Місто і регіон

Ніжин Древній: сини Одіна на ніжинській землі | Ніжин

У всі часи родзинкою Ніжина був полінаціональний склад його населення. Представники різних національностей обирали багату, колоритну і неповторну ніжинську землю місцем свого постійного проживання. Кожен етнос, прийшовши на береги Остра, віддавав населенню Ніжинщини частинку своєї душі, вкладав чергову цеглинку у самобутність сучасного ніжинця.

Найзагадковішими іноземцями, які коли не будь обирали Ніжинщину місцем проживання, були вихідці з сучасного Скандинавського півострову – вікінги, яких на українських землях називали варягами. Згідно з легендою, яку у своїх роботах наводить ніжинський історик-краєзнавець Олександр Знойко, саме вікінги доклали рук до появи у IX ст. на березі Остра укріпленого городища Нежатина – предка сучасного Ніжина.

Ким були вікінги і чому вони прийшли на Ніжинщину? Вікінги, або ж варяги, є предками сучасних шведів, норвежців та данців. У VII – IXст. кількість населення Скандинавського півострова досягла такої кількості, що в більшості сімей батько був не в змозі передати у спадок синам рівний шмат родючої землі. Через бідність родин багато молодших синів взагалі не одержували від батька спадкову землю, що діставалася старшим братам. Зважаючи на холодний клімат і слабку пристосованість скандинавської землі до сільського господарства, молоді вікінги вирішили знайти новий спосіб для прогодування себе та своїх родин. Цим способом стала війна – найкращий і найшвидший спосіб розбагатіти. Вікінги почали збиратися у ватаги і чинити грабіжницькі напади на європейські країни. З часом, в поле зору ярлів – військово-політичних лідерів вікінгів, потрапила територія Київської Русі, перш за все землі сучасного російського Новгорода. Сіючи смерть та розруху, варязькі кораблі запливли до Новгорода. Місцеве населення було не в силі боротися проти нових ворогів. Здобувши перемогу, до руських земель почали прибувати нові й нові кораблі варягів. Захоплення Новгорода було лише початком, адже зрозумівши перспективність географічного розташування Новгорода та інших міст Русі, варяги прийняли рішення приходити на Русь не лише для грабунків, а заснувати тут постійні поселення.

Південніше Новгорода, (варяги називали це місто Гольмгард), була річка Дніпро – водний шлях до Чорного моря, на берегах якого розташовувалася казково багата,у розумінні ярлів, Візантійська імперія. Щоб дістатися Візантії варяги мали колонізувати Русь, зміцнити тут своєпанування. Тож, обравши Новгород своїм стратегічним центром, вікінги вирушили завойовувати нові руські міста.

У 882 р. чисельний загін варягів на чолі з ярломХелгом (більш відомим сучасникам як майбутній київський князь Олег) вирушив на завоювання Києва. Рухаючись Дніпром до майбутньої «матері міст руських», декілька варязьких кораблів запливли з Дніпра в Десну, а далі й до її притоки Остра. Так варязькі кораблі прибули на землі сучасного Ніжина, що в ті часи був невеликим поселенням слов’ян. Тодішні ніжинці, які були переважно мирними землеробами і ремісниками, не ризикнули вступити в бій з варягами і визнали їх владу над собою. Воїни Хелга заявили, що відтепер поселення на березі Остра належить їм і в знак їхнього панування вікінги заборонили ніжинцям зжати врожай на одній з нив. Ця нива не жалася декілька років, перетворившись на непрохідну перепону. А поселення неподалік ниви отримало назву Нежатин.

Захопивши Київ, варяги запливли до Нежатина вдруге, ще раз заявивши про свою владу. Частина варягів вирішила залишитися у Нежатині, щоб й надалі розробляти схеми підкорення руських земель. Багатьох цікавить питання: «Чому варяги здобули перемоги у Новгороді, Києві, Нежатині та інших містах?». Секрет непереможності варягів крився у їхній вірі. Поклоняючись войовничим богам Одіну та Тору, варяги не знали поняття смерть. Життя було нерозривною ниткою, один кінець якого розпочинався з народженням людини, а інший губився у вічності Вальґали – простору, тотожному християнському раю. Смерть на всій протяжності нитки була лише вузликом, сходинкою в гору, що не зупиняв потік нитки. Тому, вважаючи себе безсмертними синами Одіна, з яким вони по смерті обов’язково бенкетуватимуть у Вальґалі, вікінги яро йшли в бій, навіть якщо вороги переважали їх чисельно та озброєнням. Загинути у бою було честю для кожного вікінга, способом прославити Одіна та свій рід. Натомість, смерть у старості в колі рідних вважалася вікінгами недостойною, такою, що становила перешкоди при потраплянні до Вальґали. До того ж, вікінги рідко здавалися у полон, увіривши в те, що той хто полонить їх, буде їхнім господарем після відходу з цього світу. Іншими словами, вони будуть вічними рабами і ніколи не потраплять до Вальґали. Щоб не потрапити у «рабство», коли вікінги потрапляли в оточення, то вони ставали у пари і вбивали один одного. Померши у такий спосіб, вони уникали вічного рабства.

З означеними переконаннями у голові, вікінгів було неможливо зупинити, бо їм нічого було втрачати. Все що вони мали – це їхні мечі, сокири, щити та кораблі. Натомість русичам було за що перейматися: за їхніми спинами були їхні домівки, родини, земля. Як наслідок, русичі часто здавалися, обираючи «поганий мир, на противагу гарній війні».

Оселившись у Нежатині, варяги жили всі разом, окремим кварталом, щоб завжди швидко зреагувати на виступ невдоволених. Розселятися окремо не було сенсу – вікінги  довгий час не розуміли слов’янської мови та й не довіряли підкореним слов’янам. В очах нежатинців варяги тривалий час були ворогами. Втім, з часом ситуація змінилася. У Х ст. на руські землі, якими управляла варязька династія Рюриковичів, почали нападати кочові племена печенігів. За наказом князя Володимира Великого (роки правління 980-1015) – нащадка варязького ярла Рюрика, розпочалися роботи по зміцненню прикордонних руських фортець по річках Десна, Остер, Трубіж, Сула та Стугна. Було зміцнено і Нежатин. Окрім розбудови стін, ровів та валів, князь Володимир наказав збільшити і чисельність військ у цих фортецях. До складу богатирських залог князь набирав найкращих воїнів з усіх усюд величезної Давньоруської держави. Зрозуміло, що більшість поглядів Володимира були спрямовані на вікінгів, тисячі яких були завербовані у Скандинавії. Для варягів це була подвійна вигода: по-старому вони могли забрати майно вбитих ними печенігів, але тепер за цю «роботу» їм ще й платили гроші.

Вирушити до далекого Нежатина за грошима і славою згодилися декілька сотень вікінгів. Не стали перепоною і всі складнощі далекої подорожі  «шляхом із варяг у греки», зокрема його другорядною гілкою, що вела р. Остром до Нежатина. Маючи інформацію про жорстокість печенігів, які залишали після своїх нападів лише гори трупів і попелу, нежатинці з надією чекали на прибуття варягів на береги Остра.Чекали тому, що один воїн-вікінг прирівнювався у бою до десяти русичів чи десяти печенігів.

В один з прохолодних весняних ранків, звук сурм варти сповістив нежатинців про наближення варягів. У розпливчастому тумані з’явилися кораблі, наповнені людьми: високими, кремезними, покритими з ніг до голови татуюваннями, що мали залякувати ворогів. Прибулі говорили незрозумілою мовою, вірили в інших богів. Й тепер вони були новими мешканцями Нежатина, з якими варто було рахуватися місцевим слов’янам.  Хто вони були ці новоприбулі? Якими були їх імена, вік, життєві переконання, думки? На жаль, відповіді на ці запитання ми можемо знайти лише у своїй фантазії. Реальними можуть бути лише імена новоприбулих до Нежатина, адже приклади чоловічих імен вікінгів донесли до нас літописи. Так, нам відомий список дружинників ярлівХелга (Олега) та Інгвара (відомий нам зі школи князь Ігор), які у 912 р. та 944 р. укладали угоди з візантійськими імператорами: Інегельд, Гуді, Руалд, Карн, Фрелав, Актев, Труан, Лідуль, Фост, Кол, Свен, Алдан, Моні, Ангівлад та інші. Не озброєним оком видно, що це не слов’яни. Такі ж Руалди, Свени, Фости та інші вікінги, імена яких назавжди канули в Леті, поселились на межі Х та ХІ століть у Нежатині. Зважаючи на те, що Нежатин згадується у літописах під 1078 роком, то зрозуміло, що своє роботу варяги виконали. Місто вистояло, а печеніги були переможені.

Світ ніколи не стоїть на місці, все рухається вперед. Поступово русичі розвинули власне військове мистецтво, тактику ведення бою тощо. Основу князівського війська стали складати русичі, а варяги, яким варто було за це платити гроші, виявились непотрібні й небезпечні для князя Володимира. Варягам було зупинено грошові виплати і ті змушені були піти до інших країн  у пошуках швидких грошей і багатства, які дарували їм боги Одін та Тор. Русь залишили ті, хто створив цю державу. В основі Русі лежав військовий кістяк, навколо якого розвивалися економіка, соціальна сфера та культура Давньоруської держави. І цим кістяком були саме пришлі варяги, а не слов’янські племена.

У І пол. ХІ ст. варяги покинулиНежатин, у мешканців якого залишились двоякі спогади про «Людей Півночі», зі згадкою про яких завжди асоціювалися війна та смерть. Вочевидь, добрих спогадів про варягів було менше, ніж поганих, оскільки про життя синів Одіна у Нежатині повідомляє лише поодинока легенда, знайдена ніжинським істориком-краєзнавцем Олександром Знойком (книга «Міфи Київської землі та події стародавні». – Київ, 1989. – 304 с.).

 

Роман Желєзко – науковий співробітник

Ніжинського краєзнавчого музею імені І. Спаського

  [metaslider id=71402]

всі новини міста Ніжин та регіону

всі новини Україна і світ

Джерело: Нежатин
11.07.2017

Схожі статті

Залишити відповідь

Войти с помощью: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Facebook