Цілителька біженців Першої світової: що відомо про Софію Окуневську
Своє ім’я Софія Окуневська-Морачевська уславила також подвижницькою працею під час Першої світової війни, коли надавала медичну допомогу хворим у таборах для переселенців-біженців від війни.
Народилась Софія Окуневська 12 травня 1865 року в селі Довжанка (нині Підгороднянської громади Тернопільської області) у сім’ї греко-католицького священника, а згодом лікаря Атанаса Окуневського.
Родина дівчинки підтримувала тісні зв’язки з галицькими культурними та громадськими діячами, тож її дитинство пройшло в інтелігентному середовищі. Соціальне оточення, що цінувало освіту та культуру, вплинуло на формування світогляду Софії.
Прагнення до знань та національна самосвідомість визначили потому весь її життєвий шлях. З раннього віку виявивши інтерес до науки, вона за прикладом батька обрала медичний фах та здобула відповідну освіту.
Софія Окуневська стала першою українкою й однією з перших жінок у Галичині, яка здобула диплом лікарки. Оскільки жінок в Австро-Угорщині до університетів не приймали, вона закінчила медичний факультет Цюріхського університету в Швейцарії.
Вільно володіючи кількома мовами, вже під час навчання Софія Окуневська розпочала наукову діяльність і 1896 року підготувала докторську дисертацію про зміни в крові під впливом анемії, а згодом здобула вчений ступінь доктора медицини.
Повернувшись на Галичину та підтвердивши диплом медикиня розпочала роботу за фахом, зокрема працювала у створеній у Львові з ініціативи митрополита Андрея Шептицького «Народній лічниці».
Як науковиця Софія Окуневська увійшла до складу Наукового товариства імені Шевченка, а як лікарка стала членкинею Лікарської комісії, яка була першою профспілкою українських лікарів, створеною 1897 року.
Працюючи лікаркою у Львові, фахівчиня спеціалізувалась на педіатрії та гінекології, зокрема однією з перших почала застосовувати променеву терапію в боротьбі з онкологією — лікувала рак шийки матки радієм за методом Марії Склодовської-Кюрі.
Також, дбаючи про поширення медичної освіти та розвиток медицини в Галичині, вона спільно із Євгеном Озаркевичем організувала курси для сестер милосердя та акушерок, працювала над створенням словника української медичної термінології.
Перша світова війна, зламавши долі мільйонів, не оминула також Софію Окуневську. В цей час вона добровільно обирає подвижницький шлях допомоги найбільш нужденним українцям, які втратили через війну свою домівку.
З кінця 1915 року Софія Окуневська працювала у надзвичайно важких умовах у таборах для переселенців із Заходу України, де їй довелося зіткнутися з важкими епідеміями, спричиненими поганими гігієнічними умовами та нестачею якісного харчування.
Для Австро-Угорщини біженці з Галичини були внутрішньо переміщеними особами. Один із найбільших таборів для них облаштували у місті Гмінд (нині Нижня Австрія, поблизу кордону з Чехією) у серпні—вересні 1914 року.
У таборі Гмінд перебували здебільшого цивільні особи — жінки, діти, літні люди, інтелігенція. Частина була депортована з прикордонних районів за підозрою в русофільстві, інші евакуювалися добровільно, тікаючи від бойових дій.
Загальна кількість мешканців одночасно сягала понад 20 тисяч осіб, хоча дані коливалися в залежності від року. Загалом же через табір у різний час пройшли близько 300 тисяч внутрішньо переміщених осіб.
Надзвичайно важку епідеміологічну ситуацію в таборі описав у нарисах «Гмінд. Табор українських збугців і виселенців у часі світової війни 1914-1918. Спогади зперед 20-ти літ» галицький правник, громадський діяч та урядник ЗУНР Василь Маковський.
Фрагмент спогадів Василя Маковського про медицину у Гмінді, надрукованих у газеті «Діло» (П’ятниця, 26 липня 1935 р. Ч. 196. С. 3‒4; Субота, 27 липня 1935 р. Ч. 197. С. 3‒4; Неділя, 28 липня 1935 р. Ч. 198. С. 3‒4; Вівторок, 30 липня 1935 р. Ч. 200. С. 3‒4)
«…за три і пів року істнування табору пересунулося через, „березову браму“ до 20.000 непорожних домовин; цифра жахлива. Та коли зважити важкі умовини життя, пошесні недуги, які в таборі ніколи не стихали, величезну смертельність дітвори і загальну силу народу, що в числі до триста тисяч душ за час війни через гміндівське таборище перевалилася, здається, що могло бути і було б багато гірше, якщо б лікарська і шпитальна поміч не була справді знаменито зорганізована і коли б лікарі не старалися по змозі якнайкраще сповнити своє завдання», — писав він.
Дерев’яні бараки, брак води, погане харчування, відсутність каналізації спричиняли в таборі гострі санітарні проблеми. Особливо критичними вони були впродовж перших місяців існування «гміндівського таборища», коли австрійська влада лише облаштовувала житло для вимушених переселенців.
Поступово до 1916 року ситуацію вдалося помітно покращити завдяки зусиллям влади, гуманітарних організацій та самоврядування табору. Дуже значною мірою до цього долучилися лікарі-добровольці, серед яких була також і Софія Окуневська-Морачевська. Їхніми зусиллями у Гмінді налагодили роботу шпиталю, амбураторії, санітарної інспекції.
«Всі лікарі чи медики, яких доля поставила в тому часі на сторожі найбільшого людського добра, бо життя і здоровля наших воєнних виселенців, хоронили те добро, як знали найліпше. … добрим збірним ділом і змаганням цілого лікарського кола, яке тоді разом з усіми трудилося в гміндівському таборі над підтриманням фізичних і духових сил виснажених і пригноблених українських виселенців, була саме та неусипна боротьба з жахливими заразами і недугами, які виселенців десяткували, — усіх лікарок, лікарів та їх помічниць і помічників», — із вдячністю згадував повсякденну працю медиків та медикинь табору у Гмінді Василь Маковський.
Також табір у Гмінді, ставши осередком громадської самоорганізації, підтримки освіти та культури у вигнанні, відіграв важливу роль у формуванні в середовищі переселенців української національної ідентичності.
Софія Окуневська долучилась також і до цієї сфери таборового життя, долучаючись до організації культурно-освітніх заходів. У Гмінді їх проводив очолюваний Ольгою Тишинською-Бачинською «Жіночий комітет». Згодом лікарка організовувала колективні читання під час літературних вечорів в іншому таборі для переселенців — Святобожицях у Моравії.
Свідомо обираючи під час Великої війни місця, де її знання та досвід були найбільш потрібними, Софія Окуневська разом із багатьма іншими українськими лікарками та лікарями дбала не лише про фізичне здоров’я, але й про освіту й культурні потреби своїх пацієнтів.
Цю діяльність продовжила вона і після завершення Першої світової війни. Попри важку особисту втрату — самогубство доньки Єви — вона не лише відновила лікарську практику у Львові, але й долучилась до заснованого 1924 року «Українське товариство жінок з вищою освітою» на чолі з Олени Степанів-Дашкевич.
Померла Софія Окуневська 24 лютого 1926 року. Похована на Личаківському кладовищі.
Джерело: Інформаційне агентство АрміяInform
2025-05-12 17:37:00
