Хто такий Пригожин і що таке ПВК Вагнера: історія приватних кампаній

Історія приватної армії росіянина Євгена Пригожина, яка виросла до кількох десятків тисяч людей, може добігти кінця.

Міноборони Росії заявило, що всі приватні формування мають доєднатися до лав російської армії. У відповідь Пригожин взяв та й спалив контору – опублікував листа, в якому написав, що Вагнер отримав лише за останній час майже 150 млрд рублів від Міноборони РФ.

Іншими словами – визнав, що “музиканти” його – просто ще одне відгалудження російської армії, так що, мовляв, ми і так свої.

Тож самозвані отамани та генерали можуть не дуже-то і погодитися ставати до лав офіційної російської армії. Враховуючи довгий досвід протистояння Пригожина та російських збройних Сил, яке тягнеться вже кілька місяців і нагадує Санта-Барбару.

З останніх досягнень – Пригожин полаявся з ще одним командиром путінських найманців – Кадировим, у якого є своя феодальна армія, яка також не підкоряється ніяким органам і інституціям в Росії.

Стосунки між ними і так були не дуже, Кадиров був потрібен Пригожину лише в якості зв’язкового з Кремлем, бо гауляйтер Чечні має особистий доступ до Путіна. Як тільки цей доступ пропав, Пригожин розгорнувся на повну, і назвав армію Кадирова тим, чим вона є – Tik-Tok військами, які просто ні на що не здатні проти серйозно озброєного противника.

Все це давно було відомо в Україні ще з початку повномасштабної війни. З’ясувалося, що всі ці озброєні до зубів і грізні, на перший погляд, космонавти не можуть нічого вдіяти з теробороною, не кажучи вже про контрактників ЗСУ.

Максимум – стріляти в тилу по світлофорах чи тероризувати мирних жителів на окупованих територіях, як кадирівці робили, наприклад, у Ворзелі в Київській області. У відповідь кадирівські орли забили йому стрєлку, як гопніку на районі.

Оце стосунки в другій армії світу! Але, звісно, головна лінія поведінки лідера приватної армії – це боротьба зі збройними силами Росії.

Остання серія цієї мильної опери – Пригожинські бойовики захопили в полон не кого-небудь, а цілого командира бригади російських збройних сил. От як він описує своє перебування в полоні співвітчизників:

– Тримали в підвалі, знущалися. Били, не давали спати, тричі витягали з підвалу, намагалися розстріляти.

Також він заявив, що такі стосунки між різними підрозділами російської армії та найманцями Пригожина – нормальна справа. Буденна просто.

– Був випадок погрози розправи над бійцями роти РЕБ, яких оточили, обіцяли обнулити, бо вони працювали не так, як хотілося вагнерівцям. Були випадки викрадення наших бійців, де проти них застосовувалося фізичне насильство, приниження людської гідності. Так, був викрадений старшина одного з наших батальйонів, його катували, тримали голим на підлозі, бризкали в очі кислотою, через що він на час втратив зір, обливали бензином, підносили запальничку, – сказав командир бригади ЗС РФ.

Оце я розумію, друга армія світу! Найсмішніше тут те, що Пригожинська приватна армія, яка виросла до кількох десятків тисяч людей з невеликого підрозділу і яка тепер диктує російському Генштабу, що робити, насправді формально в Росії поза законом.

Законодавство цієї недокраїни недопускає найманства та створення приватних військових компаній. І на тобі – найбільша військова компанія, яка вербує зеків по всіх зонах Сибіру.

І треба сказати, що Пригожин, як і Кадиров – не перші, хто організовує свої приватні армії. В історії це все було, і сьогодні ми подивимось на набільш яскраві приклади найманства, і чим вони закінчувались.

А почнемо ми з сивої давнини! Найманці були відомі ще в часи давнього Єгипту. Людей набирали як єгипетські фараони, так і їх супротивники  – хетти – для посилення війська. Зазвичай це були нерегулярні підрозділи, розвідники, легкоозброєні війська.

А в IV столітті самі греки, які за 100 років до того воювали проти Персії та відстояли свою незалежність, стали найманцями у персів – вони допомагали сину перського царя Дарія Другого – Кіру – відібрати трон у його старшого брата. За гроші, звісно. І назбиралося їх аж 10 тис., грандіозне число, приблизно стільки їх було у легендарній битві при Марафоні.

І вони навіть отримали перемогу над військом персів, але стався облом – на завершальному етапі бою їх роботодавець Кір отримав списа у груди і загинув. Його армія розбіглася, а найманці вирішили пробиватися на Батьківщину через територію перської держави самостійно.

