Місто і регіон

«Одного дня я вирішила не здаватися…»

«Одного дня я вирішила не здаватися…»За 47 років життя Світлана Благовісна з Ніжина вже давно звикла до свого особливого статусу і до того, що згадують про таких як вона тільки до Дня інваліда. Вже буденними і нормальними здаються жінці здивовані перехожі, що оглядаються вслід. Гребування та відсахування у громадському транспорті, або ж навпаки нав’язливе бажання допомогти, поспівчувати, задобрити. З самого народження героїня моєї оповіді має невиліковну ваду, котра звучить як вирок – ДЦП (Дитячий церебральний параліч. – М. Л.).

Однак для Світлани Благовісної її діагноз ніколи не був перепоною для розвитку і вдосконалення, а навпаки назавжди став постійним стимулом у боротьбі з хворобою.

«Чому так, тоді не розуміла»

– Народилася я у сім’ї колгоспників. – починає розмову Світлана. – Для батьків діагноз тоді був, як грім серед ясного неба, однак вони вирішили нести цю ношу разом із мною. Медики, звісно, заспокоювали, говорили, що інтенсивне лікування зробить диво, але ніхто не гарантував стовідсоткового результату.

З часом якось навіть звикати почала до себе самої. Зі сторонньою допомогою пробувати ставати на ніжки, але кроки давалися надто важко. Чому так, тоді не розуміла. У муках народжувалися і слова. А потім був Цюрупинськ, Херсонської області. Там отримувала загальну освіту у спецшколі. Навчилася основному – читанню, письму та елементарному задоволенні власних потреб. Потім ще навчалася у столиці, а затим знову рідний Ніжин і батьківське подвір’я, яке тепер стало набагато зрозумілішим і навіть доступнішим.

«Коли зайнятий – про сумне не думаєш»

По приїзду дівчина не сиділа склавши руки, швидко знайшла роботу. Влаштувалася на тодішній Ніжинський завод гумових виробів. Наклеювала етикетки на готову продукцію. А коли заробила необхідний страховий стаж, отримала пенсію і право бути вдома поруч з рідними.

– Мої батьки тримали чимале господарство, – згадує жінка, – і я не хотіла бути тягарем для сім’ї. Бралася допомагати по хаті, у дворі. Батьки за такий ентузіазм сварили, але характер у мене впертий – не відступала. Хотілося, як усі бути, робити звичні справи, бо коли зайнятий – про сумне не думаєш. Бувало навіть картоплю сапала, аби тільки не сидіти на місці, бо бездіяльність, то найгірша мука. Вона нищить людину і відому теорію про еволюцію приводить у життя, тільки у зворотному напрямку…

«Мрію про щасливе майбутнє для України»

У рідному мікрорайоні Світлану добре знають. І хоча вона має ваду мовлення, її розуміють з півслова. Сусіди залюбки спілкуються з нею на житейські теми, а діти беруть у гру. Для зручності пересувається жінка на візку. Це коли треба до магазину, чи на пошту, що знаходиться за декілька кілометрів від домівки, по улюблену газету. Але, навесні та влітку полюбляє прогулятися пішки, беручи до рук палицю, як би не було важко.

– На моїй життєвій дорозі було всякого, – говорить Світлана. – Але труднощі мене не відлякували, бо одного дня я вирішила не здаватися. З такою установкою мені легше жити. Нині в поті чола освоюю комп’ютер, аби спілкуватися з родичами, улюбленими племінниками та друзями у соцмережах. Люблю дуже читати газети та книги, навіть пишу невеличкі віршики на дозвіллі – усміхається жінка. – Раніше часто дивилася телевізор, слідкувала за новинами. Але тепер, коли на Донбасі стріляють, телевізор не вмикаю, бо ще більше засмучуюся. Той край для мене не чужий, там неодноразово бувала. Мрію про щасливе майбутнє для України і припинення неоголошеної війни…

Джерело: Уездные новости
05.12.2017

Схожі статті

Залишити відповідь

Войти с помощью: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Facebook