Місто і регіон

Юний ніжинський воїн з позивним «Самурай»

Юний ніжинський воїн з позивним «Самурай»

Cуперечливі, незалежні, гіперболічно самостійні, щирі, бурхливі, шалені, юні… Молоде покоління XXI століття радикально відрізняється від своїх батьків та дідів, як і ті в свою чергу вирізнялися чимось від своїх радянсько загартованих мам і тат. Не поступаються своїм, допоки є сила й бажання, не терплять образ та награної фальші, звиклі до словесних баталій та постійної гонки в прагненні комусь щось довести й бути кращими. Із планшетами, новенькими айфонами, народжені серед технологічного й наукового прогресу, вони звикли до зручностей, мобільності й негативно сприймають все те, що роками старанно насаджувалось радянською системою. Думають інакше, чинять інакше, відчувають світ інакше. Вони – різні. Іноді аж занадто відверті й вільнолюбні. Іноді – занадто пасивні й байдужі. Об’єднує кожного народження в XXI столітті, сучасний спосіб мислення, молодість та українське громадянство.

Автор: Юля СОЛДАТЕНКО

Юний ніжинський воїн з позивним «Самурай»

Герой нашої історії вирізняється від своїх ніжинських ровесників напрочуд дорослими, як на свій вік, поглядами на життя, активною громадянською позицією, зрілістю,  чітким баченням власного призначення, свідомістю. Влад – воїн. Тому в 17 років, одразу після закінчення школи, обрав для себе шлях бійця-добровольця, пішовши відстоювати незалежність  нашої країни на східних рубежах. Каже, не міг по-іншому. Зараз служить у розвідці, тому просить якнайбільше зберігати свою анонімність, не вказуючи місце дислокації й детальних особистих даних. Називатимемо нашого Героя Владом або ж за позивним «Самурай: вірний Батьківщині, воїн духу, честі й хоробрості.

Поїхав на війну за два дні після того, як здав усі тести ЗНО

«Коли на Донбасі розпочалась війна, багато моїх знайомих туди пішло. Хтось добровільно через військкомати записувався та просив їх мобілізувати, деякі не хотіли йти, але замість в’язниці обирали армію, а частина розійшлась по добровольчим батальйонам, коли ще ті почали формуватися. Я не хотів стояти осторонь. З’явилось бажання їхати на Схід і захищати свою країну. У соцмережах тоді поширювалась світлина, на якій зображена маленька дівчинка зі словами: «Тату, а де ти був, коли знищували Україну?”. Не розумію людей, які кажуть: «Стану воювати тоді, коли прийдуть у моє місто». А  моя думка, що треба навпаки – не допустити того, щоб вони прийшли в моє місто», – розповідає наш співрозмовник.

Влітку 2015-го 17-річним Влада взяв до себе один із добровольчих батальйонів. Поїхав на війну за два дні після того, як здав усі тести ЗНО. У складі цього підрозділу довелося побувати на околицях Донецького аеропорту. Періодично бував у н.п Водяне, що під Донецьком. А навчання перед виходом не передову проходив у Курахово, що  за 15-20 кілометрів від Мар’їнки, де йшли активні бойові дії.

Юний ніжинський воїн з позивним «Самурай»

«Підйом був о сьомій годині ранку, біг на 3 кілометри, важкі тактичні заняття з елементами фізичної підготовки. Інструктор нас зовсім не жалів – і так два з половиною тижні. Останні дні перед відправкою збільшилась кількість навантажень. Їх було значно більше, ніж у звичайних бійців, які проходили вишкіл на базі. У Водяному нас поселили в будинку біженців. Газу не було,  їжу варили на вогнищі в дворі. Аби комусь зателефонувати, потрібно було дертися на дах або на дерево – зв’язок був поганий. Воював нелегально,  на цьому не буду вдаватися в деталі, тому: «де брав автомат, яка була посада і.т.д» відповідати не буду. На той час сам аеропорт вже був під «сепарами», однак термінали, метеовишку було добре видно з наших позицій. Ситуація щодня була постійно напруженою. Щовечора, із 19-тої й до 3-ї години ночі, тривали артилерійські обстріли, гатили з мінометів, лупили «Гради», почали вже навіть і танки бити прицільно. Бувало, прилітало на саму позицію, руйнуючи укріплення…», – пригадує ніжинський Воїн світла.