Все це описав у прекрасній автобіографії грек Ксенофонт, який сам брав участь у поході. До речі, до Греції цей натовп, який втратив третину свого складу, так і не дійшов – вже біля самої Батьківщини вони найнялися на службу до фрігійського царя, але і там не отримали грошей, збунтувалися, конкретно все пограбували там, і повернулися додому.

Найманців активно використовували і римляни – це були здебільшого легкоозброєні війська, зокрема, знамениті балеарські пращники, з однойменних островів біля Іспанії, які влучно жбурлялися камінням у ворожу кінноту.

Але найбільше найманців використовував найзліший ворог римлян – Карфаген. Це була торгова заможна середземноморська держава зі столицею у нинішньому Тунісі, яка фактично всю армію робила з найманців. І саме через це врешті-решт програла Риму.

Бо найманців Карфаген наймав так багато, часто разом із командирами, що сам розучився воювати. Римське ж суспільство, яке поставляло своїх синів, чоловіків, батьків до армії мобілізувалося максимально, а бойовий дух тих, хто захищає свою вітчизну,  був високим.

І з цього витікає перши урок історії, який ми з вами засвоюємо – держава, яка використовує найманців, завжди програє війну проти держави,  яка застосовує армію з власних громадян, з членів суспільства, які об’єднані національною ідеєю та мають бойовий дух і мотивацію битися.

Наступний рівень найманства настав уже у Cередньовіччі. Першими найманцями стали вікінги. Скоріше за все, сам Кий, а також Щек, Хорив і їхня сестра Либідь, були найманцями. Причому, можливо, хозарськими, оскільки Хозарський каганат був тоді супердержавою цих територій, а саме слово “Кий” означало хозарською мовою “берег”.

І як представник хозар, Кий ходив, зокрема, на Візантію, і примудрився укласти, як каже Повість временних літ, хороші стосунки з кимось із візантійських імператорів. Частина істориків вважають, що це був Іраклій, який правив з 610 по 641 рік.

До речі, про візантійських імператорів. Вони самі із задоволенням наймали варягів-вікінгів, які з Х століття стали формувати особисту гвардію візантійського імператора. В середньовічній Європі в той час взагалі з цим не було проблем. Розбійників легко наймали феодали, щоб вони грабували володіння їхніх сусідів.

Але справжній розквіт найманства стався пізніше – в північній Італії. І не просто так. В пізньому Середньовіччі цей регіон шалено збагатів внаслідок торгівлі Середземним морем. Де багатства – там притік мігрантів та сплеск народжуваності. Людей було багато, роботи всім не вистачало.

В той же час єдиної держави в Італії не було, були численні республіки – Венеція, Генуя, Піза, Мілан, вони постійно воювали одна з одною. І дуже скоро з’явився цілий прошарок отаких бродячий вояків – кондотьєрів, які за гроші воювали за одне місто проти іншого.

Причому можна було в будь-який момент перебігти на протилежну сторону, якщо вона перед битвою запропонує більше грошей. Але Італія була затісною, тож скоро кондотьєри активно починають найматися за рубіж!

Цей досвід переймають вихідці з німецьких земель – ландкнехти. Що і перекладається – як “служник країни”, тобто, найманець. Там також був сплеск народжуваності, перенаселення, купа маленьких німецьких держав, які воювали одна з одною – мапа цих князівств, графств, герцогств нагадувала лоскутну ковдру!

І всі ці країнки наймали цілі підрозділи найманців. Заробляли найманці багато, скільки в своєму селі, працюючи в полі, не заробили б за роки. Правда, і жили недовго – їх не особливо жалували, а великі феодали кидали їх у бій першими, як пригожинських зеків, щоб зберегти свою гвардію.

Зрозуміло, що смертність тоді була грандіозно високою, причому половина складу підрозділу помирала ще до битви від усіляких хвороб. Тож і наймали ландскнехтів, особливо не розраховуючи платити їм повну суму. Тож, коли грошей не вистачало, найманцям дозволяли поживитися тим, що було під рукою. Мирним населенням. Ось як описував ландскнехтів історик Франц Мьорінг:

– Там, де вигнані з дому господар, його дружина та діти, там настають погані часи для курей, гусей, жирних корів, бугаїв, свиней та овець. Тоді гроші ділять шапками, міряють піками оксамит, шовк та полотно; вбивають корів, щоб здерти з них шкуру; розбивають усі ящики та скрині, і коли все розграбовано – підпалюють хату. Справжня гра для ландскнехтів, коли 50 сіл і містечок палають у вогні.

