Місто і регіон

Студентка Гоголівського вишу пише вірші та мріє стати психологом | Ніжин

Привіт, мене звати Лариса! Народилася та зросла я в мальовничому містечку, що на Чернігівщині – в Корюківці. Не знаю, що саме надихнуло мене на написання віршів але мені, іноді здається, що це природа мого рідного міста.

Мені дуже пощастило, так я к я живу біля поля та лісу, де квітують запашні волошки та ромашки, а рано вранці свої трелі розпочинають солов’ї. Писати я почала ще в дитинстві, років в одинадцять. Вірші були смішні та «зелені», як зараза пам’ятаю свій перший вірш написала влітку, коли спостерігала за заходом сонця. Мене це надихнуло, що букви почали сплітатися в поетичні рядки. Мама посміювалася, мовляв: «Що то за віршик про сонечко та жучків…». Але я, вже тоді вирішила для себе, що це написання віршів для мене як катарсис, адже пишучи вірші, я відчувала як легко стає на душі, приємно на серці.
Відвідуючи школу, ніхто не знав про моє захоплення, тим паче я і не хотіла нікого запрошувати в таїну своїх поетичних рядків. Тому протягом шкільного життя я більше декламувала чужі на святах та концертах, і зовсім не думала про те, щоб показати комусь власну творчість. Вступивши до Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя, на спеціальність: «Дошкільна освіта та практична психологія», я відчула новий приплив сил для написання віршів. Хоча, чесно кажучи це відбулося не одразу, а по закінченню першого курсу. Тому, що перший рік навчання був надзвичайно для мене виснажливим та напруженим. Нові обставини, місце проживання добряче мене стряхнули, але в той же час і відкрили потенційні внутрішні резерви. Найшановнішим моїм слухачем, завжди була моя одногрупниця – Осипчук Юлія, котра звикла бачити мене за творчим процесом, особливо пізньої ночі. Адже переважно всі свої створи я пишу вночі, коли всі довкола сплять, а світ моїх фантазій оживає. Найсуворішим критиком буда і залишається для мене моя мама – Тамара Петрівна. Вона послухає, оцінить і завжди вкаже на недоліки, але при цьому вона ніколи не каже, що вона негарне, а: «Як на мою думку, я б оцей шматок трішки змінила б. Як думаєш, доню?». І я переглянувши свої записи дійсно бачу місце яке потребує покращення. Я гадаю, що виправляти свої помилки – це не слабкість, це можливість зробити краще.
Я не можу назвати себе супер поетесою, бо ніхто з нас не є ідеалом, завжди є куди рости, чогось досягати, змінюватися. Тому, моя творчість – це перщ за все моє власне бачення цього світу, і бути улюбленицею «широких мас» не прагну. Добре, коли твої поетичні рядки, хоча б частково тривожать мелодійні акорди людської душі. Написання віршів для мене це не хобі, не стиль життя… Для мне це стан душі: сьогодні я пишу, а завтра – просто насолоджуся красою світу та радію від кожної прожитої хвилини. Бо саме час – це єдине, що ми не можемо повернути, переграти наново, прожити ще раз. Є тільки тут і зараз, тому варто це цінувати, бо життя найщедріший дарунок долі.
Я невимовно вдячна тим, хто побачив в моїх віршах більше ніж просто набір слів, віднайшов у щоб тепле та рідне. Першою хто дав мені поштовх була Новгородська Юлія Григорівна, яка почувши мій вірш, порадила надрукувати збірочку для себе. І вірите, це допомогло мені подивитися на свої наробітки з іншого боку, не полишати справу, яка радує моє серце.
Зараз мені 23 і я, навіть не могла уявити про те, що матиму змогу розповісти про свої переживання іншим. Я дуже вдячна працівникам садочка №23, а саме завідуючій – Василенко Людмилі Василівній та особливо музичному керівнику Нагорній Ірині Володимирівній, які прочитавши мого вірша про їхній садочок порадили не покидати свою справу та поділитися з іншими. Мені дуже приємно, що зараз, в такий досить нелегкий для людської творчості шлях, вони допомогли мені зробити крок далі. Звісно, не можу не сказати слова подяки своїм близьким та коханій людині, які завжди дарували мені наснагу для творчого самовираження. Окремі слова вдячності я виражаю всій творчій групі редакції газети, що запропонували мені надрукувати та донести до інших свою творчу сповідь.
Я раджу всім відкривати в собі нові межі, ростки творчої надії. Адже людині не повинно бути соромно за те, що досягаючи цілі, вона іноді виглядає дивакувато; соромно повинно бути лиш тоді, коли маючи потенціал вона сидить, склавши руки.