На запитання, чи заважав тоді разючо відчутний в порівнянні з іншими юний вік, відповів заперечливим «ні».  Зізнається, у добровольчому батальйоні спочатку було незвично – не те середовище, не так, як вдома. На передовій день значно скоріше проходить. Спали мало, у вільний від обстрілів час працювали, бо позиції ще були мало захищені, а ДАП на той час був найгарячішою точкою на всій лінії оборони.

«У  колективі ніхто не вважав мій вік якоюсь проблемою, – додає хлопець. – Головне – зуміти контролювати себе під час обстрілів, вивчати зброю, могти нею користуватись, адже гідну відповідь теж треба давати».

2015 рік. Військова кухня

Юний ніжинський воїн з позивним «Самурай»

«На передку» разом із батьком

Коли повернувся з добровольчих лав батальйону додому, вступив на заочну форму навчання до Гоголівського вишу.  Однак, каже, навчання не продовжив. Почало тягнути назад, на війну. Дочекавшись 18-ліття, вирушив знову на фронт. Проте добробат тоді розформували, пішов в окремий розвідувальний батальйон. Невдовзі підпише контракт з ЗСУ до закінчення особливого періоду, а через півроку продовжувати справу сина прийде його тато.

Служать в одному батальйоні, але в різних підрозділах: Влад – у розвідроті, а батько – у взводі зв’язку.

«Пояснив своє рішення тим, що не може бути вдома, коли син воює. Щоправда, побачились вперше ми з ним через 5 місяців після його прибуття. Він був проїздом через позицію, де я знаходився. Зустріч була 20-хвилинною. Вдруге  ми вже зустрілися, коли батальйон відбув на ППД (авт. – пункт постійної дислокації) для відновлення боєздатності», – розповідає юнак.

Із рюкзаком за плечима задумувався про глобальне

Вирізнається хлопець від своїх однолітків не лише ранньою службою на війні, де від ворожих обстрілів стрясається громовицею небо, що вже, здавалось, навічно всотало в себе тягучий дим і порох, а земля перетворилась у криваве місиво й виснажене поле бою. Із рюкзаком за плечима, крокуючи в підліткових кедах по мирній землі, задумувався про глобальне: як зберегти національну самобутність, єдність та неподільність, змінивши життя країни на краще.

Ламати голову над філософськими проблемами довго не довелось: у 14 років неофіційно вступив до політичної  партії, націоналістична ідеологія якої співпала з його поглядами. Закрутив у суспільний вир Майдан і «Мобільна самооборона». Організовували мітинги, пікети, реагували на звернення людей та «по максимуму намагались вирішувати їх проблеми».

«Після того, як Янукович втік до Росії, у Ніжині (знову ж неофіційно) брав участь у діяльності «Мобільної самооборони» від самого її зародження, – пригадує юний воїн. – Почалося все з того, що люди піднялися на сигнал тривоги з сповіщенням про те, що в місто їде група тітушок на автобусі для влаштування погрому на вулицях. Тоді в’їзд у Ніжин зі сторони Прилук заблокували й максимально швидко приготувалися до бою. Наготували «коктейлі молотова», забарикадували проїзд. Чекали тоді їх довго, але вони до нашого міста так і не доїхали (наскільки пам’ятаю, надійшла інформація, що автобус, у якому вони їхали, знайшли покинутим на виїзді з Прилук). Той випадок згуртував населення, і після нього кожного вечора активісти збиралися на площі Ніжина й займалися патрулюванням вулиць на автівках у темний час доби».

Коли інформація була на вагу золота, одним із перших Влад створив інтернет-спільноту, яка давала можливість скоординувати людей в Ніжині, вчасно повідомити чи застерегти від небезпеки. Зараз її робота вийшла за межі свого початкового призначення й є однією з найбільш відвідуваних.

Юний ніжинський воїн з позивним «Самурай»

«Ніжин sos» було створено в той час, коли я був у самообороні. Сталася ситуація з викраденням причепу, тому я вирішив створити спільноту, аби через неї поширити орієнтування на поцуплену річ. Як такої ідеї створення інформаційного ресурсу тоді ще не було. Але коли той пост отримав величезну кількість перепостів і за кілька днів набралось  більше 200 учасників, я прийняв рішення продовжити її розвивати. Перед тим, як піти на контракт у Збройні сили, зрозумів, що далі займатись нею можливості не буде, тож вирішив продати її, а на ті гроші купити необхідне спорядження», – оповідає ніжинський «Самурай».