Апогей цього і тут же занепад – настав під час Тридцятилітньої війни, яка розгорнулася як війна між протестантами та католиками у 1618 році. Австрійська імперія Габсбургів воювала проти Чехії, Швеції, Данії, Нідерландів та кількох німецьких князівств, що прийняли протестантизм і на першопочатках активно використовували найманців.

І тут зійшла зірка австрійського дворянина чеського походження – Альбрехта Валенштайна. Валентштайн був мільйонером і дуже заможним аристократом. У 1625 року, коли кошти імператора для війни з протестантами зовсім вичерпалися, Валленштайн, який мав 30-мільйонні статки, запропонував сформувати 50-тисячну армію власним коштом, за умови бути її головнокомандувачем і відбивати витрати на неї контрибуціями з ворожих земель.

І імператор Фердінанд погодився на це, куди було діватись. Спочатку Валенштайн отримував одні перемоги, найнявши купу найманців де тільки міг знайти. Однак через готовність кидати людей прямо на ворожу артилерію, як Пригожин, він почав їх втрачати, і армію треба було чимось поповнювати.

Тоді Валенштайн почав збирати будь-яких маргіналів, розбійників та просто сміття з усієї Європи під свої знамена. Його гроші швидко закінчились, і він висунув нову тезу – війна має годувати сама себе. Ну, тобто, найманці мали право забирати все у місцевого населення. І орда Валенштайна грабувала все – чужих, своїх, без розбору.

Навіть був такий вираз у Німеччині тих часів – “сарана Валенштайна”. Внаслідок дій орд  найманців Священна Римська Імперія, так тоді називалась оця Австрійсько-німецька конфедерація – втратила до 30% населення, люди називали Тридцятилітню війну другою чумою.

Ну, може хоча б воювала оця орда найманців добре? Ні. Як тільки у війну втрутилася у 1628 році Швеція з новою реформованою армією, створеною за регулярним зразком, з мобілізованих і навчених власне шведських рекрутів – армія Валенштайна була розгромлена. Він переконався, що зробити нічого не може, і почав нити, як Пригожин, що йому грошей не дали, повноважень, імперська армія його війська не підтримує, ну і так далі.

Ну картина прямо як у 2023 році, просто YouTube тоді не було. Валенштайн просто розсилав усім листи направо і наліво про те, які всі погані, а він д’Артаньян. Імператор Фердінанд дивився на це, а потім віддав наказ непокірного генерала убити, щоб він не влаштував якийсь переворот. І Валенштайна одного дня зарізали у спальні.

До речі, Австрія ту війну врешті-решт програла. Не в останню чергу тому, що армії Нідерландів, Швеції, Франції, що виступали проти неї, були сформовані саме з рекрутів. Чомусь імператор Франц не набирав німецьких хлопців у свою армію, а давав їм найматись до війська Валенштайна.

І тут у нас урок історії номер два – країна, яка наймає у приватну армію своїх же громадян замість того, щоб набирати їх у рекрути і навчати – програє неодмінно.

Після цього найманство як масове явище зникає доволі надовго. По-перше, армії тих часів стають величезними, наприклад, у битвах за Іспенську спадщину 1700-х років зустрічалися армії чисельністю у 100 тис. з кожного боку, і таку кількість найманців було вже просто не знайти.

По-друге, всі переконалися, що єдиний державний стандарт – від обмундирування до калібрів артилерії, до стратегії навчання – дають значно кращий ефект. Втім, тоді ставлення до найманців не відрізнялося від ставлення до простих солдатів.  Ніяких конвенцій чи правил ведення війни не існувало, тож, в принципі, не було такого, що от ти найманець, значить, ми тебе в полон не беремо.

Відродження практики найманства відбулось у ХХ сторіччі, і одного з найбільших застосуванців найманої сили стали більшовики. Оскільки війну проти білих та проти українських озброєних формувань УНР більшовики програвали на перших етапах, виникла ідея використовувати найманців.

Першим висунув “ідею” використати в каральних акціях проти мирного населення китайські загони – Іона Якір, уродженець Кишинева, який завдяки жорстокості став одним з командирів Червоної армії. Він сам створив такий загін у кількості 530 осіб.

Цей загін не брав полонених, і виконував будь-які накази Якіра – аж до спалення людей живцем цілими сім’ями. Розраховувався з китайськими “інтернаціоналістами” Якір за рахунок пограбування населення тих місць, де знаходився цей загін. Гроші кур’єрами відправляли навіть рідним “інтернаціоналістів” – свого роду “страховка”, нерідко навіть організовувалося відправлення тіл убитих у Китай.

