Україна і світ

Біжать усі, або Чому не варто ненавидіти марафонців

Біжать усі, або Чому не варто ненавидіти марафонців

Комусь не до смаку факельна хода націоналістів у день народження Бандери або на Покрову. Хтось категорично не толерує ЛГБТ-марші. Ще для частини соціуму є неприйнятними масові заходи за участю церкви – наприклад, у День хрещення Русі.

Але прикметно, що усі – й атеїсти, й прихильники “традиційних сімейних цінностей”, і ліберали – об’єднуються, коли йдеться про спортивні марафони.

Перекриття вулиць Києва й, зокрема, його центру дуже болісно б’є по інтересах як власників авто, так і пішоходів. Багато хто каже так: здоровий спосіб життя – це прекрасно, заняття спортом – теж гуд, але чому для цього треба блокувати півміста? Ідіть, мовляв, бігайте київськими околоцями або намотуйте кола на Трухановому острові. Хто правий у цій суперечці? Народжені бігати чи народжені пересуватися на своїх двох?

Біжать усі, або Чому не варто ненавидіти марафонців
Критики київського марафону звернули увагу на сміття, яке розкидали бігуни. Хоча навряд чи бруд лишається виключно після українських атлетів.

Сльози немовляти проти здорового способу життя

Цими вихідними в столиці також пройшли спортивні змагання, через які серце Києва стало недоступним для бажаючих прогулятися пішки чи за допомогою чотирьох коліс. 

Що, в Києві немає інших місць для бігунів? Бігайте по своїй Троєщині. Он ще Труханів острів є. Центр – не для марафонів. І як я маю проїхати на автівці? У мене важливі справи, – ось одна з типових реакцій на подію.

І ще така репліка: “Було б непогано, якби марафони проводили в передмістях, у Вишгороді, Бучі тощо. Розвивали б маленькі міста. І трафік там поменше!”.

Або: “Мене сьогодні дуже засмутило, що місця, позначені на карті як дозволені для проїзду, виявилися закриті і на них було витрачено час. Не надто зрозуміла, навіщо так робити”.

А одна користувачка Facebook написала цілу історію про те, чим обернувся марафон для неї та інших людей:

“Я дуже підтримую ідею марафонів. Я навіть думаю, що ще трохи, і я навчуся бігати, навчуся отримувати від цього задоволення і колись побіжу свій перший марафон. Але! Я живу в центрі міста. І коли марафон, вибратися я не можу нікуди. Я не можу відвезти свою дитину на заняття, тому що до всіх можливих варіантів заїзду на вулицю Рейтарська я не маю доступу (…).

Сьогодні в черзі на розворот зі мною стояли 2 машини. В одній – тато з дитиною-інвалідом, в іншій – мама з немовлям. Немовля кричало так, що бідна мама вже була не при собі. Вона просила пропустити її проїхати з Іринінської на Рейтарську, через Володимирську, яка була перекрита. Але її не пустили. Батько дитини-інваліда благав дати можливість проїхати на Рейтарську, тому що їхав від лікаря і дитині потрібно їсти спецхарчування. Але поліція вважає, що треба було раніше виїжджати. У них наказ. І не пропустили його. Не пропустили дитину-інваліда і немовля!

Хоча в цей момент ніхто не біг і переїхати треба було 10 метрів. Сказати, що батько дитини був шокований, не сказати нічого. Мама немовляти плакала в машині. А у мене серце розривалося від того, що діти в машині стають заручником ситуації”.

Таких історій на просторах Facebook можна знайти безліч. Постраждалих анітрохи не зворушила та обставина, що цьогоріч на Wizz Air Kyiv City Marathon зібралася рекордна кількість атлетів – близько 12 тисяч бігунів. А також й те, що в Києві вперше відбувся міжнародний ветеранський забіг – “Гордість нації”, де участь взяли ветерани війни на Донбасі та ветерани світових війн з інших країн світу.

Власне, цих самих постраждалих можна зрозуміти. Як то кажуть, свобода одних закінчується там, де починається свобода інших. Хоча, можливо, в деяких випадках до ескалації напруження призвели некомпетентні дії поліції. Як в ситуації з двома автівками, де були батьки із дітьми. Напевно, їх можна було пропустити, тим паче, якщо траса була вільна, а їхній маршрут становив лише сотню метрів.

Інколи нам просто не вистачає толерантності та гнучкості розуму, адже спортивний марафон – це не військові дії, тож накази, отримані правоохоронцями, не завжди слід розуміти буквально, не йдучи нікому на зустріч та не роблячи винятків.

Втім, мова зараз не про це. А про те, звідки взялися марафони у великих містах і що вони їм дають.

Біжать усі, або Чому не варто ненавидіти марафонців
У Римі марафонці проминають всі головні визначні пам’ятки міста вздовж річки Тібр

Галопом по Європах. Причому буквально

Це – річ загальновідома, але у кількох словах нагадаємо: марафонський забіг має давньогрецьке легендарне походження. У V сторіччі до нашої ери відбувалися війни між греками та персами. У 490 році до н.е. греки здобули перемогу у масштабній битві при Марафоні, і воїн Фіддіпід побіг до Афін, щоб сповістити про це.