Розчаровувався, коли боронили стріляти у відповідь

На війні неодноразово пізнавав гіркоту втрат та болю від загибелі товаришів і побратимів. Розчаровувався від нерозважливих дій командування, коли тупцялись на місці, боронили стріляти у відповідь та стримувати удари, коли боялися приймати вольове рішення й брати на себе відповідальність.

«6 серпня. Я під аеропортом, у лісопосадці. Артилерійський обстріл розпочався трохи раніше, – ділиться спогадами юнак. – Сидимо з товаришем, читаємо радянські анекдоти зі збірника, інший щось намагається зварити на польовій кухні. І тут по рації чуємо повідомлення, що потрібна допомога: «У нас двоє поранені, тяжкі». Я виходжу на понівечену від ворожих снарядів дорогу, зустрічаю військовий медичний автомобіль, що повернув не туди. Сідаю до них та показую дорогу. Від моєї позиції й до тієї, де поранені, було близько 150 метрів. Під’їжджаємо. Бачу – лежить боєць, уже нерухомий. Згадую, що на цій позиції знаходиться мій найкращий товариш. Біжу в посадку, недобігаючи до неї, помічаю, як хлопці витягують ще одне тіло. Підходжу – це був він. Усі в відчаї».

Далі продовжує: «Триває обстріл. Беру ту ганчірку, на якій його тягнуть, допомагаю дотягти до вантажівки. Дивлюсь на нього – усе в крові, обличчя обсипане землею. У них в обох рани були несумісні з життям. А ще за день до загибелі ми сиділи з тим самим найкращим товаришем на позиції, пили чай, він мені розповідав про свої мрії. А знаєте скільки йому було років? Дев’ятнадцять».

Юний ніжинський воїн з позивним «Самурай»

«У тилу майже забули про те, що війна триває»

Каже, війна його змінила. Коли потрапив на передову, бачив людей, які хотіли йти вперед, давити ворога, витісняти, поки «сепар» ще не закріпився. Проте, зізнається,  ніяких наказів не було…

«Вони по нашим позиціям лупили з усього, що є, ми – по їх. І так по цей день. Немає бажаного прогресу й того бойового духу, що був раніше. Життя мого товариша тільки починалося, але обірвалося на цій війні, де політики використовують її для відмивання грошей ціною смертей молодих хлопців. Вони гребуть гроші з цієї війни, яку вже давно могли б зупинити, аби мали бажання. Як казав Грушевський: біда України в тому, що нею керують ті, кому вона непотрібна. От це і є, на мою думку, найбільша проблема в Україні. Був шанс, що після Революції Гідності все зміниться, але не так сталося, як гадалося», – зітхає юний боєць.

У політичне вирішення конфлікту не вірить. Каже, у тилу взагалі майже вже забули про те, що війна ще триває. Одне знає точно, що якщо почнеться прогрес (наступ наш, а то навіть і їх), то обов’язково з тих, хто воював раніше і вже демобілізувався, побіжить у військкомати записуватись першими.

Рівень свідомості сьогоднішньої молоді оцінює неоднозначно:

– Є різні люди серед молоді. Одні ведуть активне громадське життя, організовують прибирання засмічених місць Ніжина, намагаються через місцеву владу піднімати важливі для міста питання, а іншим байдуже на все, що їх оточує, і вони ні за що, окрім себе, не хвилюються. У Ніжині розвелось багато шкідників – немало випадків вандалізму. І вірогідність того, що ці «шкідники» – люди молодого віку – дуже висока.

Проте вважає, що за молоддю, яке потрібно виховувати з самого малку  – майбутнє.

Мріє повернутися додому, обійняти рідних та близьких. Дякуючи підписаному гарантом закону, набув право на звільнення. Місяць тому був у відпустці. Зізнається, три тижні – найбільше, скільки пробув вдома після початку служби.

Юний ніжинський воїн з позивним «Самурай»

Джерело: nizhyn.pravdatut

Джерело: Уездные новости
25.06.2018

ПОДІЛИТИСЬ НОВИНОЮ: