Місто і регіон

Курд Махамад роздав 33-ом сім’ям у Носівському районі по три тисячі гривень. Всього 99 тисяч

Курд Махамад роздав 33-ом сім'ям у Носівському районі по три тисячі гривень. Всього 99 тисяч

«Вільних ділянок немає»

— Було це рік тому. Я соціальний працівник. Приїхала у справах до сільради у Володькову Дівицю (колишні Червоні Партизани Носівський район). Дивлюсь: червоний кабріолет «Шевроле Камаро», — пригадує 57-річна Лідія Сірик із села Сулак. — Виблискує на сонці, сидіння шкіряні під колір авто. Дітей біля нього — купа, захоплено роздивляються, фотографуються. Заходжу до сільради, а там — голова, соцпрацівник, співробітник військкомату і чоловік смаглявий. Красивий, під два метри зросту. А перед ним на столі купа грошей лежить. Висотою, як поставлений зошит.

Голова розповідає, що цей мужчина — громадянин Іраку. Хотів узяти землю — розводити корів, 500 голів. Та він відповів, що вільних ділянок немає. Тоді чоловік сказав, що хоче допомогти бідним сім’ям.

Як з’ясувалося, у село Володькова Дівиця він приїхав разом з Олею, сестрою Дери Дідик, яка виступала в Києві на шоу «Україна має талант». У 2016 році пройшла до півфіналу.

Почали знайомитися.

— Араб? — питаю.

— Ноу, ноу, — хитає головою. — Курд, Махамад.

— Мухамед? — перепитую.

— Ноу, Махамад.

«Ноу» — і щолкає себе по шиї»
 
— Стали думати, хто буде роздавати гроші з Махамадом. Сільрадівським не можна. Не дай Боже, перевищення повноважень припишуть. Кажуть: «Лідо, візьмешся?» А мені що. Заради доброї справи часу не шкода. От тільки проблема: жодної іноземної мови я не знаю. «Хенде хох» та «Гітлер капут», — сміється. — Тлумача треба.

У сільраді працює бухгалтером Лена, вона непогано знає англійську. Попросили бути за перекладача. А її чоловіка — за водія. Бо їздити нашими дорогами не тільки по Володьковій Дівиці, де населення більше трьох тисяч, а ще і по окружних селах — кабріолет угробити. У сільраді дали список, кому роздавати кошти. Три тисячі гривень на сім’ю — для села то великі гроші.

Вийшли ми, а Махамад показує: «Ноу смокінг» (не курити). І щолкає себе по шиї. І знову: «Ноу». Я так зрозуміла, щоб ці сім’ї були більш-менш підходящі під його вимоги. А не такі, що отримають гривні на руки, тут же їх проп’ють, прогуляють — і дітям нічого не дістанеться.

Тому я пішла до директора школи, і там підкоригували список. І поїхали по Володьковій Дівиці, у Сулак і Криницю.

Руки поцілувати не дав
 
— Дивлячись на наші дороги, курд хапався за голову. Коли заходили до дворів, де бур’яни по коліна, руками показував: невже цього не можна вирвати, прибрати дорогу до хати? Побували у сім’ї, де незрячий хлопчик. Курда вражали бідність і бруд. Зайшли в одну хату. Білий день — а там троє діток і горщики з фекаліями стоять невинесені, діти замурзані, сморід. Махамад дивувався: невже не можна підмести, помити, випрати. Хай бідненько, але має бути чисто.

У деяких будинках було більш-менш прибрано. Він цілував жінкам руки. Вони від того, що їм дають гроші, плакали, і він разом з ними втирав сльози. Щось говорив, та його розуміла лише Лена. А гроші як рахував: шух-шух-шух — купюри тільки шаруділи між його пальцями. Він особисто передавав гроші.

Одна бабуся так розчулилася, що намагалася йому руку поцілувати. Не дав. Просто обійняв.

Була одна сім’я, яку ми внесли до списку, — відмовилися від грошей. А згодом нарікали: «Ми ж не знали, що це просто так дають». Когось не заставали вдома. Замість них йшли до інших. Більшості людей не вірилося, що хтось може просто так їм давати гроші. Тоді я говорила: «Я Ліда з Сулака. Ви мене знаєте? Я староста у церкві, депутат районної ради. Не бійтеся, ця людина хоче вам допомогти».

Були у родині Віки Нудьги. Вона інвалід по розвитку. Мала одне дитя. Згодом друге народила. Недавно Віку забрали в Халявин, другу дитину — в Прилуки у дитбудинок. Перше з її матір’ю залишилося.

Він показував: «У вас така хороша земля, її багато, треба обробляти, жити, наводити навколо порядки. Бо все в житті залежить від самої людини». Боляче було дивитися, як здоровенний мужик зі сльозами на очах говорить про нас, українців.

Виїхали о першій дня — розвозили гроші до восьмої вечора.

 Лідіє Олексіївно, у купі було 100 тисяч гривень. 33 сім’ям роздали по три. Де ще тисяча?

— Пішла на заправку автомобіля і за послуги Лениному чоловікові. Мені не дісталося ні копійки. Хоча я думала: може, він мені хоч щось дасть.Курд Махамад роздав 33-ом сім'ям у Носівському районі по три тисячі гривень. Всього 99 тисяч

Люда Данилюк воду провела

— Цікавилися, як люди розпорядилися тими грошима?

— Чесно сказати, відслідковували лише у Сулаку. Люда Данилюк воду у хату провела. Деяких з тих, кому давали гроші, я ні імен, ні прізвищ не пам’ятаю.

Запам’яталася родина з Криниці, бо їхнє прізвище Сірик, як і моє. Я їм раніше інвалідний візок відвозила. У доньки ДЦП, мама хворіла. Живіт наливало водою, двічі викачували у лікарні. З доходів — лише пенсія дівчини.
 

