Співучий 81-річний майстер, котрий «лікує» музичні інструменти: Микола Думенко

Цього посміхненого та життєрадісного чоловіка часто можна було побачити на «Ніжинському ринку» за грою на баяні чи гармошці, а зараз по вихідних на ринку «Афганець». Своєю енергетичною грою він завжди збирає навколо себе людей, які із задоволенням відволікаються від буденних справ і підспівують знайомі мелодії – Микола Олексійович Думенко. Окрім того, він дарує музичним інструментам друге життя, може їх підлікувати, якщо вони раптово змінили звучання чи перестали слухатися в руках свого господара.

Журналісти MYNIZHYN.com вирішили ближче познайомитися з цим талановитим майстром і дізнатися про його життєвий і музичний шлях, як виявилося в подальшому, дуже непростий.

Про все це детальніше у нашому матеріалі.

Микола Олексійович народився 1942-му році в родині колгоспників у селі Терешківка Ніжинського району. Та його дитинство точно не можна назвати безтурботним, адже у 1946-1947 році почався голодомор. Будучи малим він дивом вижив. На усе подальше життя у його пам’яті викарбувалися болючі спогади як він 4-річний хлопчиком збирав напівгнилу минулорічну картоплю щоб вижити.

«Мій батько Олексій  вже не міг дивитися як ми пухли від голоду, а було нас в сім’ї шестеро дітей. Разом з кумом він поцупив у колгоспі мішок гречки. А вже наступної ночі випав сніг і їм дуже пощастило, бо якби засніжило на день раніше, то їх по слідах вистежили б і розстріляли…були страшні часи»,– розповідає Микола.

На цьому життєві випробування не закінчилися, коли Миколі було 8 років від лікарської халатності померла мама (після невдалої пункції спинного мозку)  і усіх шістьох дітей піднімав на ноги батько. Та темні хмари в житті хлопчика почали розсіюватися, тато вдруге одружився. І хоча чужа жінка ніколи б не замінила рідної матері, але вона була доброю і точно не списана з історій про злих мачух. Із часом, справжньою радістю в житті хлопчика стала музика. Почалося усе з того, що старший і середній брати грали на гармошці, Микола зацікавився, вирішив спробувати свої сили, коли гармошка лишилася без нагляду він заграв. З тих пір, його музичний та інструментальний арсенал тільки поповнювався та розширювався.

Фото: Микола Олексійович

«Коли ще ціни не кусалися я понакуповував багато різних музичних інструментів: гармошки (близько 5), баяни (близько 5), акордеони (близько 5), гітари та багато іншого, усе і не злічити. – говорить чоловік – Є дві такі гармошки, що наші гармоністи не вміють на них грати. Вони старовинні, їх називають на «німецький строй».

Також, у шкільні роки Микола дуже полюбляв співати.

«Одного разу, то було у 1953 році, на перерві ми влаштували співи та веселі танці. Наша вчителька жила біля школи і тоді побігла додому, повернувшись дуже на нас кричала, бо виявляється, що того дня сповістили про смерть Сталіна. А ми ж діти, телефонів не було як зараз у кожного, радіо у класі не було, ми й не знали. Але тоді мене дивом не вигнали зі школи, як організатора того дійства»,– розповідає Микола.

Із часом співи та гра на гармошці переросла у перші спроби полагодити музичні інструменти, що не працювали, чи взагалі, відмовлялися звучати.

Фото: Микола Олексійович

«У мене була гармошка і вона зіпсувалася, я поніс її у с.Сальне за 7 км від мого села. Там жив дядя Коля, який ремонтував музичні інструменти. Я побачив як він то робить і сам почав то робити. – пригадує чоловік – Пам’ятаю, що у Ніжині також був такий майстер – Маркун (лише прізвище згадалося). Він ремонтував музичні інструменти у приміщенні, що знаходилося на перехресті від Гоголівської, зі сторони як спускатися до річки, справа…хто давно тут живе, то може згадає. Я часто приходив до нього переймати знання. А потім його майстерня зникла, як і багато інших цінних місць у Ніжині».
Микола Олексійович проносить любов до музики крізь усе своє життя, хоч у подальшому, не всі роботи були пов’язані з його захопленням. Працював 7 років у колгоспі, а 1967 році запропонували стати завідуючим сільським клубом культури, де допомагав проводити святкові заходи та ремонтував музичний інструментарій. Справжнє задоволення отримував від учителювання, викладав  музику і співи, знайомив дітей із дивовижним світом звуків, готував їх до виступів на сцені, давав індивідуальні уроки гри на баяні.

Фото: Микола Олексійович

Фото: Микола Олексійович (зліва) з татом і братом Володимиром

У 1980 році переїхав до Ніжина, працювати на заводі «Прогрес» автослюсарем (10 років), після чого перевівся в інший цех на електроерозіоніста. Та бажання грати на музичних інструментах нікуди не дівалося, тому він з радістю погодився грати у духовому оркестрі. І будь то весілля, чи якась сумна подія, його завжди запрошували, адже з допомогою музики можна створити відповідну атмосферу події. Будучи на пенсії чоловік грав та співав у складі чоловічого ансамблю «Рідня» у Талалаївському будинку культури.

Фото: Чоловічий ансамбль “Рідня”

Зараз Миколі Олексійовичу 81 рік, він 44 роки у шлюбі з дружиною, яка до сьогодні підтримує і надихає свого співучого чоловіка. Вони мають сина, 3 доньки, 5 внуків та 1 правнука. Його середня донька, Тетяна Думенко, пішла по стопам батька: працює у Вертіївській та Бобровицькій школах мистецтв (викладач гітари), вміє грати на баяні, домрі. Також, вона є керівником Вертіївського Театрального відділу, є вчителем театральних дисциплін. Одна з онучок грає на фортепіано – Оля, інша – є  хореографом і грає на баяні – Віка. Як не крути, а генетика спрацювала, давши цьому світу музичне продовження у талановитій молоді.

Фото: Донька Миколи Олексійовича — Тетяна Думенко

Спілкувалася Тетяна Красновид