Будівельні матеріали м.Ніжин Будівельні матеріали м.Ніжин
Новини Чернігова

25 років на візку: історія Сергія Шурути – марафонця, мандрівника і великого життєлюба

  • 25 років на візку: історія Сергія Шурути – марафонця, мандрівника і великого життєлюба
  • 25 років на візку: історія Сергія Шурути – марафонця, мандрівника і великого життєлюба
  • 25 років на візку: історія Сергія Шурути – марафонця, мандрівника і великого життєлюба
  • 25 років на візку: історія Сергія Шурути – марафонця, мандрівника і великого життєлюба
  • 25 років на візку: історія Сергія Шурути – марафонця, мандрівника і великого життєлюба
  • 25 років на візку: історія Сергія Шурути – марафонця, мандрівника і великого життєлюба
  • 25 років на візку: історія Сергія Шурути – марафонця, мандрівника і великого життєлюба
  • 25 років на візку: історія Сергія Шурути – марафонця, мандрівника і великого життєлюба
  • 25 років на візку: історія Сергія Шурути – марафонця, мандрівника і великого життєлюба
  • 25 років на візку: історія Сергія Шурути – марафонця, мандрівника і великого життєлюба
  • 25 років на візку: історія Сергія Шурути – марафонця, мандрівника і великого життєлюба

Йому – 46-ть, і більше половини життя він пересувається на візку. У студентські роки хвороба «відібрала» у нього можливість ходити, натомість загартувала, як сам каже, дала відчути всі грані життя на смак. Не завжди приємні, але все, що відбулося з ним, вважає подарунком долі. Тільки уявіть: наразі Сергієві до снаги близько десяти видів спорту! Відвідав стільки ж європейських країн! Постійні змагання, марафони, зустрічі…

Він не може й дня прожити, щоб кудись не поїхати. Активний, життєрадісний, з неймовірною силою духу та великою силою в руках. До слова, Сергій Шурута дістається на роботу з Трисвятської Слободи в Чернігів і назад своїм ходом, долаючи як мінімум 25 кілометрів. Його двоколісний та триколісний транспорт за стільки років уже добре знають і впізнають на дорозі водії, пасажири та перехожі. Все життя цієї людини – це рух!

«Я бігав швидко»

Розмовляємо з Сергієм у його дворі в Трисвятській Слободі, що неподалік Чернігова. У великому цегляному будинку він живе сам, часто навідується старший брат Ігор.

– Коли мої батьки тут будувалися, вони приїздили у вихідні з Смолянки, що на Куликівщині, де працювали і де я народився, ось у цій врем’янці ми з бабусею Парасковією жили. Можна сказати, що вона мене й виростила, – згадує. – Забрала до себе малим, я навіть у школу ще не ходив. Бабуся працювала в колгоспі.

У дитинстві мріяв стати професійним спортсменом. Серйозно займався в лижній секції. Їздив на тренувальні збори, брав участь у змаганнях різних рівнів. Мав чудові успіхи. Втім досягти висот у спорті Сергію завадило матеріальне становище. Придбати, приміром, хороші лижі, батьки – звичайні медики – просто не мали можливості.

Тато – Микола Шурута – працював усе життя лікарем-стоматологом, він – дитина війни. Мама, Валентина, була медсестрою.

– З самого малечку любив бігати, увесь день з дітьми м’яча ганяли. Росли на вулиці! У школу ходив у Слободі, директоркою була у нас Наталія Александрова. А 10-11 класи в Старому Білоусі закінчував. З третього по четвертий дзюдо займався, потім десь після шостого – лижними гонками. Професійно. Також грав за збірну по футболу. Ну, і легка атлетика, бігав швидко, – розповідає співрозмовник.

Після закінчення школи у Сергія з’явилася нова мрія – стати військовим. Вступив до Алма-Атинського вищого загальновійськового командного училища. Провчився рік, аж тут Радянський Союз розпався – і українець повертається додому. Стає студентом другого курсу факультету фізичного виховання Чернігівського педінституту.

– В інституті у мене почалися проблеми зі здоров’ям, мені років 18-19 було. Я думав, що це через професійні спортивні травми, на які не зважав. Спочатку відчував просто біль у лівій нозі, потім уже не міг на неї стати, бо стопа все більше мене непокоїла. Через кульгавість довелося користуватися палицею, – продовжує чоловік. – Не міг здавати нормативи і перевівся на історичний факультет. Важкувато було навчатися, опрацьовував багато інформації. А хвороба прогресувала, взяв академвідпустку на рік, потім ще…

Через пару років Сергій перестав ходити.

