчасового утримання заарештованих), а навпроти – Богоявленська церква.

– Яка найстарша споруда у Володьковій Дівиці, і що вона може розповісти про минуле?

– До сьогоднішнього дня безпосередньо в селі збереглося сім дореволюційних будівель. Рівень їхньої збереженості та автентичності різний, але маємо те, що маємо. Найстарішою з них можна вважати гамазей, відомий людям старшого покоління як «залізний магазин», який розташований біля базарної площі. Ця будівля дозволяє простежити особливості зведення казенних господарських споруд та їхню функціональну адаптованість. Однолітком гамазею є садиба Мартина Романченка, яку в 1920-х роках передали під лікарню. Вона є класичним прикладом забудови заможної верстви сільського населення.

– Чи є якісь унікальні ремесла або традиції, які збереглися тільки у вашому селі?Реклама:

– Ремесла були й, на щастя, залишаються невід’ємною складовою життя села. Хоча індустріальний прогрес вніс свої корективи, традиційні заняття продовжують жити. У селі й досі можна зустріти майстрів вишивки й ткацтва, віникарства, лозоплетіння, різьблення та обробки дерева.

– Як місцеві жителі святкують народні свята і чи є щось незвичне у цих традиціях?

– Не збереглася традиція колядування на Різдво, зате щедрують на Меланки та посівають на Василя. На Зелені свята встановлюють щоглу та прикрашають оселі різнотрав’ям і клечанням. На Івана Купала дівчата пускають на воду вінки, сплетені з польових квітів і барвінку. У надвечір’я Водохреща освячують оселі та господарські будівлі агіасмою.

– Чи були у Володьковій Дівиці відомі люди, про яких варто знати?

– Оскільки через село проходила стовбова дорога державного значення, його відвідували всі, хто прямував нею – від монархів до церковних сановників. Частими гостями літньої резиденції, що спочатку належала Румянцеву, а згодом Голіциним, був тогочасний бомонд. Олександра Голіцина, двоюрідна сестра Гната Галагана, підтримувала зв’язки з родом Кочубеїв. Уся ця еліта неодноразово бувала в селі.

– Які страви або продукти місцевої кухні ви б порадили спробувати гостю села?

– Невід’ємною складовою будь-якого свята є частування – як напоями, так і стравами. Головною стравою святкового столу традиційно був капусняк. А якщо відзначали подію, то готували гартаначку.

– Чи має село особливі місця сили або натхнення для мешканців?

– Особливим місцем, що надихало не одного художника, поета, а нині – фотографа, була й залишається зачарована Дівиця (річка). У селі є також аномальні місця, феномени яких важко пояснити навіть у сучасному цифровому світі. Це, зокрема, Грузилівський поворот і Мохи. Є й особливе місце, де, за переказами, об’єднувалися три стихії – вітер, сонце і земля. Це – Густі Млини. Попри близькість до центру села та непоганий ґрунт, ця територія й досі залишається малозаселеною.

Володькова Дівиця – село з багатою історією і живими традиціями, які варто зберігати. Завдяки людям, таким як краєзнавець Сергій Тимошик, минуле не забувається, а стає частиною сучасного життя.

Як повідомляв MYNIZHYN, на перетині історичної реальності та художньої вигадки часто виникають образи, що несуть у собі глибокий символічний зміст. Таким є граф Бжостовський – персонаж романтичної п’єси Івана Кочерги «Фея гіркого мигдалю», дії якої розгортаються в Ніжині на початку ХІХ століття (у тексті вказано 1809 рік). Попри вигадане ім’я, образ цього героя навіює асоціації з представниками української аристократії тієї епохи.