Місто і регіон

Сповідь ніжинця: в АТО дивився смерті в обличчя, а вона за спиною вкрала дружину | Ніжин

Життя, іноді, змінюється в одну мить, і ти вже не можеш бути тим, ким був колись. Але минуле, не відпускає, і навіть коли хоче це зробити, починаєш його тримати ти, ніби це все, що в тебе залишилось. А як же майбутнє? Його ніби не існує, просто тому, що ти боїшся того нового, що воно для тебе приготувало, боїшся піти іншою дорогою і навчитись жити по новому…

Постійна робота, яка достойно оплачується дає спокійно дивитись у завтрашній день. Він і не думав її змінювати. Працював охоронцем у «Сбербанку», що знаходився майже в центрі Києва. Все йшло так як і планувалось. Кохана дружина Валентина, дві доньки красуні – Аня та Вероніка. Кожний день мав свій певний сенс. Але одного дня ця стабільність похитнулась. Тоді вона похитнулась майже у кожного жителя України. 2014 рік змінив не тільки історію, але й багато доль…
30 листопада Володимир Григоренко заступив на пост. На той час вже йшов 8 день Майдану, в ході якого студенти об’явили страйк Президенту Україну. Тоді всі мріяли про Європу.
Чоловік розповів: «Я почав активно слідкувати за новинами, можна сказати, я повністю в них занурився. А потім побачив те, що мене зачепило до глибини душі. Під час розгону постраждали близько 200 молодих дівчат, студенток. Що то за країна, подумав я, в якій б’ють жінок, беззахисних, просто через те, що вони мають свою думку. Я був переповнений негативними емоціями, і все задавав собі питання: «Як?». Моя дружина почала помічати, що я постійно знаходжусь в думках про події на Майдані. Я сам собі не належав. Одного разу, після чергової зміни на роботі, я вимкнув телефон, хоча як дізнався пізніше, мав замінити свого напарника. Проте не зміг. Звільнили. Але для мене це не було втратою. Роботу можна знайти. Справа в іншому, тоді в голові більшості українців булла революція, був і я не винятком… Це дуже непокоїло мою дружину Валю. Вона поїхала до «бабки» за якимось зіллям. Як зараз пам’ятаю, прокидаюсь вночі через те, що хтось лоскоче мої п’яти. Бачу, Валя малює хрестики. Злякався… Почались скандали. Дружина поставила ультиматум: або повертаєшся до нормального життя або розлучення. Я заспокоїв тоді як зміг і пояснив ситуацію. І знову поїхав на Майдан. В мене там було багато однодумців з Ніжина…

Війна… Мене вона не лякала, адже я вже проходив службу при спеціальній моторизованій частині міліції. Мав певні навички. Тож 24 квітня 2014 року пішов до Ніжинського військкомату, аби мене взяли добровольцем. Було смішно, коли мені сказали, що немає моїх документів, і щоб я прийшов пізніше. 4 травня я вже мав на руках військовий білет, завдяки тому, що якось знайшли мою облікову картку. Разом з іншими хлопцями пройшов навчання на 63 складі, хоча для мене це не було новим, а потім поїхали в учбовий центр «Десна». Там і трапилось те, чого я не очікував, те, що мене підкосило… 4 червня о 5 ранку мені був дзвінок. Відчув щось неладне, адже так рано мені ніхто ніколи не телефонував. Дзвінок від тещі… По той бік слухавки крик: «Валя померла від астми…» Я побілів… Померла за два дні до моєї відпустки… Підняли роту, дали автомобіль мені з супроводом до Ніжина. Вся рота зібрала гроші на похорону. Я й зараз кажу – вони для мене всі святі, мої товариші по службі. Юра Галата дав автобус. Приїхали до Ніжина, і тут все як в тумані. Родина плаче – це таке горе, якому, розуміє кожний, не зарадиш…
Після я повернувся на службу. Було бойове залагодження. Почалась справжня війна в зоні АТО. Страху не було – був азарт. Першим, що пам’ятаю – штурм будинку. Коли заїхали на БТРі до Малоорлівки по нам почали стріляти, не могли зрозуміти звідки. Потім помітили, що з жилого будинку. Почали йти штурмом на нього. Там я познайомився з Денисом Яковенком. Снайпером у розвідці. Був золотим хлопцем, як зараз пам’ятаю. Його смерть стала для мене другою втратою після дружини. Коли здавав його гвинтівку, не міг, по-чоловічому, стримати сліз… Коли вже потрапили до будинку, не знайшли сепаратиста, натомість знайшли чимало марихуани і сім-карток «Мегафону», креслення, ніби карта. Все стало зрозуміло, там перебував орієнтувальник. Запитали у бабусі, господині будинку, навіщо вона його впустила. Та почала відхрещуватись. Але після цього почались посилені обстріли градами. Вони вже знали по кому стріляти.