«Якби не видалили пухлину, то відмовили б і руки»

– Куди ми з батьками тільки не зверталися?! Місцеві лікарі довго не могли визначитися з діагнозом, – каже Сергій. – Якийсь час лікувався зовсім від іншого. Лише в столиці лікар-нейрохірург Ігор Курилець поставив правильний діагноз, спинномозкова пухлина. Він також допоміг з двома дуже дорогими операціями. Їх безкоштовно провів відомий британський нейрохірург, професор Генрі Марш. 25 років тому на запрошення української сторони закордонний фахівець приїжджав в Україну робити найскладніші операції. Його пацієнти – люди без статків. Якби тоді мені не видалили пухлину, то далі відмовили б і руки, казали лікарі. Як морально все переніс? Це ж не травма була, що раз і все – ти на візку. Зміни відбувалися поступово, я розумів, які наслідки. Мене підтримували батьки. Дуже сильно мама. А я її ще більше підбадьорював.

Після операцій слідували роки інтенсивної реабілітації. І Сергій став на ноги, за допомогою милиць ходив кімнатами будинку. Завдяки щоденним тренуванням його тіло зміцніло.

– Я й нині підтримую себе у формі! Роблю зарядку, вправи на брусах, з гантелями, розтягуюсь, піднімаю штангу… Так година цікаво й минає, – відзначає Сергій.

Педагогічний виш закінчив заочно. Потім отримав другу вищу освіту, юридичну. Працював за фахом у своєму селі. Ці знання і досвід допомогли Сергієві виграти одну важливу для нього справу, у 2009-му він судився з банком щодо доступності: установа банкомат встановила, а пандус – ні.

Уже 13 років Сергій працює інженером з охорони праці в приватній фірмі, її спеціалізація – автосервіс.

Офіційно одруженим ніколи не був, але стосунки мав.

– І маю, – усміхається. – Зустрічаюся з дівчиною. Я люблю цукерки, ось і познайомилися. Вона – продавчиня.

Про пристрасті

Сергій Шурута – учасник багатьох спортивних марафонів. Починав з міста Саки в Криму, куди щороку їздив до спеціалізованого санаторію. Змагався і перемагав.

Коли Крим анексували, став їздити на марафони в Польщу. Перший з них – у Кракові – тоді зібрав майже десять тисяч учасників з усього світу, і серед них тридцять візочників. Бігли всі разом. Сергій тоді потрапив у п’ятірку переможців.

– За шість років я побував у Польщі 15 разів! Поїздки на марафони відбуваються переважно за кошти благодійників. Сам їх знаходжу, звертаюся. Це і підприємці, і політичні партії, місцева влада, просто небайдужі, – розповідає Сергій. – Які переповнюють відчуття, коли дистанцію подолано, коли багато кілометрів позаду? Найкращі! Марафон для мене – свято! Задоволення, яке не можна передати словами.

Сергій Шурута каже, що з усієї України в таких марафонах беруть участь десь п’ять людей-візочників. І один серед них – наш Сергій.

Ще одна його пристрасть – подорожі.

– Я захоплювався радіоелектронікою, лагодив магнітофони, телевізори, складав з товаришем радіостанції. Після операцій, коли вдома сидів. Так відволікався. А потім залишив цю справу, бо треба було більше рухатися, став виїжджати в Чернігів. А в 2018-му мене покликали справжні мандри. З тренером Юрієм Казимировим реалізували проєкт, який передбачав відвідування європейських країн, зустрічі з консулами, спілкування з місцевими, знайомство з інфраструктурою. Ми тестували Європу на доступність, – відзначає мій співрозмовник.

Так побували в десяти країнах: Словаччині, Австрії, Польщі, Німеччині, Швейцарії, Італії, Франції, Іспанії, Ліхтенштейні, Монако. До Португалії не добралися, хоча була така мета. Закінчилися кошти, тож довелося повертатися в Україну.