Китайців було в Росії багато. Їх активно в дореволюційні часи залучали до будівництва різних інфраструктурних об’єктів у Сибіру та на Далекому сході, бо українські переселенці і коланізатори не хотіли корячитись за копійки, тим паче, що на землі вони заробляли більше.

А з китайцями було простіше. Вони охоче за гроші займалися терором населення, яке не підтримувало більшовиків, катували полонених, робили все, що їм наказували червоні садисти, абсолютно дисципліновано. Тим паче, ніяких обмежень не відчували, бо не були мовно і культурно ніяк пов’язані з тими, кого вони тероризували.

Дуже скоро з китайців зробили не тільки підрозділи радянської армії, а й навіть батальйон особистої охорони Леніна. “Ідея” Якіра особливо сподобалася Тухачевскому, і він широко застосовував китайців при придушенні Тамбовського повстання селян. Крім цього, активно застосовувалися найманці-латиші, та з народів середньої азії.

Бо самі українці та росіяни так “підтримували” комуністів, що не було ким воювати толком. За різними оцінками, в лавах Червоної армії в часи війни 1917-1921 років перебувало до кількох десятків тисяч китайців, хоча реально у бойових діях брали участь одночасно не більше кількох тисяч осіб.

До речі, після війни, тисячі китайців у винагороду за їхню службу поселили на Донбасі, який був зруйнований, і його треба було відновлювати, і де вони потроху, за сто років асимілювалися з місцевим населенням.

Новий виток найманства, вже сучасний, пов’язаний з деколонізацією. Це такий процес, коли Французська та Британська імперія фактично добровільно розпалися, і на політичній мапі світу у 1960-х з’явилася маса нових держав – йдеться про десятки держав Африки та Індокитаю.

В них одразу спалахували громадянські війни – ліві воювали з правими, а Західний блок та Радянський Союз підтримували відповідні сторони у цьому протистоянні. Крім того, держави воювали між собою, тому тут поле для застосування армії було просто грандіозним.

Крім того, відбувалося освоєння пост-колоніальної індустріальної спадщини Африки, її корисних копалин. І для цього теж потрібні були війська. Також десь треба було задіювати ветеранів Другої світової, принаймні, ту частину з них, яка хотіла воювати далі, а також ветеранів війни у В’єтнамі.

З Радянським Союзом все було максимально просто – “братня соціалістична допомога”, військові радники, іноді навіть військові спецпідрозділи під виглядом місцевих. Пам’ятаєте анекдот про найбільш успішних в’єтнамських пілотів – Сі Ні Цина та Лі Сі Цина?

У західних держав все було складніше. Вони все ж належали до демократичного табору і часто громадськість могла не схвалити участь західних військових як інструкторів десь в якійсь Африканській країні. Тим паче, іноді доводилося на противагу радянським кандидатам підтримувати ну дуже неприглядних проксі – антидемократичних, неадекватних персон, а часто навіть відверто людоїдські режими.

І звісно, використовувати для цього армію було якось не дуже, виборці навряд чи зрозуміли б, до того ж, використання воєнної сили у демократичних державах це складна процедура – потрібне схвалення парламентом, урядом. Це процес публічний, а головне – займає багато часу.

Коротше, дуже скоро в тій же Британії, як колишньому імперському центрі, починають виникати приватні воєнні компанії, як надають послуги урядам з навчання військ, експертні послуги, послуги радників, послуги охорони.

Ну, якщо якийсь дуже легітимний африканський лідер боїться своєї ж власної армії, або якщо його родичі поставлені управляти діамантовими чи золотими родовищами, і треба їх охороняти від свого ж народу. Тобто, такі величезні охоронні фірми з важким озброєнням.

Першою такою стала WatchGuard Imernational у 1965 році, яку створив колишній офіцер британських спецслужб Девід Стірлінг. Вони швиденько підсіли на фінансування аравійських держав, які тільки-тільки набирали сили завдяки продажам нафти.

І понеслась – консультації, поради, навчання, охорона, ну весь комплекс супроводу створення збройних Сил. Справа була вигідна, і одразу за ними потягнулася ціла плеяда ПВК – Keenie Meenie Services, Special Advisory Services, Armor Group, Control Risks, DynCorp, Defensive Shield, десятки їх, коротше.

У США найбільшою і найпопулярнішою стала компанія BlackWater, відома зараз як Academy. Але американські ПВК мають свою особливість – більшість їх прибутку надходить з державних замовлень – тобто, вони виступають як приватний навчальний центр для цілої маси різних видів американських поліцейських, яких в США – мільйон різновидів, і кожен підрозділ і служба має свою специфіку.