Потім нашу 1 роту роприділили в три різні направлення. Одних в Ждановку, інших в Єлєнівку, а нас в низ самого Дебальцева. Почались обстріли, адже тоді вже було явно – зайшли російські війська. Це було видно навіть з того, що атака була точнішою, посиленішою, частішою. У нас не було практично нічого, ні форми, ні теплові зорів, ні бронежилетів. Дякувати волонтерам, які тоді нам допомагали, вони для нас були як ангели. Пам’ятаю, що тоді Дебальцево потужно обстріляли. Було багато біженців з дітьми. Місто спустошилось… Людям не було чого їсти, ми віддавали свою тушонку, бо нам було шкода голодних жителів. Особливо жінок. Їх покидали чоловіки, які ставали сепаратистами. Таким чином зраджуючи не лише країні, матері, а й жінці.

Другого жовтня наш батальйон вийшов з зони АТО. Почалось так зване мирне життя. Але чи було воно таким?
Повернувся до Ніжина, спочатку було все ніби нормально, адже давали матеріальну допомогу. Проте залишилось двоє дітей на руках 16-ти і 10-ти років. Було доволі незвично, адже доводилось виконувати і жіночу і чоловічу роботу. Думав все наладиться, про те, маю зізнатись, не справився. Почав пити з друзями, це мене ще більше пригнічувало, адже алкоголь до помає всього на дві години, а потім знову все так само та ще й гірше. Затягнуло… Потім схаменувся. Вирішив – так далі бути не може… Я просто захотів родину. Мені вкрай стала необхідна людина, жінка, яка буде поруч, для якої я хотітиму жити. Намагався влаштуватись на роботу в Київ, проте нормальної не було. Доньок тут залишити самих не міг, а відвезти в Київ – це ж яку треба роботу знайти, щоб оплатити там життя. А в Ніжині почав сходити з розуму: додому повертатись не хочеться, вулиця чужа, люди чужі. Ніколи не забуду, як донька вберегла від смерті, коли хотів покінчити з собою… Наставив зброю до скроні, вона зупинила… Хотів повернутися в АТО, проте не можна, адже я опікун. Зараз хочу почати нове життя. І почати з створення сім’ї. Не треба для щастя, вважаю, великих грошей, потрібно людина, поруч з якою можна йти вперед і не обертатись в минуле… Вірю так і буде. Нічого не боюся,тільки одинокого життя.»

Володимир пише вірші, в яких втілює всі свої переживання. Один з таких був написаний 17 червня, як зазначає учасник АТО, був пророчий. Адже в ньому йшлась мова про наступ російських військ, яких ще тоді не було на окупованій території. Далі у відео.

Марина Волинець

Джерело

Схожі статті

Залишити відповідь

Войти с помощью: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Close

Adblock виявлено

Будь ласка, розгляньте підтримку нас, вимкнувши блокування реклами, адже за рахунок реклами ми підтримуємо наш сайт. Дякуємо!