«Ще в дитинстві шила одяг для ляльок»: розмова із засновницею ніжинського лялькового театру

21 березня – світ відзначає Міжнародний день лялькаря. У цей день вітають як майстрів-лялькарів так і акторів-лялькарів. Лялькарство – особливе пізнавальне-розважальне мистецтво з яким пов’язані яскраві враження, нові почуття та емоції у дорослих та дітей.

Журналісти MYNIZHYN.com вирішили зануритися у цей казковий світ, а допомогло нам спілкування з творчою ніжинкою Людмилою Морозовою, яка вміє створити не лише чаруючу атмосферу в залі, а й «вдихати» життя в лялькових персонажів. Вона є засновницею ніжинського лялькового театру «ВЕРТЕП». Із театрального гуртка у класі, він переріс у гастролюючий по місту та за його межами ляльковий театр, який по сьогоднішній день продовжує дарувати дітям щирі емоції радості, і таке потрібне у наш час, психологічне розвантаження.

Тож, ми вирішили дізнатися: «Яким був шлях до втілення ідеї створення лялькового театру? Хто надихав і підтримував нашу героїню на шляху до лялькарства?»

Про все це детальніше у нашому матеріалі

На фото: Заняття з Пальчикового театру

«Шию скільки себе пам’ятаю. З дитинства тримаю голку в руках, часто спостерігала за тим, як шиє мама, професійна швачка. Вона  візьме собі тканини на плащ, а я шматочок відріжу і пошию плащик своїй ляльці. Колись батьки біля сміттєзвалища знайшли ручну швейну машинку, забрали її додому, усе полагодили та позмазували і вдома з’явилася ще одна машинка вже моя.» – ділиться пані Людмила

Мати героїні, після розлучення виховувала дітей одна, часи були скрутні, тому дівчині хотілося якось допомогти своїй сім’ї  і вона відразу після школи пішла працювати швачкою на ніжинську швейну фабрику «8 березня».

«Фабрика була гарна, там шили та вишивали чудові речі. І хоч я недовго там пропрацювала, але зрозуміла, що у мене багато енергії, хочеться вивчитися, не сидіти на одному місці.» – згадує жінка.

Після роботи на фабриці Людмила вступила на заочну форму навчання до Ніжинського державного університету ім. Миколи Гоголя на українську філологію, бо ж  просто обожнювала читати.

«Коли я була дитиною, то ми проживали у дев’ятиповерховому будинку, на першому поверсі була дитяча бібліотека, за день могла разів чотири навідатися туди. У пізній час мама забороняла читати, але мене це не зупиняло і я читала під ковдрою з ліхтариком» – розповідає Людмила.

Захоплення шиттям, читанням та любов до дітей синтезувалися і стали поштовхом до народження лялькового театру. Першими ж глядачами імпровізованих домашніх міні-вистав були власні діти, син та донька.
Після завершення навчання в університеті жінка стала вчителькою початкових класів у загальноосвітній школі № 13 і їй хотілося поділитися дивовижним ляльковим світом зі своїми учнями.

«Я почала уявляти як має виглядати ширма для лялькового театру і перенесла все на папір. У колеги чоловік виготовляв меблі, то я йому принесла всі свої креслення і він допоміг з її виготовленням.
Щодо ляльок, то є ті, які я пошила сама, але переважна більшість – іграшки фабрики «Копиця». Вони мене надихають. Можу дошивати цим лялькам певні деталі, додавати аксесуари»  –  говорить Людмила.

Так започаткували театральні вистави у школі, головними акторами-аматорами ставали діти. Для учасників ця діяльність ставала душевним відпочинком, розвагою, школою спілкування та взаємопідтримки.

Більше двох років тому через проблеми зі здоров’ям Людмила покинула вчителювання. У цей період жінку захопили думки щодо подальшого життя лялькового театру. І хоч було багато сумнівів, але неймовірна підтримка сім’ї та друзів допомогла їй рухатися далі та не опускати руки. Людмила винайняла невеличку кімнатку, у якій разом зі своїми однодумцями з Аматорського театру “ГородЪ N” проводили вистави, на які з радістю приходили діти з батьками. Першою виставою став різдвяний «Вертеп». Саме з «Вертепу» й народився театр ляльок. Син Дмитро, окрім меценатства, допомагав з озвучкою казок, дизайном афіш, тато та друзі – з ремонтом приміщення, чоловік – найперша і найбільша підтримка в усьому –  від ідеї до втілення, і щодо освітлення ширми підкаже, і дотепів для сценки підкине, і з «піаром» допоможе, і ширму підкрутити, тощо.

«Ляльковий театр – чудесне дійство, коли казка починається, то діти затихають і зачаровано завмирають, прислухаються… Хіба це не чудо?» –  каже Людмила  

На фото: Музична казка-вистава “Мишенятко Мицик” В.Полянського

У той час, коли ляльковий театр був для жінки, як хобі, їй зателефонували з Благодійного фонду «Карітас Чернігів» і запропонували попрацювати у команді.

«Ми знайомі з отцем Романом, директором Благодійного фонду, ще з Молитовного Майдану з 2014-го року. Спочатку були думки відмовитися, але вирішила сходити щоб хоча б дізнатися, від чого відмовляюся. Тепер радію, що погодилася і дуже вдячна за цей дзвінок.» – розповідає жінка.

У «Просторі, дружньому до дитини» Благодійного фронду «Карітас Чернігів» на заняттях Театру ляльок діти приміряють на себе ролі акторів-ляльководів і вчаться організовувати вистави для молодших. Музичні казки В’ячеслава Полянського одні з найулюбленіших в репертуарі. Вони легкі у сприйнятті, дотепні та повчальні.

На сьогоднішній день, крім занять для старших вихованців, Людмила проводить заняття з Пальчикового театру для дітей 6-10 років. Вона вчить виготовляти різноманітних казкових персонажів з фетру. Ці заняття допомагають розвивати моторику, емоційну сферу та збагачують внутрішній світ дітлахів. Також, разом зі своїми вихованцями  проводить інсценізації казок, які переносять у безтурботний світ дитинства та дарують заряд позитиву на весь день.

Енергії  у нашої героїні дуже багато і вона щедро ділиться нею з дітьми.
А ми бажаємо пані Людмилі бути завжди в ресурсі та потоці творчого натхнення для реалізації театральних задумів. Лялькарям «Вертепу» і далі радувати глядачів своїми  захоплюючими виставами!