Курд Махамад роздав 33-ом сім'ям у Носівському районі по три тисячі гривень. Всього 99 тисяч

Сину на навчання

У 40-річної Наталії Степановой з Сулака лежача мати. Двоє дітей, менший ще до школи не ходить. Живе без чоловіка.

— Син Нікіта якраз тоді закінчив 9 класів. Вступив до Київського коледжу з посиленою військовою та фізичною підготовкою. Я ті гроші витратила, щоб зібрати дитину на навчання, — розповідає Наталія. — Щоб просто так мені хтось дав гроші, такого ще ніколи не було. Якось просила грубку зробити — сільрада допомогла. Зубів не маю за що поставити. Поїхала до лікарні. Так дивилися, як на бомжиху. А тут така людина.

Роздали борги і купили харчів

— Хай йому Бог здоров’я дає. Як сказали, що гроші дарує, я спочатку не повірила. Хіба таке буває? Сім’я велика, повна хата: діти, онуки. Ще й чоловік неходячий, — ділиться 67-річна Калина Бочковська. — Тими грошима борги роздали, ще й продуктів накупили: макаронів, олії, цукру і т.д…
Курд Махамад роздав 33-ом сім'ям у Носівському районі по три тисячі гривень. Всього 99 тисяч


Звозила доньку на таксі на базар, качат і курчат купила

У 44-річної Олени Сірик з Криниці у загородці кубляться курчата.

— Квочка лупить, а я по одному сюди їх ношу. То наше хазяйство розростається за гроші, що дав той чоловік. Я качат і курчат накупила. Тепер уже свої кури є, — розповідає жінка.

Донька, 29-річна Аня, сидить перед порогом у візку. Вона не ходить. Проте однією ногою відштовхується від землі — так їздить.

Дівчина виглядає років на 18. Говорить повільно і щиро усміхається. Руки скрючені.

— Ложку, щоб поїсти борщу чи супу, донька сама втримати не може. А ось яблуко чи огірок затисне і гризе. Може прати, терти річ, виполоскати вже не виходить, — розповідає Олена. — З’явилися гроші — вирішила дитині зробити свято. Що вона, окрім села, бачить? Найняла машину за 200 гривень (не кожен візьме з інвалідною коляскою) і повезла Аню у Ніжин на базар. Що вона хотіла, все їй купувала. Коли він прийшов, ненашинський, донька злякалася. А виявилося, така радість.

— А на ваше лікування?
 

— Сестра давала гроші. У мене цироз печінки. Було, пила. Нині вже не так часто. З живота до 20 літрів рідини викачували. Виписали, сестра мені настойку чистотілу привезла — я її постійно пила. Потім поїхала на УЗД. Лікар здивувався: «Це ви всі препарати приймали, що вам у медкарті приписані були?» Я хіба читала, що в тій картці дрібними буквами, — відповідаю.

Махамада депортували
 
— Старша донька Оля у Ніжині в банку працювала, нині шукає роботу в столиці, — розповідає 56-річна Лариса Дідик. — Махамад приїхав в Україну. Планував тут бізнес. Раніше, як Крим був наш, тудою їздив. А востаннє добирався з Туреччини поромом через Одесу. На поромі їхав і його автомобіль.

Він жив у готелі в Ніжині. Чистюля з чистюль. Іде до сільського магазину (дуже любив кока-колу) — вимивається, перевдягається. Зняв теніску — виправ, повісив сушитися. Все у нього надраєне до блиску.

А готував як смачно: і рибу на вогнищі, і шашлики з курки. Тільки засмажить — мені першій на город несе: це мамі. Якось взявся суп з курки варити, лимон туди кинув. Я думала, яке ж воно на смак буде. Приготувалося. Смакота, такого я ще не куштувала. Жаль, рецепт не попросила.

Хотів створити власну ферму, розводити корів. Ми йому казали, що не кожен українець може землю отримати, а іноземцю і поготів не дадуть. Не вірив. Біля нього крутилися нечесні люди, обіцяли, що з землею допоможуть, з громадянством і з візою. Насправді ж тягли з нього гроші. А він добрий, щирий, довірливий.

Його і били, і обкрадали, і чорножопим обзивали. А він надіявся, що все буде добре. Звав Олю заміж. Та вона не наважилася їхати з України.

Ми його просили: «Махамад, у серпні (2016 року) у тебе кінчається віза. їдь додому, потім повернешся, все будемо вирішувати». А його шахраї дурили, що допоможуть. Дійшло до того, що прогавив строки, і його у грудні депортували. Тепер на довгі роки йому заборонений в’їзд в Україну. Речі тут, як і опечатана машина. Здається, він тепер за неї судиться з Україною.

Хороший. Не пив, ввічливий: «Мама, папа, пожалуйста». Жалісливий. Пішли, було, з донькою курей годувати, одна похлинулась, давай кавкати. Як він злякався: «Оля, неси вода, спасать надо».

— Як ваша Оля тепер? Є хлопець?
 
— Серйозних стосунків немає. З Махамадом вони передзвонюються, хоч і дуже рідко. Його батьки і брат до неї добре ставляться. Певно, доля, що так склалося…

— Ларисо Миколаївно, а вам він гроші давав?
 
— Аби ж то. Ми ж не просили. Хоча міг би допомогти Пері на навчання. А вийшло — лише чужим людям. Зустріла мене Наташа Гусєва: «Ой, спасибі, спасибі вам. Ми на ті гроші коляску купили, коли четверте дитя народилося». То йому дякувати треба, — кажу.
[metaslider id=71402] Джерело: Уездные новости
31.07.2017

Схожі статті

Залишити відповідь

Войти с помощью: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Facebook
Close