– Кожна країна – індивідуальна, ми, насамперед, звертали увагу на доступність, відношення оточуючих до людей, які пересуваються на інвалідних візках. Із 25 днів мандрівки ночували в готелях лише 7 ночей. Доводилося спати дорогою в автобусах, електричках або поблизу вокзалів, просто на вулиці. Містами пересувалися своїм ходом. Коштувала подорож на двох з тренером більше тисячі євро, – каже Сергій.

Тож про доступність. Найдоступніше місто, в яких побував Сергій Шурута, – Барселона. Друге місце в його рейтингу посів Краків, третє – Відень. Скрізь рівненьке дорожнє покриття, немає бордюрів та інших перепон.

– А люди найбільше мене вразили в Ліхтенштейні, доброзичливі, чемні, нас підтримували, підбадьорювали. В одній крамничці я хотів купити хліба, але не спрацювала платіжна карточка. І продавчиня просто так нам дала хлібину, а на додачу ще й два бутерброди, що коштували по 5 євро, – з усмішкою згадує Сергій. – У французькому місті Ніцца ми ночували три дні на вулиці, неподалік від вокзалу. Орендувати тут житло – дуже дорого. Запам’яталося, як у старому кварталі я задрімав, повз проходив місцевий житель, вигулював собаку. Побачивши мене, віддав пакетик зі своєю вечерею. Це було так несподівано й водночас приємно. А у Ліхтенштейні ми ночували у поліцейському гуртожитку, люб’язно запропонувало керівництво поліції. Взагалі цікавого майже за місяць подорожі вистачало. Ми отримали неабиякий досвід. Щодо Чернігова, то місто з кожним днем стає доступнішим. Приміром, раніше мене дуже дратували бордюри, я не міг у парк заїхати. Ситуація змінюється на краще, але й нині ще багато чого потрібно перероблювати.

«Я – щаслива людина»

Сергій розповідає, що на своєму візку з велоприводом розвиває максимальну швидкість до 25 кілометрів на годину. На «активному візку» – 12 кілометрів на годину. З дому до центру міста дістається за тридцять хвилин. Зазвичай у робочий день долає без проблем близько 25 кілометрів, а максимальна дистанція за день – 40 кілометрів.

Окрім марафонів, подорожей, роботи, Сергій відвідує чернігівський реабілітаційний центр, яким опікується громадська організація «Інтеграція». З самого початку її заснування Сергій її активний член. Приїздить до установи на масаж, тренування, поспілкуватися з друзями. Голова «Інтеграції» Дмитро Соболєв цьогоріч подбав, аби для членів організації стали можливими тренування на байдарках Десною. Сергій Шурута чекає цього з нетерпінням.

– Для мене це зовсім новий вид спорту, – з радістю каже чоловік. – Я ніколи цим не займався. Плавати вмію, освоїв майже всі стилі. Купаюся і в морі, і в озері. Серед усього я маю хороші навики у настільному тенісі, новусі або морському більярді, дартсі, стрільбі з пневматичної гвинтівки, пауерліфтингу, корхолі… В кінці літа планую взяти участь у 4-денному марафоні в Польщі, дистанція 100 кілометрів.

Удома Сергій вміє робити все. Прибирає, їсти готує. Найбільше зі страв любить смажену картоплю, червоний борщ та салати зі своєї грядки. Інколи до нього навідується соціальна працівниця, приносить продукти, допомагає з хатніми справами.

Господарства не тримає, бо часто доводиться від’їжджати з дому. Живуть у Сергія лиш два коти і пес Лорд, якого взяв у чернігівському притулку для тварин.

– Я звик, щоб була собачка. Раніше Кузя у мене жив, то скрізь зі мною бігав, років вісім поспіль, хороший пес, – гладить чорного Лорда господар. – І цей вже якось мене супроводжував у місто…

Про що мріє Сергій Шурута? Власний автомобіль хоче, тоді у нього більше можливостей з’явиться. Посвідчення водія отримав ще в школі. А ще він не перестає сподіватися, що буде ходити і робить багато для цього:

– Я – щаслива людина, ви тільки погляньте на мене! Мрію, а значить я живу. Будую своє життя так, як того бажаю. Планів – сила. Серед матеріальних – автівка, ремонт у будинку, новий паркан. Звичайно, що хочу мати міцну сім’ю. Хочу ходити. А що найголовніше в світі? Мабуть, усе має вагу. Але дуже важливо іти вперед і не здаватися! І бути оптимістом.

Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv

25.07.2021
Джерело: ЧЕLINE. Новини Чернігова