Звісно, путінська Росія ну ніяк не могла сидіти десь на узбіччі процесу, тим паче, що послуги ПВК були дуже потрібні, адже представники російської еліти почали активно займатися закупівлею або таємним використанням, за хабарі, покладів діамантів та золота у Африці.

Це хазяйство в умовах громадянських воєн та нестабільності місцевих політичних режимів треба було комусь довірити. Саме так виникають перші російські ПВК. Яких зараз теж доволі багато. Єнот, Вагнер, Ястрєб, Мар, РСБ – навалом їх. Спершу набирали ветеранів чеченських війн, а потім перейшли на всіх підряд.

10 років тому я спілкувався я з однією людиною, яка пройшла російську ПВК, за його даними, заробіток російського найманця в Африці міг досягати $10 тис. на місяць з преміальними. Але за ці гроші треба було бути готовим виконати будь-який наказ, зокрема, вирізати місцеве селище з дітьми і жінками, якщо воно обурювалося видобутком копалин на його території.

А бували і ті, кому не щастило – вони поверталися в пакетах. Причому, іноді вірогідність повернутися по шматках бувала 50/50. Керівництво ПВК нічого не робило, щоб якось зменшити втрати – по-перше, платити треба менше, а по-друге, бажаючих завжди було багато.

Це зробило російські ПВК приватним володінням їх командирів, які були під контролем спецслужб, і перетворило кістяк цих організацій на повністю відморожених розбійників.

Тож і не дивно, що для війни в Україні також активно застосовуються ПВК, зокрема Вагнер. Всіх здивувало, коли невелика компанія в кілька тисяч людей роздулася до приватної армії, яка поклала десятки тисяч людей під Бахмутом.

А дивного нічого не було. Вся суть в тому, що російська армія де-факто розвалена бюрократизмом та хабарництвом. Про це Пригожин, до речі, відкрито казав перед зеками.

Тобто, іншими словами, армія банально не змогла провести мобілізацію і навчання великої кількості людей, щоб закрити потреби фронту, тож Путін фактично відкрив другий шлюз мобілізації та швидкого навчання гарматного м’яса, переклавши це на плечі Вагнера, який мав ресурси організувати процес – максимально швидко і максимально жорстоко. Що і було зроблено.

Але якою ціною! Ціною стала вагнерізація російської армії та російського суспільства, де популярність Пригожина стрибнула вгору лавиноподібно, де тепер діти на вулицях грають у вагнерів, а раклама ПВК висить відкрито на вулицях міст. Створення паралельної величезної нерегулярної армії з зеків і іншого непотребу породжує розвал дисципліни та організованості, призводить до розколу в самій армії, а це вже проблеми з головним державним існтитутом.

Де-факто, вагнерізація російської армії – це є мовчазне визнання її нездатності до мобілізації та ефективного ведення бойових дій.

Цим ПВК Пригожина відрізняється від Tik-Tok армії Кадирова, яка була створена як його особиста гвардія, яку Путін може використовувати як важіль свого впливу у внутрішньо-російських розбірках.

Армія Пригожина – це, де факто, російська армія №2, яка не підкоряється армії №1, і яка вже є популярнішою за регулярів. Те, що ми зараз спостерігаємо – це і є початок розпаду російської державності.

Не дивно, що купа інших організацій в РФ почали створювати свої приватні армії. По-перше, на них можна освоїти великі бюджети з державного фінансування, розпиляти, а з іншого – якщо почнеться громадянська війна, а вона почнеться одного дня, то непогано мати бодай кілька сотень своїх штиків.

Пам’ятаєте, як 10 років тому, коли навесні 2014 Україна створюввала Добробати, Росія намагалася переконати світ в тому, що Україна – “країна-404”, що от воює нерегулярними підрозділами.

Але, по-перше, добробати не були приватними арміями, а по-друге, за останні 8 років майже всі добровольчі підрозділи України увійшли до складу ЗСУ або МВС як регулярні підрозділи.

А Росія пройшла шлях навпаки – від єдиної армії до якихось проксі у вигляді “армейских корпусов ДНР-ЛНР”, потім тих же Вагнерів, іншими словами – розклала свою армію сама, розтягла її по невизнаних формуваннях, приватних нерегулярних підрозділах, командири яких беруть в полон російських офіцерів і шлють по матері міністра оборони.

Ось так і виглядає Карфаген нового часу. Який, поза сумнівом, одного дня, буде зруйнований. Це закон історії. На найманцях ніяка велика держава не виїжджала. Імперія – тим паче.

Якщо побачили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.