Тож, коли у 1896 році заснували марафон як Олімпійський вид спорту, його маршрут пролягав з містечка Марафон до Афін, як і за часів Античності. Довжина ж маршруту складала 34,5 кілометри (24,8 милі).

Згодом трафік подовжився. Розмір дистанції змінили у 1908 році, коли Олімпійські ігри відбувалися у Лондоні. Король Едуард VII та королева Александра попросили розпочати змагання біля замку Віндзор для того, щоб королівські особи могли побачити, як бігуни фінішують. Для цього дистанцію збільшили і вона склала 26 миль 385 ярдів (42 км 195 м). Від того часу така довжина “доріжки” стала стандартом.

Біжать усі, або Чому не варто ненавидіти марафонців
Ця парочка забажала дивитися з королівських покоїв, як фінішують бігуни. Саме через короля Едуарда VII та королеву Александру марафонська дистанція збільшилася до 26 миль 385 ярдів.

І – зовсім трохи гендеру. Чоловіки могли брати участь у марафонах від самого початку їх заснування у 1896 році, а жінки поступово виборювали своє право бігти цю дистанцію як під час олімпійських ігор, так і у міських марафонах протягом ХХ століття.

Власне, про останні й піде мова. Як вони народжувалися? Якщо зовсім коротко, то по-різному. Й з різною ж мотивацією.

Наприклад, у 1983 році двоє туристичних працівників задумалися над тим, як їм залучити більше мандрівників до Ісландії. Через рік вони організували перший міжнародний забіг в Рейк’явіку. Пласка мальовнича траса, невелика кількість учасників (близько тисячі чоловік), розслаблена атмосфера і приємні погодні умови роблять цей марафон ідеальним варіантом для новачків. Крім того, марафон збігається з найбільшим культурною подією Ісландії – щорічним фестивалем Reykjavik Culture Night.

За великим рахунком, бажання ознайомити іноземців зі своєю країною може бути назване головною рушійною силою при проведенні марафону. Цього тренду намагаються дотримуватися усі країни – великі й маленькі, споконвіку мирні або обпалені війною. Саме тому марафон проводять у місті Баня-Лука – фактичній столиці Республіки Сербської.

А також й у Люксембурзі. Цей марафон прикметний тим, що стартує о 19:30, а до фінішу учасники добігають вже в сутінках. Забіг в столиці однієї з найменших держав Європи супроводжується фестивалями і ярмарками в історичній частині міста.

Запам’ятаємо слово “ярмарок”, бо, власне, ось вам й друга причина проведення марафонів – фінансова. Спортивні змагання сприяють не лише брендуванню країну, а й наповненню її бюджету. По-перше, участь у марафонах завжди є платною (ціна коливається в діапазоні від 20 до 120 євро), по-друге, марафон приваблює не лише атлетів, але й туристів, котрі прагнуть повитріщатися на бігунів. Або повболівати за них. А де туристи – там і ярмарки, і сувеніри, і зірковий час для ресторацій й готелів.

Біжать усі, або Чому не варто ненавидіти марафонців
А у Парижі біжать просто тому, що біжать, як сказав би Портос.

Ставши частиною індустрії розваг, марафони почали варіювати ті можливості, котрі вони пропонують учасникам. Наприклад, в Амстердамі, де забіги проводять з 1928 року, маршрут включає в себе не тільки міські визначні пам’ятки, а й умиротворені сільські пейзажі, й ділову атмосферу річкового бізнесу на Амстел. Якщо хтось не готовий бігти повну дистанцію, для них є напівмарафон, який проходить в цей же день.

А для вболівальників організатори пропонують пішу прогулянку містом за день до марафону. А ще в Амстердамі учасникам марафону та туристам, які жили в столиці Нідерландів під час його проведення, повертають 1,5 відсотка від витрачених ним коштів. Як то кажуть, дрібниця, але приємно.

Нарешті, ще однією – третьою – метою проведення марафонів можна вважати бажання привернути увагу до тих чи інших суспільних проблем. Наприклад, до життя людей з особливими потребами. Увагу до них привертає берлінський марафон, котрий традиційно проводиться в останній уїк-енд вересня, починаючи з 1974 року.

Крім головної дисципліни, протягом двох днів проходить забіг на роликових ковзанах, дитячий марафон, спортивна ходьба, їзда на інвалідних візках. А от у Празі, окрім класичного забігу на дистанцію 42 км 195 м, проводять також сімейний міні-марафон, прогулянку з собаками і забіг “Жовта стрічка проти упереджень”.

Біжать усі, або Чому не варто ненавидіти марафонців
У Празі біжать із собаками

Таким є смислове наповнення аматорських забігів у Європі. У Києва ж та й інших українських міст робота із плекання в собі європейця – ще попереду. Хоча, можливо, логістику наших марафонів слід продумувати краще, а організаторів та правоохоронців орієнтувати на те, що з кожного правила можливі винятки. Котрі це саме правило лише підтверджують.

Джерело Телеканал новини «24»
10.10.2018
ПОДІЛИТИСЬ НОВИНОЮ: