Люксембург, Люксембург (2023) – рецензія на фільм

В український прокат вийшла стрічка Люксембург, Люксембург режисера Антоніо Лукіча, яка була у секції Orizzonti Венеціанського кінофестивалю. Це друга повнометражна робота митця після Мої думки тихі 2019 року.

Перша картина прийшлася глядачам до душі, адже за довгий період існування нашого кінематографу потішила якісним гумором без “падіння об шкірку банана” і жартів про “голі дупи”. До того ж це була не просто комедія, а жива історія про самореалізацію, стосунки з родичами та гармонію із собою. Так би мовити, було над чим подумати і на десерт трохи посміятися.

А ще там було багато відсилань до футболу. Цей момент не оминув і нову стрічку, адже, як зізнавався сам Лукіч в одному з інтерв’ю, він фанат футбольного клубу Тоттенгем. Вболівати за шпор, як розповідав режисер, він почав після фільму Залягти на дно в Брюгге.

У Люксембург, Люксембург головні герої час від часу з’являються у джерсі різних команд – від збірної Франції до Манчестер Юнайтед та Ліверпуля. А в одному з кадрів у кімнаті на стіні героя висить плакат з назвою гімну мерсисайдців You’ll never walk alone (Ти ніколи не будеш один). Ця сама фраза витатуйована на грудях одного з героїв.

Власне, про що ж фільм? Стрічка починається з передісторії 90-х у Лубнах. Там живуть брати-близнюки Василь та Микола. Їхній батько родом з колишньої Югославії і місцевий кримінальний авторитет. Він залишив родину в пошуках кращого життя в Європі.

— Кажуть, коли син схожий на матір, він народжується щасливим. Хоча ми близнюки, Вася схожий на нашу маму, я схожий на нашого тата, – скаже Микола.

Через 20 років Василь почав служити в поліції, одружився з дівчиною із заможної сім’ї, в них народилася дитина. А ще він дуже спокійний та проти того, щоб брати хабарі. Щодо Миколи, то він, як каже сам герой, працює у сфері логістики. Іншими словами – він водій маршрутки, часто роздратований та емоційно нестійкий. Час від часу він промишляє дрібним криміналом у вигляді торгівлі наркотиками. Микола живе з матір’ю та її партнером і лікує хвору спину.

Батько повертається в життя братів, але не буквально, а через телефонний дзвінок посольства України у Люксембурзі. Жінка телефоном повідомляє Миколі, що його батько в реанімації і щоби з ним попрощатися обмаль часу.

Кадр з фільму Люксембург, Люксембург

Микола відразу хапається за соломинку та надію про нове життя у “місті мільйонерів” і біжить робити закордонний паспорт, тоді як Василь не в захваті від самої ідеї поїздки. Адже через кримінальне минуле свого батька він часто стикався з проблемами на роботі, а ще не хоче їхати до людини, яка їх покинула у дитинстві.

Як і з першою картиною, у другій режисер продовжує досліджувати стосунки батьків та дітей. Тільки якщо у Мої думки тихі – це була матір, то тут – батько. У стрічці брати формують протиріччя одного цілого: Вася як метафора бажання забути батька, а Коля символізує прагнення пізнати його ближче.

Головні ролі в стрічці виконали Аміль і Раміль Насірови. Передусім вони відомі як учасники музичного гурту Курган & Агрегат. Але для обох це дебют у великому кіно, і він вийшов вдалим. Обидва доволі гармонійно влилися у свої ролі, без надмірної театралізованості, що забезпечило картині природність.

Бекстейдж під час знімання фільму

Простоти стрічці додала також мова. У ній ви не почуєте літературних зворотів – їх здебільшого замінив суржик. Та він не виступає наративом. Хоча якщо ви палкий борець за суто літературну мову в кіно, музиці та книгах, можливо, ваш внутрішній протест кричатиме “ні” під час перегляду стрічки.

Люксембург, Люксембург – це ще один кінодесерт для роздумів про самоаналіз та стосунки з батьками. Моментами він смішний, сумний та трагічний, але не нав’язливий. І, що важливіше, це справді ще одне хороше українське кіно.

Фото: Kinomania