І світ такий безмежний…
Життя таке складне.
І кожен день чудесний…
Уваги варте все.
Живіть одним світанням,
Та радістю в очах!
Крокуйте в світ з вітанням
Та Мрією в серцях!

                    Садок № 23 «Розвивайко»

Як багато можна почути,
Про садки, що зростили дітей.
І не завжди вдається забути,
Про чимало теплих речей.

Так садок «Розвивайко» нестримно,
В тихий спогад закрався мені.
І чомусь на душі дуже дивно,
Як він звикся уже дітворі.

Коли йдеш швидко біля дороги,
За парканом красується він.
І такі ледь помітні пороги.
Й метражі досить радісних стін.

Двері-сторожі тихо серкочуть.
Коли їх відкриваєш стиха.
А для когось, навіть, муркочуть…
Коли в них вже біжить дітвора.

Теплі стіни прикрашені світлом.
Чи поробками добрих людей.
Для прийдешніх, здається, мов дивом.
Що ховається в «схемах» речей.

Шумно тут, наче вулик роїться,
Той, що можна зустріти в саду.
Та це лиш дітвора веселиться
Й цим дарує садку лиш красу.

Цей садок як планета велика,
На якій сотні тисяч людей.
А, можливо, як гавань над тиха,
Де в час тихий панує Морфей.

Тут працюють по-істині люди,
В яких нерви «залізні нитки».
Адже треба встигати усюди.
Де, ступають на шлях дітлахи.

В них робота приправлена перцем,
Що ховається в слові «любов».
Треба бути завжди з теплим серцем
Й дисципліну тримать знов і знов.

Вони дітям дарують весь Всесвіт.
Що в дрібних причаївся знаннях.
Щоб їм потім розвернувся увесь той світ.
Котрий житиме вже в дорослих очах.

                                БАТЬКИ

Ідуть роки батьки не молодіють
Їх голову вкриває сивина.
І завжди вони щиро так радіють,
Коли дитина приїжджає з далека.

Їх очі повні щастя і тривоги,
І погляд став теплішим і сумним.
І стоячи,уже край дороги,
Руками махають діточкам своїм.

Їх руки вже грубі від роботи,
Але в них досі маса ласки й теплоти.
Їм до снаги були усі клопоти,
Вони хотіли,щоб краще ми жили!

Скільки років би тобі не було,
Але ти завжди будеш згадувати батьківське тепло…
10,20,30 чи 40 років тобі…
Для батьків ми все рівно як діти малі.

Тому,як би далеко від батьків ви не були,
Не забувайте казати їм, Спасибі, за щасливі роки.
Вони ж бо старались, жили тільки для вас,
А тепер згадати про Них давно прийшов час.

Приїхати в гості, допомогти…
Від смутку й печалі їх вберегти!!!
Батьки – це джерело для наснаги і буття
І ми будемо вічно дякувати їм за подароване життя…

 

                                «НЕНЬКО-УКРАЇНО – ТИ ДЛЯ НАС ОДНА»

І кожен день є поштовх до життя,
До того де покою вже нема.
Чому? Все сталось з нами так,
Що наше серце розбив ворожий кат.

Не можу я без сліз на це дивитись
І за людей я хочу помолитись.
Щоб ще хоч день був мир та спокій на землі,
Щоб злободенна ненависть розтанула в пітьмі.

О, Господи! Прошу мене почуй…
Нам спокій,Мир, наснагу і дяку подаруй.
Нехай ця кров гаряча не ллється звідусіль,
Бо душу роз’їдає вона неначе міль.

Я хочу, справді хочу для нас лиш майбуття,
Щоб радісно і мило всміхнулося дитя.
Країно, і народ мій, прошу я не дрімай,
І тільки, що є сила, прошу тебе вставай!

Давай покажемо всі разом, що ми ще є міцні,
Нехай наш біль пекучий розтане як у сні.
Ми станемо як стіна, і будемо тут і там,
І скажемо ми твердо «Ні» в очі ворогам.

Нехай, навіть, не мріють донизу не впадемо,
Адже ми зможемо і спокій віднайдемо.
А в серці щира сповідь і на вустах слова:
«Ненько-Україно – ти для нас одна»

Джерело

Схожі статті

Залишити відповідь

Войти с помощью: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Close

Adblock виявлено

Будь ласка, розгляньте підтримку нас, вимкнувши блокування реклами, адже за рахунок реклами ми підтримуємо наш сайт. Дякуємо!