Юна ніжинка Анастасія Марченко з мамою виготовляє ляльки-мотанки для ЗСУ: інтерв’ю

Війна триває. Кожен з нас повинен докладати зусиль для її якнайскорішого завершення. Ніхто не має залишатися осторонь біди, яка спіткала нас, українців. Ми щодня доводимо, що спільними зусиллями здатні подолати проблеми будь-яких масштабів. Підтримка, у якій формі вона б не була виражена, це крок до мети – до Перемоги України.

Біль у серці за те, що діти дізнались, побачили власними очима, відчули зрештою, що таке війна… Їх підтримка особлива. Вона дає впевненості та рішучості, сили та наснаги боротися, не коритися ворогу як морально, так і фізично.

Учениця 8-А класу Ніжинської гімназії №10 Анастасія Марченко разом з мамою виготовляє обереги – ляльки-мотанки – для наших незламних захисників. Які емоції вони закладають у ці, на перший погляд, дрібнички та звідки ідея їх виготовляти – дізнавалися журналісти MYNIZHYN.

– Анастасіє, як давно Ви почали виготовляти ляльки-мотанки?

– Ми почали виготовляти досить давно, мабуть два роки тому.

Фото: Анастасія Марченко з ляльками-мотанками

– Звідки з’явилась ідея виготовляти саме ляльки-мотанки, чому саме їх?

– Я ходила на гурток, де ліпила з пластиліну, але тоді я була ще маленькою. Коли підросла, стало вже не дуже цікаво. Моя мама з дитинства любила робити мотанки, тому і запропонували мені виготовляти їх. Ми віддавали мотанки на різні конкурси. Почалася війна, і ми вирішили робити маленькі мотанки для наших захисників.

– З якого матеріалу їх виготовляєте? Судячи з фото, Ви виготовили їх чимало. Звідки берете сировину?

– Нам привозить бабуся різну тканину: платки або непотрібна в побуті тканина. Також у нас є знайома, котра займається виробництвом тканин. Тож вона періодично передає нам різні варіанти сировини. Наприклад, це може бути тканина під льон з канви.

– Мені відомо, що деякі майстрині, котрі виготовляють ляльки-мотанки, притримуються певних ритуалів. Наприклад, роблять ляльку за один раз або сідають за її виготовлення тільки тоді, коли дуже гарний настрій мають. У Вас з мамою є власні ритуали, коли виготовляєте ляльки?

– Та ні, ми не маємо ритуалів.

– Який сенс особисто Ви закладаєте в ляльку? Від чого вона має врятувати того, хто її матиме?

– Коли я роблю ляльку, то думаю, що нашим захисникам вони піднімають настрій. Я вважаю, що вона дасть їм віру в себе та допоможе у той час, коли їм буде важко, коли їм це буде конче потрібно.

– Ви ще зовсім юна й навчаєтеся в школі. Як часто Ви робите ці ляльки і скільки часу зазвичай приділяєте цій справі?

– Я роблю зазвичай їх ввечері, коли в мене є вільний час. У середньому на тиждень займаюсь виготовленням ляльок десь три дні. Через те, що мені допомагає мама, ми можемо зробити більше та швидше.

Фото: Анастасія Марченко з ляльками-мотанками

– Скільки приблизно вже виготовили за весь час?

– Трішки більше 250-ти штук. Двічі відносили вже до школи та ще 150 лежать удома.

– Ваші однокласники знають про ваше хобі з ляльками? Як ставляться до цього? Учителі підтримують?

– Більшість однокласників та учителів не знають, що я займаюся ляльками. Ті, котрі знають, ставляться досить добре та підтримують.

– Зважаючи на Ваш зовсім юний вік, як гадаєте, на скільки важливо підтримувати наших захисників хоча б такими дрібничками, як ці ляльки?

– На мою думку, дуже важливо підтримувати наших захисників, тому що різноманітні дрібнички їм приносять радість та віру в Перемогу.

– Наостанок, щоб хотіли сказати ніжинцям і побажати нашим захисникам?

– Я б хотіла побажати, щоб всі люди теж чим могли, тим і допомагали. Наприклад, так само, як і я – різними дрібницями. Це не складно, а захисникам приємно. Нашим Воїнам хотіла б побажати вірити в себе, у свої сили та в Перемогу.

«Малюнки, які передають діти, наші Воїни прямо у себе в бліндажах вішають на стіни. Обереги зазвичай маленькі, як ці ляльки, їх кладуть до кишені або вішають на систему MOLLE (система кріплень для спорядження). На фронті немає невіруючих. З досвіду. Навіть ті, хто не вірив до того, починають вірити. І коли хлопці отримують такі подарунки, вони неймовірно радіють та дякують.

Вони мені пояснювали, що пішли воювати не за «когось», а пішли за свої сім’ї, родини, за своїх дітей, щоб вони жили вільними людьми. Хлопці з величезним задоволенням розбирають усі дитячі поробки. Діти, за котрих вони воюють, не забули про них. Для них це стимул далі робити своє діло. Ці поробки Воїни бережуть і ставляться до них з ніжністю й любов’ю.

Для мене особисто власна армія на першому місці. Десять років волонтерю і на генетичному рівні вже з’явилась певна любов до неї. Годуємо сьогодні свою армію, щоб не годувати завтра чужу.. Таке ставлення у мене до наших Збройних сил. Це прекрасно, коли наші діти, наше майбутнє, так само ставляться до захисників. Воїни вдячні дітям за підтримку, а діти вдячні Воїнам за мирне небо над головою.

Хочу принагідно подякувати батькам, котрі так виховують дітей. Величезне дякую!», – Олена Фурса, ніжинська волонтерка.