Медикиня з тероборони Ірина Ольховська навчилась стріляти і вже ніколи не плаче, як після Бучі

24 лютого 2022 року змінило життя всіх без винятку українців. Багато хто, не вагаючись, взяв до рук зброю, щоб захищати рідну землю, сім’ю, свободу. Серед них були й жінки. Кожна, звісно, мала свої резони, аргументи і причини.

Працівниця аптеки, а за сумісництвом успішний фітнес-тренер Ірина Ольховська спочатку не думала, що ухвалить таке несподіване для себе рішення – стати військовою.

У перші дні ворожої навали виїхала з Києва до батьків у Кіровоградську область. Але тривожна страшна інформація, що ширилася через теленовини, інтернет, оповивала душу, але не страхом і розпачем, а гнівом.

– Побачивши фото і відео з Бучі, ридала три дні поспіль. І вночі мені снилися ті жахіття, бо вранці прокидалася в сльозах, – згадує Ірина. – Проте більше за весь час війни я не плакала, не можу.

Добровольцем пішов її рідний брат. Мама, звісно, дуже хвилювалася, але Ірина все ж наважилася сказати, що вона теж ухвалила таке саме рішення, бо ж має медичну освіту, отже, сьогодні потрібна в армії.

Чи її відмовляли батьки, які щойно відправили на війну сина? Ні. Бо знали свою доньку. Попросили лише, щоб не лізла в пекло.

Вона повернулася в Київ, не влаштувалась на роботу, а рішуче пішла до військкомату.

– Мій запал не оцінили, сказали жінок, за їхнім бажанням, почнуть призивати пізніше. Ідіть, чекайте. Я вийшла звідти з почуттям не образи, а розчарування, – згадує Ірина.

Вона вийшла на роботу в аптеку, а коли до віконця підійшли хлопці у військовій формі, наважилась запитати: Вам лікарі не потрібні? Військові перепитали: Ви серйозно?

Вона була серйозна як ніколи, і її запросили на співбесіду у підрозділ тероборони. Перше, що вона почула, був вигук – Вона ж така маленька, на неї і форму не підбереш!

– Дійсно, при зрості 165 см я важила 55 кг. Військову форму мені так і не підібрали. Довелося їздити Києвом і шукати мій розмір, – зі сміхом згадує Ірина.

Уже пів року вона – медикиня взводу підрозділу тероборони. Вже володіє автоматом, який уперше в житті взяла до рук восени минулого року, вчить своїх підопічних тактичній медицині – надавати першу допомогу і собі, й іншим, зупиняти кров, накладати турнікет, виносити поранених з поля бою.

Ті хлопці, що, власне, стали її хрещеними у військовій справі – зараз її побратими, найкращі командири. Переконують дівчину, що не помилилися в красуні з аптеки. Вона постійно підтримує зв’язки з тероборонівцями, які зараз воюють в гарячих точках.

 – Звісно, хочеться розпитати, як там, що там. Але всі військові знають, якщо на дзвінок чи на СМС отримав відповідь: Я живий, все нормально, це красномовніше і вагоміше за будь-який текст. Такі ж відповіді я отримую і від брата, – говорить Ірина.

На своїй сторінці в Instagram Ірина Ольховська ще до війни писала про роль і сутність жінки, яку назвала загадкою Всесвіту, яка не повинна бути розгадана. А сьогодні українську жінку на війні вона характеризує одним словом – воїн.

– Зустрічаю жінок-медикинь, які рятують і виходжують поранених у госпіталі, жінок-волонтерок, які підставляють плече і в закупівлі дронів, і в приготуванні смаколиків для хлопців на фронті, і в евакуації дітей з-під обстрілів. Одна з моїх подруг – гранатометниця, знаю жінок-снайперок, – каже медикиня.

Тож сьогодні вислів У війни не жіноче обличчя – неправильний. Наша війна має безліч облич, і незалежно від того, чоловік ти чи жінка, всі – воїни, переконана Ірина.

На запитання, чи змінилася внутрішньо Ірина Ольховська за цей складний період, відповідає несподівано: почала частіше усміхатися. Бо хороший настрій, посмішка дуже впливають на навколишніх, надають їм упевненості, душевної рівноваги.

Змінилися і життєві пріоритети – матеріальне благополуччя зовсім не цікавить Ірину.

– Головне – перемога і щоб всі повернулися живими, – ділиться дівчина.

З чим пов’язує своє мирне життя після перемоги? Не вагаючись, відповіла, що хоче повернутися до своєї спеціальності, яку отримала в Запорізькому медичному університеті – стати дитячою лікаркою.

Медикиня взводу Ірина Ольховська вважає педіатрію найнеобхіднішою і наймирнішою професією. Це переконання також народилося під час війни.