Нагодувала хлопців та здала в полон росіянам: доля двох військових з Чернігівщина

24-річний Денис Харченко і 27-річний Олег Тіпікін, морські піхотинці, чернігівці, служили у 36-й окремій бригаді морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Берлінського в Маріуполі. Першими прийняли на себе бій. Тримали місто до останнього. Просили підмоги, а її не було. Потрапили в полон. Вже два роки рідні борються за них, – пише Вість.

Місцева жінка здала росіянам

 У Маріуполі морпіхам було дуже важко: надголодь, воду пили з батарей, їли собачий сухий корм. Коли закінчилися боєприпаси, Денис Харченко, лейтенант, командир зенітно-артилерійського взводу, вийшов з міста малою групою. В його підпорядкуванні було 10 чоловік. Усі  потрапили в полон. Йшли кілька діб до населеного пункту, який вважали ще українським. Добралися, але місцевість вже була окупована ворогом. Їх нагодувала місцева жінка, а потім здала  російським військовим. Коли за морпіхами прийшли, Денис вийшов першим – раптом розстріляють, щоб підлеглі не постраждали. І лише потім подав їм знак, щоб теж виходили. Наприкінці квітня батьки дізналися, що Денис нагороджений орденом «За мужність» третього ступеня.

Фото: Денис Харченко: 2021 р. — 2023 р.

17 квітня 2022 року Харченкам у Чернігів подзвонили родичі з росії і сказали, що бачили онука на каналі «Росія1». За тиждень в ютубі вийшло інтерв’ю з російським блогером, де Денис розповідав, як потрапив у полон. Далі була стаття в інтернеті про нього. І все, жодної звістки.

Але 7 вересня 2022 року Денису вдалося подзвонити додому з Оленівки Донецької області, з тієї самої колонії, де в липні вбили понад 50 українських полонених.

— Це було близько 11-ї години дня. Сказав:  «Мамо, не хвилюйся, бережи сили. Зі мною все добре, я в полоні», — розповідає  49-річна Тетяна ХАРЧЕНКО, мати Дениса. — Також попросив номер Каті, нареченої. Після ротації, на літо 2022 року, планували весілля. Поговорив трохи і з нею.

Фото: Тетяна Харченко

Дзвонив з українського номеру. Спецслужби підтвердили, що дійсно дзвінок був з тих країв. Більше додзвонитися на той номер не вдалося. Хлопці, які були з ним у полоні, сказали, що сина перевезли в інше місце.

Майже рік про Дениса нічого не було відомо. Аж раптом у вересні 2023 року в інтернеті на російських сайтах вийшла нова стаття: «Верховный суд днр приговорил к 18 годам строгого режима командира взвода морской пехоты ВСУ Дениса Харченко, в марте 2022 года пытавшегося убить жителя Мариуполя, сообщили в прокуратуре республики».

Вигаданий злочин. Несправедливий вирок. Зі слів колишніх полонених знаю, що судять, як правило, тих, кого не можуть зламати. Якщо порівняти по відео стан Дениса у квітні 2022 року, коли його допитував російський блогер, і стан Дениса у вересні 2023 року – то це дві різні людини. Я, як мати, бачу, що сина піддавали тортурам — і психологічним, і фізичним.

Статус військовополоненого Денису надали лише у травні 2023-го. До цього він вважався безвісті зниклим. Хоча восени 2022 року його товариші, які повернулися з полону, казали, що він живий і де перебуває, — додала Тетяна Харченко. — «Червоний Хрест» підтвердив у травні 2023 року. За яких обставин вони це з’ясували, чи відвідували сина там, мені не повідомляють. У рідних військовополонених до цієї організації зараз найбільше питань. За два роки не зробили нічого ні для нас, ні для хлопців. З якими б питаннями до них не звертались, відповідь завжди одна: «Ми гуманітарна місія».

— В днр писали?

— Так, я змушена була розшукувати сина, тому зверталася до омбудсмена по правах людини у рф і в днр, в їх міністерство оборони і в федеральную службу исполнения наказания (ФСИН) росії і днр. Писала електронного листа. Просила відповісти, де саме перебуває мій син і який у нього стан здоров’я. Чи можу я хоча б подзвонити. 5 жовтня 2023 року прийшов електронний лист, де вказали, що Денис перебуває в СІЗО №1 Донецька. Дозволу на зв’язок і досі немає. Можливо, його етапували в інше місце.

Був в Оленівці, в СІЗО кашина

Олег Тіпікін у 2021-2022 роках служив у тій же бригаді, що й Денис Харченко.

Олег Тіпікін: 2021 р. — 2022 р.

— Олежка підписав контракт влітку 2021 року, в 24 роки. Відмовляли з батьком тричі. Але син мріяв стати військовим. У  нього була дуже «худенька» медична  картка. Не хворів зовсім. Не було жодної пломби в зубах. Вчився на кухаря і на перукаря. В 36-ту бригаду брали лише хлопців з гарним здоров’ям і фізично витривалих. Олег сам вибрав, де служити, пройшов тестування. Був матросом у взводі матеріального забезпечення, — знає 48-річна Тетяна ТІПІКІНА, мати Олега. — Потрапив в полон з маріупольського меткомбінату імені Ілліча.

10 квітня 2022 року Олег дзвонив батькові на вайбер. В цей час ми були за містом на дачі. 28 пропущених дзвінків від сина побачили лише за день, коли повернулася у Чернігів. Передзвонила, а номер вже був вимкнений.

Відомо також, що він був в Оленівці, потім в таганрозі, потім в СІЗО кашина тверської області, до 12 лютого 2023 року. Є також відео з сином, перед тим як його перевезли 10 грудня 2023 року в колонію у мордовії.

Прийшло від Олега і два паперових листи у 2022 році — в кінці травня і в кінці червня. Листи відправлені з сізо кашина. Білий аркуш, формату А4, був складений втричі та вкладений у конверт.

— Його почерк?

Фото: Тетяна Тіпікіна

— Так. І його звертання до мене були такі, як раніше. В першому листі написав: «Мамуль, ты, наверне, не знаешь жив я или нет. Я чудом остался жив. Как Карина? (молодша сестра Олега – Авт.). Поздравь ее с днем рождения. Надеюсь, вы поможете мне скорее освободиться из плена». В доньки у травні день народження. Вказав правильно адресу прописки, мій номер телефону. І у кінці дата — 26.05.2022.

Отримала лист через три місяці, 30 серпня. Є інформація від звільнених хлопців, що наші полонені писали листи з мордовії перед новим роком. Не знаємо, чи дійдуть вони до нас. Літом 2023 року з камери сина вийшов на волю Максим Лапатін. Серед них є домовленість, хто звільняється — шукає рідних тих, хто залишився в полоні, і говорить з ними. Він трохи розповів мені про сина.

— Чи відомо, де перебуває зараз Олег?

— Ймовірно, в концтаборі республіки мордовія, селище ударне, ІК №10 (мордовські табори — страшне місце, де тримали українських політв’язнів, приміром, Левка Лук’яненка, В’ячеслава Чорновола, братів Горинів, воїнів УПА. По гугл-картах відстань від Чернігова до мордовії щонайменше 1200 кілометрів – Авт.). Є припущення, що в сусідній колонії може перебувати  Денис Харченко. Вони в колонії на особливому та суворому режимі. Далі тільки критий режим, де тримають вбивць і рецидивістів. Тому можна тільки здогадуватися, які умови наших військових там.

Рідні бійців 36-ї бригади просять зустрічі у верхах

— Структура, яка займається полоненими — Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими (далі — КШ). Також обліковують безвісті зниклих та військовополонених у Національному інформаційному бюро. Усе, що рідним самостійно вдається дізнатися про полонених, потрібно повідомити цим структурам. На запити рідних до КШ ППВ відповідають: «Де перебувають наші військові і як себе почувають, не відомо. росія не дає доступу». Зверталися  до президента, до першої леді, до Єрмака (керівник офісу президента). Жодної допомоги, жодної інформації від них. Всі наші звернення перенаправляють до Координаційного штабу, — обурена Тетяна ТІПІКІНА. — Рідні бійців 36-ї бригади об’єдналися в групу, чоловік 50. Щотижня, як на роботу, раз або два їздимо на зустрічі до КШ. Але й там нам не дають чіткої інформації, де зараз перебувають наші сини, який їх стан здоров’я. Ми з нетерпінням чекаємо кожного обміну і дуже розчаровуємося, коли вкотре в списках немає морпіхів взагалі. Вже не кажучи про наших синів. За два роки від початку повномасштабної війни поміняли лише декілька військових з 36-ї бригади. Востаннє в квітні 2023 року і двоє 3 січня 2024 року.

Нас з Тетяною Харченко об’єднала спільна біда. Ми одна для одної і психологи, і жилетки, в які можна виплакатися. Тримають ще нас наші молодші донечки, аби не вони — зійшли б з розуму.

— До В’ячеслава Чауса, начальника обласної військової адміністрації, зверталися?

— Так, у квітні 2022 року. Як тільки дізналася, що син у полоні. Стояла і ридала на площі біля будівлі ОДА. До мене він не вийшов, посилаючись на зайнятість. Його підлеглі дали мені номер телефону людини, яка займається полоненими в нашій області.

Коли Брижинський став працювати начальником в міській військовій адміністрації, теж перестав виходити з нами на зв’язок.

Зараз родини морпіхів просять зустрічі з Єрмаком і Будановим (начальник Головного управління розвідки). Щоб вони дали напрямок, як рухатися далі і обіцянку, що дітей повернуть додому.

— «Волина» (Сергій Волинський, звільнили з полону 21 вересня 2022 року), командир 36-бригади, де служили наші сини, зовсім не бореться за визволення своїх хлопців, — вважає Тетяна ХАРЧЕНКО. — Й досі у нас, рідних морпіхів, не було жодної зустрічі  з ним. Хоча  сам пережив те ж пекло. А як же честь офіцера? Навіть в інтерв’ю в росії  мій син неодноразово каже: «В мене була задача зберегти особовий склад». Тобто, зберегти їм життя. А виходить, зараз командування від нас усіх зараз відхрещується і їх не цікавить доля підлеглих?

Росіяни відіграються на морпіхах. Знищують один з елітних українських підрозділів. Наші діти були здорові. А звідти повертаються інвалідами. Худі, виснажені. У тяжкому або критичному стані. Їх змушують стояти по 18 годин на добу, ноги напухлі. Рани гниють, перебиті хребти. Якщо скаржишся, що щось болить, вони «лікують» шокером. Є інформація, що вже почали вивозити тіла наших закатованих військових. Часу залишається небагато, хлопці втрачають життєвий ресурс.

Ольга САМСОНЕНКО, фото з сімейного архіву родин Харченко та Тіпікінів

Джерело: Вість

Як повідомляв MYNIZHYN, 22-річний Анатолій Леоненко, псевдо Буйвол — чернігівець, 23 березня 2022 року втратив ліву ногу під час боїв за Маріуполь. Пів року тривала реабілітація. Був списаний в запас. За клопотанням командира підписав контракт, став інструктором по вогневій і тактичній підготовці, вчив молодих бійців батальйону «АЗОв». І зараз при ділі, але поки що на черговій реабілітації