інтерв’ю з головним санлікарем Чорнобиля у 1986 році

Сьогодні минає 37 років із часу Чорнобильської катастрофи.

Уночі 26 квітня 1986 року над четвертим реактором Чорнобильської АЕС темряву розірвало полум’я. Україна вперше зустрілася з такою грізною силою, як ядерна енергія, що вийшла з-під контролю.

Майже ціле літо, з кінця липня до кінця серпня 1986 року, Ціпкун Аркадій Іванович був головним державним санітарним лікарем 30-кілометрової зони Чорнобильської АЕС.

До складу його бригади входило 26 осіб: усі вони працювали у Чорнобилі в першій зоні небезпеки і виконували накази Міністерства охорони здоров’я УРСР.

Це була перша бригада, яка залишалася в місті цілий місяць. Зазвичай ротації відбувалися щотижня.

– Аркадію Івановичу, скільки вам було років на момент аварії? Де і ким ви працювали?

– На той час я працював уже 11 років головним лікарем Красилівської райсанепідстанції, головним державним санітарним лікарем Красилівського району Хмельницької області. У 1986-му мені було 36 років.

– Від кого ви вперше почули про аварію, якою була ваша реакція?

– Перші чутки про події в Чорнобилі у нас почали поширюватися ще 27 квітня. Коротка інформація (без конкретних даних) з’явилася на телебаченні ввечері 28 квітня.

Але тоді офіційно ще не повідомлялося ні про масштаби аварії, ні про можливі її наслідки. Просто було сказано, що що на Чорнобильській АЕС сталася аварія.

– Хто направив вас у Чорнобиль, де ви жили після приїзду?

– Направлення в Чорнобиль було на підставі наказу МОЗ УРСР та Хмельницької облсанепідстації (всі документи для службового користування) за попереднім погодженням та співбесідою з першим секретарем Хмельницького обкому партії Декусаровим.

Їхали через Київ, бо я, як керівник групи, заїжджав у Міністерство охорони здоров’я УРСР, а далі – в Чорнобиль через пропускний пункт Дитятки.

Після приїзду нас розмістили у пологовому та терапевтичному відділеннях центральної районної лікарні.

– Якими були перші враження від міста?

– Чорнобиль – це невелике, мало впорядковане, типове поліське місто – без великих кварталів, але з річковим портом.

Найбільше місто вразило тим, що звідусіль відчувалась пустка, покинуті індивідуальні та багатоповерхові будинки були ще зовсім новими.

Тисячі ліквідаторів проживали в приміщеннях покинутих шкіл, дитячих садочків, лікарні, гуртожитків. Чітко пам’ятаю відчуття напруження: воно наче висіло в повітрі.

– Яким був ваш робочий день у Чорнобилі?

– Робота в 30-кілометровій зоні була дуже напруженою. Робочий день розпочинався о 6.00 ранку і закінчувався о 22.00. Щовечора проводили оперативну нараду за підсумками робочого дня та визначали завдання на наступний.

Як головний лікар, я також брав участь у роботі державної комісії СРСР.

Ситуація в зоні була дуже складною: для десятків тисяч ліквідаторів необхідно було створити відповідні умови розміщення, проживання, харчування, санітарної обробки та миття.

Щоденно фахівці санепідслужби проводили заміри радіації, радіологічні, бактеріологічні та хімічні дослідження харчових продуктів, води, змивів, виробничу дезінфекційну обробку об’єктів.

– Чи відчували ви погіршення здоров’я?

– Вираженого погіршення самопочуття як такого не було. Проте постійно відчувалося першіння в горлі, втома та головний біль наприкінці дня.

Нудоти і запаморочень також не було, адже більшість бригади – це були молоді люди, тому особливої уваги на це тоді не звертали.

Щоденно на вечірній оперативній нараді, окрім питань виробничого характеру, обговорювали стан здоров’я підлеглих.

– Якими були ваші успіхи під час роботи в Чорнобилі?

– Важливою заслугою наших спеціалістів було те, що за місяць роботи в Чорнобилі серед десятків тисяч ліквідаторів не було виявлено жодного випадку інфекційних захворювань та харчових отруєнь.

Наші їдальні, до прикладу, працювали з надзвичайно великим навантаженням. Приміщення, яке могло пропустити до 200 осіб, обслуговувало тисячі працівників.

Пам’ятаю, як в один момент перестали працювати чорнобильські очисні споруди, і радіація накопичувалася у відстійниках.

Загроза викидів радіації в річку Прип’ять, яка впадає в Дніпро, була дуже високою.

Саме наші фахівці лише за десять днів побудували нові відстійники, і цю проблему було подолано.

– За весь час перебування в Чорнобилі що вам запам’яталося найбільше?

– Ліквідатори під час роботи показали свій професіоналізм та високу дисциплінованість. Усі завдання, які щоденно ставилися урядовою комісією, виконувалися своєчасно. Такого поняття, як “не можу”, “не хочу” чи “не буду”, взагалі не було.

Кожне доручення суворо контролювалося, і за невиконання деяких керівників служб  відсторонили від роботи.

– Чи підтримуєте зв’язок з колишніми ліквідаторами?

– Через 35 років із 26 осіб нашої бригади десятеро уже відійшли у вічність. З багатьма підтримуємо зв’язки, спілкуємося, зустрічаємося, з деякими контакти втрачені.

Завдяки спільним старанням у нашому рідному місті було встановлено пам’ятник ліквідаторам-чорнобильцям Красилівщини.

– На вашу думку, як варто говорити про аварію на ЧАЕС у наші дні?

– Те, що сталося, – це велика людська трагедія. Це трагедія людей, які там проживали і були відселені, які загинули під час аварії та після неї, для їхніх родин.

Але те, що було після аварії, – це подвиг. Насамперед це подвиг людей, які не допустили більш трагічних наслідків цієї катастрофи.

Це пожежники, які приборкали вогонь і не допустили поширення пожежі на третій енергоблок. Це шахтарі, які не допустили можливого провалу четвертого енергоблоку.

Це подвиг і жертовність усіх ліквідаторів, які ціною власного здоров’я і життя відповідально виконували свої обов’язки, рятуючи рідну землю і життя на ній.

Фото: Аркадій Ціпкун

Якщо побачили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.